Епідемія танцю 500 років тому

Спочатку почала танцювати одна жінка. За тиждень з нею танцювало понад 30 осіб, а за місяць — 400. Самі вони стриматися не могли, і ніхто не міг їм помогти. Науковці шукають, що ж було причиною цих подій.

Літо 1518 року в Страсбурзі було спекотним. По розігрітому камінні вуличок цього гордого, вільного міста снували тільки ті, що мусили. Панував голод, бо в попередньому році збіжжя знищила зараза. Віспа, сифіліс і проказа нищили людей.

"В п'ятницю опівдні, 12 липня, мадам Трофю з немовлям на руках покинула свій будинок на вулиці Жью-де-Енфан і попрямувала просто на міст Корбо. З нього кинула дитину в річку. Не мала молока в грудях. Не могла його нагодувати. Повернулася на вулицю і почала танцювати. На цей вигляд люди, становище яких було так само нестерпним, як і в неї, почали підходити до неї, і незабаром витанцьовували і вони. Танець став заразним. (...) Ті, що почали танцювати, не могли зупинитися. Танцювали день, ніч, тижнями. Навіть найбільш ослаблі, з до крові стоптаними ногами," – описав початок епідемії Жан Теле у своєму історичному романі "Entrez dans la danse" (Приєднайтеся до танцю), виданого в лютому цього року у Франції.

Безбожний танок і секс

У міських книгах зазначено, що бургомістр Страсбурга за порадою медиків наказав звільнити від яток найбільшу ринкову площу і привести на неї всіх танцюючих. Найняв професійних музикантів, щоб акомпанувати танцівникам, і групу амбалів, щоб підтримували ослаблих.

"Це була ніби перша у світі імпреза типу рейв. Найбільша, найзварйованіша і найнебезпечніша", — накручував себе Жан Теле в розмові з журналістом радіо France Culture під час реклами роману.

Д-р Джон Уоллер, американський історик медицини з історичного факультету Університету штату Мічіган, який у наукових публікаціях події в Страсбурзі описує вже багато років, оцінив дії бургомістра як катастрофічні.

"Дійшло до різкої ескалації епідемії. (...) Влада перетворила кризу в кошмарний сценарій, який був гідний полотна Ієроніма Босха ", – писав кілька років тому в статті, розміщеній в престижному медичному журналі "The Lancet".

Епідемія згасла лише у вересні, коли міська влада зрозуміла, що зробила помилку, і вирішила закінчити "імпрезу". Танцівників вивезли за місто, до храму святого Віта. Там, у печері, їх відрізали від світу і наклали їм покуту. "На їхні закривавлені ступні взули червоні черевики і всіх почали водити навколо дерев'яної фігури святого. Танцювальні конвульсії почали слабшати, аж поки зовсім не згасли після кількох тижнів", – написав д-р Вальтер у "The Guardian".

Аналогічних епідемій було більше. Повідомлення про найстарішу з них походить з 1021 року (деякі джерела подають 1018 рік). На Святвечір у німецькому містечку Кельбік перед храмом зібралася група з кільканадцяти осіб і розпочала шалений танок. Священик наказав, щоб припинили. Не послухалися. Священик вигукнув прокляття, щоби так танцювали цілий рік.

"Напади нестримного, а часами смертельного танцю" мали з'явитися також і в 1247 році в Ерфурті, "дещо пізніше" в Маастрихті над Маасом, де "200 осіб безбожно танцювало на мості, поки той не завалився, втопивши їх всіх". Цілий 1375 рік вони прокочувалися також західною Німеччиною, Нідерландами і північно-східною Францією.

У всіх випадках танцювальних епідемій люди дригалися в танці тижнями. Нерідко в агонії. "Кричали про жахливі видіння і благали священиків та монахів рятувати їхні душі," – писав д-р Уоллер. В XV столітті абат монастиря біля міста Трієр згадував про "дивовижну епідемію", під час якої група людей потерпала від галюцинацій, шість місяців скакала і дригалася, поки деяким з них не потріскали ребра і не зламався поперек.

Літописці зафіксували, що люди не мали впливу на те, що робили. Деякі танцівники – як, наприклад, в Аахені 1374 р. – в танці виконували перверзійні рухи і публічно займалися сексом.

Що змушувало жертв цих незвичайних епідемій танцювати проти їхньої волі?

Донедавна досить популярною була теорія про отруєння споришем, тобто ендоспорами гриба, що розвивається на колосках дозріваючого жита. Він містить алкалоїд, нині використовуваний при виробництві ЛСД.

Отруєння споришем – ерґотизм – спричиняє галюцинації, судоми і конвульсії, а навіть смерть. Воно вражало найбідніших, тих, що харчуються збіжжям найгіршої якості, яке часто покривала темна цвіль. В отруєних могла розвиватися хвороба, що називається вогонь святого Антонія або танець святого Віта.

У першому випадку нещасних спочатку охоплювало тремтіння і відчуттю "спеченості", потім синіли пальці рук і ніг. Це тому, що алкалоїди в спориші спричиняли сильні і тривалі спазми судин. Через ішемію відмирали тканини – в основному рук і ніг. Так само, як при проказі. Сьогодні ця хвороба називається споришевою гангреною.

Натомість у танці святого Віта проявлялися розлади нервової системи: галюцинації, судоми, конвульсії та епілептичні напади.

Д-р Уоллер відкидає теорію про спориш. Він вважає, що отруєні ним люди не могли би танцювати протягом багатьох днів.

Він спростовує також припущення, що це були провокації релігійних диверсантів. Він зауважує, що танець був вимушеним – хворі благали, щоб його зупинили.

Розлючений святий Віт

На думку американського історика, найімовірніше, це була масова істерія, яку спричиняли три чинники нараз: хронічний стрес, спричинений злиднями і голодом, страх перед смертю від епідемій (віспи, сифілісу і прокази) та глибока віра в танцювальне прокляття, яке святий Віт накладав на грішників.

Дослідник додає, що всі танцювальні пошесті спалахували там, де культ цього святого був дуже сильним. "Вистачало, щоб декілька побожних і емоційно нестійких повірило, що метою святого Віта є їх покарати. Тоді вони входили в стан трансу, в якому, як вважали, мусили танцювати протягом кількох днів", – написав він у "The Guardian". Це пояснює, на думку дослідника, чому розміщення "танцюючих грішників" в центрі Страсбурга призвело до того, що до них долучалися інші – теж психічно нестабільні і піддатливі на навіювання, що "Бог є на них злий" і що "святий Віт кружляє вулицями". Чи правда це все? У своїй книжці "A Time to Dance. A Time to Die: The Extraordinary Story of the Dancing Plague of 1518" ["Час танцювати. Час вмирати. Неймовірна історія епідемії танцю 1518 року] американський дослідник оцінив, що танцювальна пошесть у Страсбурзі забрала близько 400 життів. Він посилався на міські декрети, проповіді та "живі описи геніального ренесансного лікаря Парацельса".

У 2016 р. на шпальтах "Revue d'Alsace" з ним полемізувала французька археолог і письменниця Елізабет Клеметц. "Жоден тодішній літописець не згадує про випадки смерті, пов'язані з цією епідемією," – зауважила вона.

Клеметц дорікнула американцеві, що він свої дослідження побудував на пізніших описах, які викривили оригінальні джерела. До них вона зарахувала і опис Парацельса. Однак французька вчена наголосила: незважаючи на ці сумніви, є впевненість, що 500 років тому танцювальна епідемія в Страсбурзі дійсно була.