"Шматок паперу"?

Львів, 4 вересня 1918.

Мимо принятого зобовязання, реченець якого минув 31 липня с. р., Австрія досі Галичини не поділила, досі українського краю не створила, досі не знайшла часу й змоги заспокоїти найзаконнійші потреби чотирьох міліонів Українців.

Се сумна правда.

Як ставиться до неї українська держава?

Про становище урядових кругів до галицького питання не будемо говорити. Натомість маємо чимало зразків сього, як глядить на австрійську політику супроти українських горожан Австрії широкий український загал державної України.

Вихідною точкою для оцінки сьогочасної політики Австрії в галицькій справі є для пресових органів у державній Україні "таємний" берестейський договір. Документ сей — каже прим. київське "Відродження" з 1 с. м. свідчить, що увесь український народ заінтересований справою поділу Галичини і вважає її справою міжнародною. Міжнародній характер цього стверджено в Берестю.

Хоч польські газети і називають цей "тайний договір" рекомпензатою п. Севрюкові за "явну" його уступку в справі поправки кордону, але це не зменшує його ваги.

"Taємний" договір мусів бути таємним з огляду на престіж Австрії, яко великої держави.

"Xiба ми Туреччина, щоб наші внутрішні справи були предметом міжнародніх трактатів" сказали би представники Австрії, колиб їх змушувано до підписування такого таємного договору.

Всякі тайні договори стають згодом явними — це закон, і хіба представники Австрії задумували його невиконувати, аби зберегти таємність на завжди?

Договір є договір, а не "шматок паперу", бо коли це "шматок" для однієї сторони, то він може бути "шматком" також і для другої.

Підписавши договір про утворення з українських земель окремого коронного краю. Австрія признала міжнародній характер всій австрійській українсько-польській справі.

Так трактує її й українське громадянство державної України. Українська державність поставила своєю задачею добитись визволення українського народу не тільки в межах Росії, але скрізь, де живе український народ і де він пригнічений.

Як розпочалась світова війна — що робили австрійські Українці? Вони не тільки по закону, а добровільно пішли оборонити Австрію проти українського ворога Росії, понесли кров своїх синів у жертву Австрії, з думкою "а чейже"...

Коли впала Pоcія і натомість встала вільна Україна — проти кого підуть галицькі Українці боротись за свою свободу? — питається "Відродження" — і відповідає:

Формально, ніби вже ворога немає.. Але в тім то й річ, що отсе сакраментальне "а чейже" дурило Галичан дуже довго і, як заносить, одурить ще раз. Австрія не раз обіцяла Українця "подїл", "унїверситет" то що, а все лишається по старому. Не зважаючи на Берестейський договір, Австрія тепер гальмує не-те ще "поділ", але навіть саму думку про Берестейський мир.

Значить проблєма українсько-австрійського зближення стає "дуже проблєматичною" по вoлі наших одвічних ("Jak świt światem, nie byl Polak Rusinowi bratem!"), ворогів.

Українська демократія усвідомлює собі нинішній зміст австро-польської політики: "на чейже" мало надій.

Через те в Берестю було поставлено українсько-галицьке питання на рівні ноги. Ґраф Чернін і д-р Зайдлєр не хотіли уподобитись колишнім сліпим російським політикам, що задравши ніс в гору вели Росію в прірву; вони зрозуміли, що значить автономія народів на Вкраїні, що значить будуччина Австрії. Ми не сумніваємося в добрій волі гр. Черніна і д-ра Зайдлєра — вони були праві і вони мусіли уступити перед польською політичною інвазією, котра за автономію Полякам на Вкраїні заплатила пограбуванням Укpaїнців у Галичині.

Це історія занотувала на своїх сторінках.

Доки Поляки хочуть панувати над Українцями — доти не може бути ніякої автономії їм на Вкраїні — таку консеквенцію нашіптує почуття справедливости.

Українська політика мусить змагатись до того, щоб берестейські зобовязання не були фікцією, аби міжнароднє право було правом, а не шматком паперу, бо тільки така позиція єдино правильна і культурно справедлива.

Український народ хоче жити в згоді з иншими народами, але це не значить, щоб носити на cвоїx плечах хижацький баляст.

Ми думаємо — кінчить свої міркування "Відродження" — що тільки визволення нашого народу і його суцільна державність забезпечить йому можливість дальшого розвитку, отже не будемо байдужі до Галичини, з якої Поляки роблять нову Альбанію чи Вірменію, котрі були центром уваги міжнародньої політики і трактатів.

Австрія не схоче, розуміється, стати колишньою Туреччиною, щоб ніхто не втручався у її справи і не схоче бути колишньою Росією, щоб національне гнобительство не розірвало її на шматки.

Приклади занадто повчаючі. Гороскоп занадто невідрадний.

Галичина не може остати раз на все тюрмою-квіткою українського народу.

Дїло