Партія Незалежності Об’єднаного Королівства (UKIP) є британською чайною партією, яка тримається на прогресуючій соціологічній європеїзації пересічного громадянина
Британський прем’єр-міністр консерватор Девід Кемерон у січні цього року заявив про можливий вихід Об’єднаного Королівства з Європейської Унії, кажучи, що він намагається «прояснити позицію» Великої Британії в ЄУ, вимагаючи увільнити Лондон від кількох директив Брюсселя, однак «не виключає виходу» з організації. Таким чином він думав ослабити імпульси, які приводили в рух UKIP (Партію Незалежності Об’єднаного Королівства), основним пунктом програми якої є втеча з Європи, однак незважаючи на це, політичне формування, яким керує Найджел Фарадж, на нещодавніх муніципальних виборах набрало 23% голосів і згідно з опитуваннями може розраховувати на 18% в національному масштабі. Утім, ті, хто бояться, що Британія дезертирує, нехай заспокояться, тому що небезпека полягає в тому, що британці, ймовірно, залишаться.
Британські острови половину свого експорту скеровують в ЄУ і отримують з континенту схожий відсоток іноземних інвестицій. Та це нічого не пояснює. Британська зовнішня політика подекуди уподібнюється театру, в якому персонажі виконують певну роль; на даний момент ним керує Кемерон, хоча із щораз меншою підтримкою своєї партії, яка настроєна ще скептичніше до Європи, ніж сам прем’єр. У лідера торі є сценарій А і сценарій Б, хоча обидва вони мають на меті одне. Перша версія, яка є пріоритетною, полягає в тому, що уряд, аби забезпечити подальше перебування в ЄУ, повинен піти на поступки антиєвропейським настроям: наприклад, пообіцяти провести референдум щодо Європи у разі перемоги на наступних виборах - це відсуне плебісцит на 2017 рік. Та згідно зі сценарієм Б привілеї, яких він добивається від Європи, є лише дрібною краплею з того, що він хоче для своєї країни – з UKIP чи без неї, - що перетворює цю сепаратистську партію на досконале алібі, яким можна прикритись перед Брюсселем. Нині, опинившись перед
перспективою голосування на окремих референдумах стосовно незалежності Шотландії та непохитної британської відособленості, в обох випадках скористатися своїм правом вирішувати схильні понад 70% людей, але частка тих, хто готові сказати Європі прощай, коливається нижче 50%.
Фарадж, який прибрав личину популіста і культивує образ завсідника клубу робітників, себто пабу, насправді має добрі зв’язки з істеблішментом. І немає нічого більш англійського серед найосвіченішого прошарку населення, ніж дух протиріччя, хоча й у гомеопатичних дозах, саме таких, які не змінять ландшафт: проарабськи налаштований єврей, зоолог, що ненавидить тварин, протестант, який впродовж усього свого політичного життя приховував, що є латентним католиком, і таке інше – ціла низка поодиноких випадків. До того ж, екстремізм Фараджа є ідеальним для тих, хто може терзатися через погане ставлення до Європи і вважати праві погляди Фараджа перебором, поряд з ним вони відчувають себе наверненими центристами. Партія Незалежності Об’єднаного Королівства є британською чайною партією, яка тримається на прогресуючій соціологічній європеїзації пересічного громадянина, якого мучить тривога, що настане день, коли він перестане впізнавати себе в дзеркалі. Порозуміння в основних питаннях між двома основними акторами цього театру також є ефективним. Фарадж хоче, аби Об’єднаного Королівства не було в Європі, а Кемерон – аби Європи не було в Об’єднаному Королівстві, що не є іншою крайністю. Навіть зоря британської журналістики The Economist виказує англосаксонський скептицизм по відношенню до континенту, наприклад, в нещодавній передовій статті французького президента Фоансуа Олланда назвали «небезпечною людиною» через його позицію, яка «перешкоджає бізнесу». І цим торкнулися болючого питання про те, що Кемерон та консервативна партія більше бояться ЄУ і того, що інші європейські ринки можуть оспорити у Лондона його гегемонію як міжнародного фінансового центру.
Ні з тобою, ні без тебе. Без Великої Британії Європа буде позбавлена багатьох речей: відчуття культурної імперії та пізнання світу, що їх уособлює Бі-Бі-Сі; військових можливостей, яких позбавлена решта Унії; загального вкладу країни, яка разом з Іспанією колонізувала своєю мовою більшу частину земної кулі. Та Об’єднане Королівство завжди гратиме в Європі собі на користь. Як сказав Кемерон: належність до ЄУ «не є самоціллю, а лише гарантією процвітання і стабільності для цієї острівної нації». Тому немає іншої ради, як «уживатися», кажучи словами Ортеги, прикладених до дійсності, значно ближчої усім іспанцям.
Miguel Ángel Bastenier
El País, 21.05.2013
Europa se sale de Reino Unido
Зреферувала Галина Грабовська
31.05.2013