У Львові, дня 20 н. ст. мая 1893.
З Харкова одержуємо відомість, що там уряд россійскій знов почав арешти Українцїв. Арештовано чотирох мужчин: Миколу Яценка, Якимовского, Зіньченка і ще когось одного та й одну учительку народну з Полтавщини. О що сим разом ходить урядови россійскому, не знати, але нема сумнїву, що й тут він неволить людей за т. зв. "малоросійскую пропаганду"... або — иншими словами — за національне почутє руско-україньске і за прояви того почутя.
За короткій час кількох міcяцїв — се вже третя в Россії нагінка за патріотами-Українцями: перша була перед кількома місяцями в Харкові, друга перед кількома тижднями в Кіїві, а отсе третя знов у Харкові. Уряд россійскій арештує і томить по тюрмах не тілько мужчин, але й женщини, не тілько молодїж, студентів, але й людей старших, на становищах.
В россійских ґазетах, очевидно, нїгде не подибле ся звістки про ті арештованя, — цензура забороняє подавати, — і не диво, бо й як би то виглядало, коли-б про арештованя і томленє Українцїв, навіть женщин україньских, по pocciйcкиx тюрмах за пoчутє національне, мали доносити світови ті-ж россійскі дневники, в котрих нинї цїлими стовпцями пише ся і громи мече ся на "азіатів" Мадярів, що стають на перешкодї національному почутю Словаків!... А нинї справдї виходить на таке, що гнобитель Славян Мадяр може сказати Москалеви: "Я роблю Словакам лише частину з того, що ти робиш у себе Русинам-Українцям. Я лише вислав жандармів розігнати Словаків від Колярового дому, а ти Українцями набиваєш тюрми! Скалочку видиш в чужім оцї, а в cвoїм не видиш полїна..."
І се річ певна, що порівнявши політично-національне положенє Словаків в Угорщинї з положенєм Русинів-Українцїв в Россії — мусить ся признати, що положенє Словаків не в однім лучше. Головна річ: в Угорщинї нема закона, котрий би заборонював розвій літератури якого-небудь народу, а між тим в Россії истнує від 1876 року указ заборонюючій розвій руско-україньскої літератури, — і коли Словаки розвивають свою наукову і педаґоґічну літературу та й видають свої часописи, то на Українї о тім і бесїди бути не може: вісїмнацять міліонів Русинів не може там нинї видати анї одного букварця, не може мати анї одної ґазетки бодай для просвіти народу!
Правительство россійске задумало такими драконічними мірами стерти з лиця землї національність руско-україньску, — а між тим єму се не вдає ся. З року в рік ростає по всїй Українї число людей з интеліґенції свідомих своєї національности і охочих трудитись для своєї народности не лиш яко колишні "українофіли", але яко справдїшні "Українцї" — націонали, патріоти. Се очевидно не на руку урядовій системі в Россії — і уряд взяв ся, як бачимо, до тероризованя того україньского націоналізму і патріотизму... арештами і тюрмами, думаючи, що в той спосіб убє саму идею...
Даремна праця! Національного духа міліонів народу не убьють нї деспотичні укази, нї арешти, а противно, він тим дужше буде підносити ся, кріпшати і ширшати... По тількоразових періодах гоненя Українцїв за "малороссійскую пропаганду" усе кріпшало, почутє національне на Українї, — не инакше оно буде й тепер!
Правительству россійскому дав в тім взглядї розумну указку сего лїта историчний журнал "Русскій Архив", котрого слова ми недавно навели в "Дѣлї". Поважний журнал той констатує, що нинї, при переслїдуваню україньскої національности в Россії, Українцї мусять літературно тяготїти до Руси австрійскої — хотяй в Австрії живе усего лише сема частина цїлого народу... Отже в интересї Россії було би дати у себе полекшу розвоєви національному Українцїв. Річ се так ясна, як сонце... але не для таких заслїплених Москалїв, як нинїшні верховоди в царстві россійскім — Побідоносцеви е tutti guanti...
Дѣло
20.08.1893