XVII.
Україньска лїтература, — каже д. Драгоманів, — мусїла-б "підніматися з низу в гору і росширятись, в міру того, як піднімавсь би наш мужик, природна і безпорна публика для нашої лїтератури в Росиї".
Автор сих статій — цїлковитий ворог двом лїтературам: одній для панів, а другій для мужиків; він проти того, щоб виробляти штучну мудровану лїтературу, зрозумілу й приступну тільки спеціяльно висвяченим; він думає, що ми з усеї сили повинні дбати, щоб лїтература для інтелїґенциї та лїтература так звана "народня" врештї злучилися до купи, щоб нїколи вже не розрізняти ся. Ось через віщо йому подобаєть ота д. Драгоманова думка. Справдї, після того, як течія наша лїтературна, що почала ся з часів Несторових*) перепинила ся на деякий час облудною думкою, що можемо ми поєднатися з Москалями на одній мові і лїтературі; після того, як нова вкраїньска лїтература виявилась (через те, що за того нїхто не знав, як треба нашої істориї) мов би якесь диво, що з неба впало; після того, як інтелїґенция наша помоскалилась і тільки мужик зіставав ся справдї Вкраїнцем — після всего сего цїлком натуральним був би нашій лїтературі той шлях зі споду в гору, який показує д. Драгоманів. Був би, та — на жаль — не міг бути.
Багато важливих перешкод стояло на сему шляху.
Довести мілїони народу до того, щоб вони могли розуміти, — як тепер інтелїґенция — лїтературу з Байрона, Дайте, Дарвина, Брандеса, Канта — на се треба було довгого, дуже довгого часу! І сей час мусїв бути такий довгий, що поки він тяг ся-б, то ті елементи, які силкували ся вдержати над нами свою геґемонію: московский, польский, волоский, — так подужчали-б за сей час (бо вони розвивали ся-б швидче), що не дали-б нам нїколи дійти до своєї мети: довести нарід до Канта й до Данта, зберігши його україньску-руску особистість. З сего не виходить, що нарід сей не може чи не мусить дійти і до Канта й до Данта, зістаючись Українцем, — а виходить тільки те, що доводить ся шукати нашого до сего шляху.
Друга перешкода. Складати таку лїтературу, що ширшала-б відповідно тому, як нарід почував ся-б, — довелось би, звісно, інтелїґенциї нашій. Треба, значить, було, щоб ся інтелїґенция пронята була завсїгди народолюбно-патриотичною думкою про те, що ось колись там — через 50 чи 100 років — ми дійдемо врештї і до повної, такої як треба, лїтератури. Отже, здаєть ся, важкенько було держати живою сю україньску патриотичну думку, зіставляючи нашу помосковлену й так інтелїґенцию цїлком на самій московскій лїтературі: вкраїньскі думки можна живити вражіннями тільки від україньских творів, україньских не самим змістом, а й мовою. Сего просто вимагає людска психика і проти ceгo нїчого не поробиш. Ось через віщо за того всї наші письменники, починаючи з Котляревского, виразно виявляють нахильність виробляти лїтературу і для інтелїґенциї. Не для мужиків бо писав Котляревский свою Енеїду, пересипану греко-латиньскою мітолоґією, а для інтелїґенциї. Інтелїґенцию мали на оцї і Гулак-Артемовский та Боровиковский, друкуючи свої писання по журналах, специяльно для інтелїґенциї видаваних, та становлячи, як Боровиковский, францускі епіґрафи до своїх байок (у "Ластівцї"); про неї-ж дбав і І. Галка (Костомарів), пишучи вірші "З антольоґиї", "Пантикапея" та инші; для інтелїґенциї видав і Кулїш свої "Листи з хутора", "Досвітки", "Хату" (де містив критичні та історико-лїтературні уваги); для інтелїґенциї видавалася врештї й "Основа" і з думкою про інтелїґенцию завсїгди працюють і всї нові українскі письменники у Росиї. Так саме й Шевченко, якого наводить менї д. Драгоманів, для інтелїґенциї писав свій "Сон", "Кавказ", "Неофити", "Посланіє" до земляків та инші. Слова д. Драгоманова, що те мов би то Шевченко не думав про самостійну вкраїньску лїтературу, цїлком безпідставні. Коли Шевченко написав свої повісти по московскому, то кожному-ж відомо, що він писав їх у неволї з специяльною метою заробити гроший у журналах і нас дивує, що д. Драгоманів удає з себе, мов би він не знає сего, і впевняє читача, що Шевченко більшу частину своїх творів писав по московскому. Шевченко зробив ся Шевченком не за сї твори, а за ті, які писав по вкраїньскому, а сих він, помилившись у своїх надїях на заробіток, навіть не друкував, а коли й хотїв ранїйше друкувати, то тільки під псевдонимом. "Дневник" свій писав він по московскому справдї мабуть того, що на чужинї відбив ся від рідної мови і важко йому було тодїшною, невиробленою вкраїньскою мовою висловити всї свої думки. Дак се-ж тільки й доводить, що він не знав україньскої мови стільки, скільки треба було, щоб написати о той "Дневник" чи й повісти, а зовсім не доводить, що він не мав думки виробляти самостайну вкраїньску лїтературу, — нї, він мав сю думку i довів се своїми поетичними творами, писаними для інтелїґенциї. На жаль, я зараз не маю з собою потрібних книжок, а то-б навів тут кілька цитат з його творів, чи листів, що доводять мою думку. Нагадаю тут тільки відому поетичну передмову до "Гайдамаків", де він відмовляє московскій критицї, що радила писати йому по московскому; а потім нагадаю й прозову передмову до того-ж твору, — там він виясняє, що написав "Гайдамаки" для Словян і не єдино для вкраїньского мужика: "Серце болить, а розказувати треба: нехай бачуть сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братають ся знову з своїми ворогами, нехай... нерозмежованою останеть ся навіки від моря і до моря словяньска земля etc. Також і з "Посланія" до Шафарика, як і з "Посланія" до земляків, видко, що він розумів україньску лїтературу як одну з словяньских лїтератур, лїтературу, що може озиватися не до самого вкраїньского мужика, а до всїх Словян, чи — що в сему випадкові однаково — і до всего сьвіта — так саме, як і всї инші лїтератури. Се вже виразна думка про самостійне вкраїньске письменьство. І, як бачимо, нова вкраїньска лїтература, не вважаючи на те, що каже д. Драгоманів, почала виходити з рамцїв простолюдних аж від самого батька свого Котляревского. Саме се й зpoбило те, що неможливо нам було зістатися на самому простолюдному письменстві.
Третою перешкодою були і є росийский уряд. Він не може дозволити народови підняти ся своєю осьвітою до інтелїґенциї, не може, бо розуміє, що коли-б се стало ся, то тодї був би край його безмежному й безконтрольному порядкуваню. Дозволити се — се визначало-б дозволити себе вбити, а росийский уряд ще не бажає закінчити своє житя самозабийством. Ось через віщо він так спиняє народну осьвіту, ось через віщо інспектори вигонять з народних шкіл землеписні карти та забороняють учителям оповідати школярам що з ґеоґрафиї або з природних наук, і ось через віщо сї школи і доси дістають ся тільки пародією на справжні народні школи. Через те саме цензура не дозволяє тепер нїяких популярно-наукових чи педаґоґічних книжок по вкраїньскому. Справдї, проєктована у д. Драгоманова народна лїтература досить широка, бо туди увіходили і Шекспирів "Гамлет" і Шіллєрові "В. Телль" та "Орл. дївчина". Але можна бути цїлком певним, що коли росийска цензура і дозволила-б чи дозволить колись ті твори, то з якою хочете вченою передмовою, тільки не з такою, яка показувала-б, що ті книжки призначено для народу: для інтелїґенциї може вона їх дозволити, але нїколи для народу. Ось черес віщо, як би ми заходились коло самого простолюдного письменства, то ні нарід не осьвічував ся-б так, як бажали-б ми вкупі з д. Драгомановим, нї письменство наше не зростало-б відповідно тому, як росла-б народна просьвіта.
Четверта й остання перешкода була в Галичинї та на Буковинї. Там люди мусїли вхопити ся і до полїтики, і до науки, хоч би оффицияльної, ще й письменство популярне і для інтелїґенциї виробляти. Та на лихо там не було стільки інтелїґентних сил, щоб могти самим робити ту велику роботу. Коли-би Русини росийскі заходили ся коло самої народної лїтератури, то мусїли-б Українцїв австрийских покинути самих робити своє дїло. Тоді вони не досягли-б і тих результатів, яких тепер досягли, а з сего була-б шкода і їм, і нам. Та ще коли-б Галичани та Буковинцї зістали ся робити своє лїтературне дїло самі, не єднаючись з нами, без впливів від нас, то неминуче виробилось би в їх у письменстві — і в змістові, і в формі — ще більше, нїж тепер є, таких властивостий, які відрізняли-б нас від їх; те саме зробилось би і з нами, — а все се перешкаджало-б нашому лїтературному єднаню — речі, що єї невідмінно мусимо досягти, коли хочемо мати силу. Ось сї дві причини та ще гнїт цензурний у Росиї і примусили нас піти з своїми роботами в Австрию, а раз ми се зробили, то вже-ж мусїли приладновуватись до місцевих обставин галицкого та буковиньского житя і значить неминуче мусїли вийти поза рамцї, які має простолюдне письменство.
Таким побитом непоборні житьові обставини примусїли і наше письменство ступити на ту стежку, на якій стоять всї инші письменства, примусїли виробляти яко мога швидче, поруч з лїтературою для народу, те-ж і наукову та поетичну лїтературу для інтелїґенциї, і вже тільки будущина доведе до того, що обидві сї лїтератури зійдуть ся до купи тодї, як зійдеть ся до купи нарід з інтелїґенциї в одну осьвічену культурну громаду. Поки-ж се буде, мусимо, щоб не зістати ся зовсїм позаду, щоб не випустити з рук і останну силу, з усеї премочі дбати про те, щоб розвивати і непростолюдну лїтературу. Що швидче розівєть ся у нас наукова та поетична лїтература для інтелїґенциї, то краще, то більш сили буде у нас дбати і про народну осьвіту. Кожна перешкода на сему шляху, кожна причина зменшує нашу силу у відносинах до тих сил, що держать над нами верх, бо сї сили ростуть повсякчасно і вимагають і від нас, щоб ми, коли хочемо бороти ся з їми, те-ж росли повсякчасно. Рости-ж нам можна, як я вже показав, тільки так, що вкупі виробляти лїтературу і для народу, і для інтелїґенциї (дбаючи, звісно, про те, щоб вони намагались злитися до купи). Ось через віщо такі думки, як у Костомарова, або, почасти, і у д. Драгоманова — думки про те, щоб сидїти поки на самій народній лїтературі, вважаємо ми просто за шкодливі нашій справі, бо вони збивають з пантелику людий, відвертаючи їх від неминуче потрібного дїла, спиняють тим нашій лїтературі зріст і зменшують таким робом змогу вибороти нам свої нацийні права. Ось через віщо всїм щирим прихильникам до рідного дїла можна радити — скрізь і завсїгди пропаґувати думку про широку — і для інтелїґенциї, і для народу — вкраїньску-руску лїтературу, пропаґувати єї, не зважаючи нї на які наче-б то непереможні перешкоди для тої лїтератури, і не збентежувать ся тим, що доси наші здобутки лїтературні були може й далеко не перворядної ваги: се нїчого, аби вони були! Бо коли вони є, то стануть ся вони підвалиною, основою иншим, кращим. Нї в якій лїтературі нїчого відразу не робило ся. Он і в Москалїв, яких так часто рекомендує нам д. Драгоманів, — скільки то було усяких Масальских, Марлиньских, Загоскиних, Зотових та инших, поки з'явили ся там Гоголь, Турґенєв, Толстой! Так буде і в нас! Нехай наші сегочасні беллєтристи є тільки Марлиньскі та Зотові вкраїньскої лїтератури — і то гаразд, бо після їх мусять прийти Гоголї, Турґеневи та Толстиї. А сего, тільки сего й бажають наші письменники сегочасні, тільки на те й кладуть свою працю, щоб на сему хоч трохи обробленому ґрунті могли вирости високі постаті на увесь сьвіт славетних лїтературних україньских дїячів.
*) Д. Драгоманів дивуєть ся, що я лїчу до вкраїньско-руського письменьсгва наші писання з дотатарскої доби, хоча їх писано по старо-болгарскому, а не по вкраїньскому, і каже, що тут я відступаю від своєї "виключно лінґвистично-етноґрафичної думки" про вкраїньску лїтературу, думки, яка примусить мов би то мене сказати, що та річ, що лїтератури в західній Европі почали ся мовою латиньскою, — є штучною. Отже я сего нїколи не сказав би: фактична сила річна довела до такого становища. І я згожуюсь з тим цїлком, що хоч Бекон, Длуґош, Ґрот писали й по латиньскому, але кожен з їх був не Латинець, а Анґлієць, Поляк, Голендерець. Так саме і у нас з Москалями лїтература почала ся тодїшньою письменьскою мовою — староболгарскою, і тільки потім перейшли Москалї, а тодї й ми — до народної мови — так саме, як те зробили Нїмцї, Поляки, Англійцї ранїше за нас. Ми спізнили ся, але з ceгo не виходить, що ми инший процес відбували. І тодї, як лїтература польска починала ся по латиньскому, — можливо було Длуґоша, хоч і по латиньскому він писав, вважати за Поляка, але не можливо тепер Гоголя вважати зa вкраїньско-руского письменника, бо ми вже тепер перейшли від книжної мертвої мови до живо национальної, — Гоголь же писав навіть не староболгарскою, а живою нацїональною мовою — тільки не нашою, а московскою. Ось через віщо ми, добре розуміючи, що він зробив своїми творами де-яку користь і нашій лїтературі, — все-ж не можемо полїчити його до вкраїньских письменників — так саме, як і Капниста, й Наріжного, й Короленка, й И. Потапенка, й Австоєнка й багато инших таких Українцїв, що писали й пишуть по моcковcкoму.
[Буковина, 22.09.1893]
22.09.1893