Співробітники Google, Twitter і Facebook, які доклалися до того, що ми стали залежними від них, тепер самі відключаються від інтернету. Поль Льюїс розповідає про «відмовників» Кремнієвої долини, стривожених гонкою за людською увагою.
Джастін Розенштейн змінив операційну систему свого ноутбука, щоби заблокувати Reddit, забанив себе в Snapchat, який він порівнює з героїном, і наклав обмеження на своє користування фейсбуком. Але і цього виявилося недостатньо. В серпні 34-річний тек-керівник зробив радикальніший крок, щоб обмежити використання соціальних мереж та інших технологій, котрі викликають призвичаєння.
Розенштейн придбав новий iPhone і доручив своєму помічникові налаштувати функцію батьківського контролю, щоби не допустити завантаження жодних додатків.
Він чудово усвідомлює привабливість фейсбукових лайків, які окреслює як «яскравий дзенькіт псевдозадоволення», що можуть бути настільки ж порожніми, наскільки є спокусливими.
А кому як не Розенштейну це знати: саме він був тим інженером Facebook, що створив першу кнопку «like».
Нині, десятиліття після тої безсонної ночі, коли він прописував коди прототипу того, що потім назвали «дивовижною» кнопкою, Розенштейн належить до невеликої, але зростаючої групи єретиків Кремнієвої долини, які висловлюють своє невдоволення зростанням так званої «економіки уваги»: формування інтернету за вимогами рекламної економіки.
Серед цих єретиків засновники або керівники компаній трапляються зрідка — в них мало стимулів відходити від мантри, що їхні компанії роблять світ кращим. Більше тих, хто стоїть на одну-дві сходинки нижче на корпоративній драбині: дизайнери, інженери і продукт-менеджери, котрі, подібно до Розенштейна, кілька років тому поклали свої цеглинки в будову того цифрового світу, з якого вони тепер намагаються виплутатися. «Дуже часто, – каже Розенштейн, – люди, котрі розробляли такі речі з найкращими намірами, зітнулися з їхніми непередбачуваними негативними наслідками».
Розенштейн, який, будучи в Google, також допоміг створити Gchat, а тепер очолює компанію в Сан-Франциско з підвищення офісної продуктивності, найбільше стурбований психологічним впливом на людей, котрі, як показують дослідження, торкаються екрана свого телефону 2617 разів на день.
Зокрема, зростає занепокоєння тим, що, в міру узалежнення користувачів, технології викликають так звану «постійну розсіяність уваги», серйозно обмежуючи здатність людей зосередитися і, можливо, призводять до зниження IQ. Одне недавнє дослідження показало, що сама тільки присутність смартфонів шкодить когнітивним здібностям – навіть коли пристрій вимкнено. «Всі відволікаються, – каже Розенштейн. — Весь час».
Але ці проблеми є тривіальними порівняно з руйнівним впливом на політичну систему, що, на думку деяких соратників Розенштейна, можна пояснити зростанням соціальних мереж і ринку уваги, який їх просуває.
Вони бачать прямий зв'язок між залежністю від соціальних мереж і такими політичними потрясіннями, як Brexit і піднесення Трампа, стверджуючи, що цифрові сили повністю перевернули політичну систему і, залишені безконтрольними, можуть навіть розмити демократію, що, як ми знаємо, стає рудиментарною.
У 2007 році Розенштейн був одним із тих співробітників Facebook, які вирішили створити можливість шляхом мінімального опору – в один клік – «відправити невелику порцію позитиву» по платформі мережі. Функція «лайк» фейсбуку була, за словами Розенштейна, «дико» успішною: залученість злетіла вгору, бо люди насолоджувалися короткочасним імпульсом, який вони діставали, надаючи чи отримуючи соціальне самоствердження – в той час, як Facebook збирав цінні дані про вподобання користувачів, які можна продати рекламодавцям. Ідею незабаром скопіювали Twitter з його лайками у формі сердечок (спочатку «улюблене» у формі зірок), Instagram та незліченна кількість інших додатків і веб-сайтів.
Цю функцію фейсбукового «лайк» у своєму блозі анонсувала 2009 року колега Розенштейна по команді, яка створила «лайки», Лія Перлман, що згодом стала продукт-менеджером у Facebook. Тепер їй 35, вона ілюстратор. Імейлом вона підтвердила, що теж незадоволена фейсбуковими «лайками» й іншим узалежнюючим зворотнім зв'язком. Вона інсталювала собі плагін у веб-браузері, щоб усунути фейсбучну стрічку новин, і найняла менеджера соціальних мереж, щоби стежив за її сторінкою на Facebook, аби не робити це самій.
«Одна з причин, чому нам особливо важливо обговорювати цю проблему, полягає в тому, що ми – останнє покоління, яке пам'ятає попереднє життя», — вважає Розенштейн. Це може мати – чи може не мати – значення, але Розенштейн, Перлман і більшість тек-інсайдерів, які підважують сучасну економіку уваги, мають біля тридцяти років і є представниками останнього покоління, що може пам'ятати світ, в якому телефони висіли на стінах.
Показово, що багато з цих молодих технологів, котрі відлучають себе від своїх власних продуктів, відправляють своїх дітей в елітні школи Кремнієвої долини, де заборонені айфони, айпади, навіть ноутбуки. Здається, що вони дотримуються слів пісні Біґґі Смолс зі своєї юності про ризики ділера кокаїну: ніколи не кайфуй від власного товару.
* * *
Якось вранці у квітні цього року проектувальники, програмісти і технічні підприємці зі всіх кінців світу зібралися у конференц-центрі на березі затоки Сан-Франциско. Кожен заплатив до $1700, щоби навчитися – на курсі, який вів організатор конференції Нір Еял – так маніпулювати людьми, щоби вони призвичаювалися до продуктів учасників курсу.
Еял, 39 роки, автор «Hooked: How to Build Habit-Forming Products», кілька років консультував тек-індустрію, навчав методам, які він розвинув, впритул вивчаючи, як працюють гіганти Кремнієвої долини.
Без жодної іронії Еял закінчив свою доповідь певними персональними порадами, як опиратися принадам технологій. Він сказав аудиторії, що використовує розширення браузера Chrome під назвою YouTube DF, «яке вичищає багато тих зовнішніх тріґґерів», які він описав у своїй книзі, і рекомендував додаток під назвою Pocket Points, котрий «заохочує уникати вашого телефону, коли ви маєте зосередитися».
Наприкінці Еял довірливо повідомив, як далеко він заходить, щоби захистити свою власну сім'ю. У своєму будинку він встановив зовнішній таймер, пов'язаний із маршрутизатором, який щодня у встановлений час відключає доступ до Інтернету. «Ідея в тому, щоби пам'ятати, що ми – не безсилі, – сказав він. – Ми контролюємо ситуацію».
А ми? Якщо люди, які створили ці технології, роблять такі радикальні кроки, щоби відключенням звільнити себе, то чи решта нас може резонно очікувати, що скористається зі своєї вільної волі?
Ні, вважає Трістан Гарріс, 33-річний колишній співробітник Google, який виявився красномовним критиком тек-індустрії. «Всі ми на гачку цієї системи, – каже він. – Розум нас усіх можна захопити. Наш вибір не є настільки вільним, як ми думаємо».
Гарріс, якого називали «найближчим до совісті в Кремнієвій долині», наполягає, що у мільярдів людей не надто є вибір використовувати чи ні нині повсюдні технології – вони в масі своїй не знають про ті невидимі способи, якими незначна кількість людей у Кремнієвій долині формує їхнє життя.
Випускник Стенфордського університету, Гарріс навчався в Б.Дж. Фоґґа, поведінкового психолога, свято шанованого в технічних колах за вдосконалення способів технологічного дизайну, який можна використовувати для переконання людей. У багатьох його студентів, включаючи Еяла, процвітаюча кар'єра в Кремнієвій долині.
Гарріс – студент, який став єретиком; свого роду викривач, він знімає завісу з широких повноважень, накопиченех технологічними компаніями, і зі способів, як саме вони застосовують цей вплив. «Жменька людей, що працює в жменьці технологічних компаній, нині керує – через їхній вибір – думками мільярда людей», – сказав він на недавньому TED у Ванкувері.
«Я не знаю урґентнішої проблеми, ніж ця», – запевняє Гарріс. «Це змінює нашу демократію, змінює нашу здатність вибудовувати відносини і спілкуватися з людьми так, як нам хотілося б». Гарріс, виступаючи, пишучи статті, зустрічаючись із законодавцями та проводячи кампанії за реформу, здобув – після трьох років боротьби за зміни в головному офісі Google в Маунтін-В'ю – певний розголос.
Все почалося в 2013 році, коли він працював продукт-менеджером у Google і поширив десятьом близьким колегам записку «Вимога мінімізувати дистракцію і поважати увагу користувачів», що змушувала замислитися. Вона викликала відгук, поширившись серед приблизно 5 тисяч співробітників Google, включаючи вище керівництво, які винагородили Гарріса посадою з вражаючою назвою: він мав бути внутрішнім спеціалістом з етики дизайну Google і філософом продукту.
Озираючись назад, Гарріс бачить, що його підвищили на марґінальну роль. «В мене взагалі не було соціальної структури підтримки», – каже він. Однак додає: «Я вибрався, щоби сидіти в кутку і думати, і читати, і розуміти».
Він досліджував, як LinkedIn експлуатує потребу в соціальній взаємності, щоби розширити свою мережу; як YouTube і Netflix автоматично відтворюють відео і наступні серії, позбавляючи користувачів вибору, чи хочуть вони продовжувати дивитися; як Snapchat зі своїми конструктивними особливостями Snapstreaks посадила на голку майже безперервного спілкування власних, головним чином неповнолітніх, користувачів.
Методи, які використовують ці компанії, не завжди універсальні: вони можуть бути алгоритмічно припасовані до кожної людини. Наприклад, із внутрішнього звіту Facebook, що просочився в мережу цього року, стало відомо, що компанія може визначити, коли підлітки почуваються «невпевненими», «непотрібними» і «потребують підвищення впевненості». Така гранульована інформація, додає Гарріс, є «прекрасною моделлю, на які кнопки ви можете натиснути в конкретній людині».
Технічні компанії можуть експлуатувати такі слабкі місця, щоб утримувати людей на гачку; маніпулюючи, наприклад, тим, що люди дістають «лайки» за свої пости, що гарантує повернення, коли особа, можливо, буде чути себе вразливою або потребуватиме схвалення, або, може, їй просто буде нудно. І ті ж самі техніки можуть бути продані тому, хто запропонує найвищу ціну. «Нема ніякої етики», – каже він. Компанія, що платить Facebook за використання його важелів переконання, може бути автомобільним бізнесом, який тарґетує різну рекламу різним типам користувачів, котрі хочуть нове авто. Або це може бути московська ферма тролів, яка прагне залучити виборців у певному графстві Вісконсину.
Гарріс вважає, що технологічні компанії ніколи свідомо не мали наміру робити свої продукти такими, що викликають залежність. Вони відповідали на стимули рекламної економіки, експериментуючи з методами, які могли би привернути увагу людей, мало не випадково натрапивши на високоефективний дизайн.
Товариш у компанії Facebook сказав Гаррісу, що проектувальники спочатку вирішили символ повідомлення, який попереджає людей про нову активність – як-от «запити на додавання в друзі» чи «лайк» – зробити синім. Це відповідало стилю Facebook і, думалося, мало виглядати «витончено і невразливо». «Але ніхто його не використовував, – каже Гарріс. – Тоді вони замінили його на червоний – і, звичайно, його почав використовувати кожен».
Той червоний символ тепер скрізь. Коли користувачі смартфона дивляться на свої телефони – десятки або сотні разів у день, – вони стикаються з маленькими червоними крапками коло їхніх додатків, які благають, щоб їх зауважили. «Червоний – це триґер, – каже Гарріс. – Ось чому він використовується як сигнал тривоги».
Більш спокусливий дизайн, пояснює Гарріс, експлуатує ту саму психологічну вразливість, яка робить азартну гру настільки компульсивною: змінні винагороди. Коли ми клацаємо на додатках з червоними символами, ми не знаємо, що побачимо: цікавий лист, повідомлення про лайк чи взагалі нічого цікавого. Це – можливість розчарування, яке робить бажання настільки нав'язливим.
Саме це пояснює і механізм pull-to-refresh [потягни й онови] – коли користувачі проводять пальцем і завмирають, чекаючи, який зміст з'явиться, – що швидко став однією з найбільш захоплюючих і повсюдних конструктивних особливостей сучасної технології. «Щоразу, коли ви проводите пальцем вниз, ви ніби запускаєте ігровий автомат, – пояснює Гарріс. – Ви не знаєте, що буде наступне. Іноді це гарне фото. А іноді – просто реклам».
* * *
Дизайнером, який створив механізм pull-to-refresh і вперше використав його для оновлення Twitter-стрічки, є Лорен Бріхтер, широко шанований у середовищі розробників додатків за його гладкий та інтуїтивно зрозумілий дизайн.
Маючи нині 32 роки, Бріхтер каже, що він ніколи не мав наміру зробити дизайн узалежнення – але не заперечує порівняння з ігровим автоматом. «Я згоден на 100 відсотків, – каже він. – Зараз у мене двоє дітей, і щохвилини я шкодую, що не звертаю на них уваги, бо мій смартфон засмоктав мене».
Бріхтер створив цю функцію в 2009 році для Tweetie, свого стартапу, переважно тому, що ніде не міг знайти відповідну кнопку «оновити» для свого додатку. Утримувати натисненою і перетягувати вниз стрічку для оновлення здавалося в той час не більш ніж «милою і розумною» фіксою (поправкою). Twitter придбав Tweetie наступного року, інтегруючи pull-to-refresh у свій власний додаток.
З тих пір цей дизайн став однією з найчастіше емульованих функцій у додатках; тягнути зображення для сотень мільйонів людей є так само інтуїтивно, як чухатися, коли свербить.
Бріхтер запевняє, що він заскочений довговічністю цієї функції. В еру технології push-повідомлень програми можуть автоматично оновлювати контент, без спонукання користувача. «Це може легко відійти на пенсію», – каже він. Натомість виглядає, що дизайн виконує психологічну функцію: зрештою, ігрові автомати були би значно менш захоплюючими, якби гравці не могли тягнути важіль самі. Бріхтер воліє інше порівняння: це як зайві кнопки «зачинити двері» в деяких ліфтах, де двері зачиняються автоматично. «Людям просто подобається тиснути».
Бріхтер це все покинув, відсунувши свою дизайнерську роботу на задній план, а зосередився на будові будинку в Нью-Джерсі, сумніваючись у своїй спадщині. «Я потратив багато годин, тижнів, місяців і років, думаючи, чи те все, що я зробив, мало позитивний вплив на суспільство чи людство взагалі», – каже він. Бріхтер заблокував деякі веб-сайти, відключив push-повідомлення, обмежив використання програми Telegram повідомленнями тільки від дружини і двох близьких друзів і спробував відучити себе від Twitter. «Я все ще витрачаю на це час, – зізнається він, – просто читаючи дурні новини, про які я вже знаю». Він заряджає свій телефон на кухні, підключивши його до розетки о 7 вечора і не торкаючись до нього аж до наступного ранку.
«Смартфони є корисними інструментами, – пояснює він. – Але вони узалежнюють. Pull-to-refresh узалежнює. Twitter узалежнює. Це не є добра річ. Коли я працював над ними, не був достатньо зрілим, щоб думати про це. Я не кажу, що є зрілим тепер, але я є дещо зрілішим і шкодую про зворотній бік справи».
Не кожен на полі своєї діяльності страждає почуттям провини. Двома винахідниками, перерахованими в патенті Apple на «управління повідомленнями підключень і відображеннями іконками бейджиків», є Джастін Сантамарія і Кріс Марчелліно. Обоє мали трохи більше двадцяти, коли були найняті Apple для роботи над айфоном. Як інженери, вони працювали над закуліссям технології push-повідомлень, впровадженої в 2009 році, щоби включати в режимі реального часу повідомлення й оновлення від сотень тисяч сторонніх розробників додатків. Це було революційною зміною, надаючи інфраструктуру для тих багатьох досвідчень, які в даний час є частиною повсякденного життя людей – від того, щоб замовити Uber чи зробити дзвінок на Skype, до того, щоб отримувати останні оновлення новин.
Але технологія повідомлень також уможливила сотні непрошених втручань у життя мільйонів людей, прискоривши гонку озброєнь в полюванні на увагу людей. Сантамарія, 36 років, який тепер, відбувши шефом мобільних технологій в Airbnb, керує стартапом, каже, що розроблена ним в Apple технологія не була «по своїй суті доброю чи поганою». «Це велика суспільна дискусія, – роздумує він. – Чи можна вимкнути свій телефон, коли я йду з роботи? Нічого, якщо я тобі одразу не передзвоню? Нормально, що я не буду "лайкати" все, що проходить через мій екран в Instagram?»
Його тодішній колега Марчелліно погоджується. «Щиро кажучи, я зовсім не сидів там, думаючи "а візьмім людей на гачок", – каже він. – Це все робилося на позитиві: ці програми поєднують людей, всі вони мали застосування: ESPN каже вам, що гра закінчилася, або WhatsApp безкоштовно передає вам повідомлення від члена вашої сім'ї в Ірані, який не має меседж-плану».
Кілька літ тому, у 33 роки, Марчелліно покинув агломерацію Сан-Франциської затоки і на даний час перебуває на заключному етапі перепідготовки, щоби стати нейрохірургом. Він підкреслює, що не є експертом в області залежності, але каже, що в своїй медичній підготовці засвоїв достатньо, щоби знати, що технології можуть впливати на ті ж нейронні шляхи, що й азартні ігри та наркотики. «Це ті самі схеми, які змушують людей шукати їжу, комфорт, тепло, секс», – каже він.
Це все є, за його словами, поведінкою, базованою на винагороді, яка активує дофамінові шляхи мозку. Іноді він натискає на червоні значки поруч зі своїми додатками, щоби «змусити їх зникнути», але заперечує етику використання психологічної слабості людей. «Схилити людей до вашого продукту сутнісно не є злом, – вважає він. – Це капіталізм».
У цьому, мабуть, і полягає проблема. Роджер Макнамі, венчурний капіталіст, який виграв від надзвичайно вигідних інвестицій в Google і Facebook, розчарувався в обох компаніях, стверджуючи, що їхні ранні місії були спотворені фортуною, котра уможливила їм заробляти на рекламі.
Він визначає появу смартфона як поворотний момент, що підняв ставки в гонці озброєнь за увагу людей. «Facebook і Google з гідністю стверджують, що вони дають користувачам те, що ті хочуть, – каже Макнамі. – Те саме можна сказати і про тютюнові компанії та про наркоторговців».
Це було би знаменне твердження для будь-якого раннього інвестора у найприбутковіших гігантів Кремнієвої долини. Але Макнамі (61 рік) – більше, ніж відсторонена людина з грошима. Будучи радником Марка Цукерберга, 10 років тому Макнамі представив генерального директора Facebook своїй подрузі Шеріл Сандберг, виконавчому директору Google, яка курувала рекламні активності компанії. Сандберг, звичайно ж, стала головним операційним директором Facebook, перетворивши соціальну мережу в ще одного рекламного важкоатлета.
Макнамі ретельно підбирає слова. «Люди, які керують Facebook і Google, є добрими людьми, стратегія добрих намірів яких призвела до жахливих ненавмисних наслідків, – каже він. – Проблема в тому, що компанії не зможуть нічого зробити для усунення шкоди, якщо не відмовляться від своїх нинішніх рекламних моделей».
Але як можна змусити Google і Facebook відмовитися від бізнес-моделей, які перетворили їх на дві найприбутковіші компанії на планеті?
Макнамі вважає, що компанії, в які він інвестував, повинні підлягати більшому регулюванню, включаючи нові антимонопольні правила. У Вашингтоні по обидва боки політичного розколу зростає апетит приборкати Кремнієву долину. Але Макнамі переживає, що гіганти, які він допоміг вибудувати, можуть бути вже надто великими, щоб їх обмежувати. «ЄС нещодавно оштрафував Google на $2,42 млрд за антимонопольні порушення, а акціонери Google просто знизали плечима», – каже він.
Розенштейн, співавтор фейсбукового «лайку», вважає, що це може бути випадок державного регулювання «психологічно маніпулятивної реклами», заявивши, що моральний імпульс є порівняний з прийняттям заходів проти горючих корисних копалин або тютюнових компаній. «Якщо ми будемо дбати тільки про максимізації прибутку, – каже він, – то швидко увійдемо в антиутопію».
* * *
Джеймс Вільямс не вірить, що розмови про антиутопії є надуманими. Колишній стратег Google, який вибудував метричну систему для глобального пошукового рекламного бізнесу компанії, будучи на вістрі, мав уявлення про індустрію, що описує її як «найбільшу, найстандартизованішу і найцентралізованішу форму контролю уваги в історії людства».
Вільямс (35 років) покинув Google в минулому році й завершує докторат в Оксфордському університеті, вивчаючи етику персуазивного (мотивуючого) дизайну. Це шлях, що змусив його замислитися про те, чи зможе демократія пережити нову технологічну епоху.
Вільямс каже, що його прозріння вілбулося кілька років тому, коли він помітив, що оточений технологіями, які заважають йому концентруватися на речах, на яких він хотів зосередитися. «Це була якась індивідуальна екзистенціальна реалізація: що відбувається? – розповідає він. – Хіба технологія не повинна робити цілком навпаки?»
Цей дискомфорт посилився в той момент, коли під час роботи він глянув на одну з панелей моніторингу Google – кольоровий дисплей, який показує, скільки людської уваги компанія захопила для рекламодавців. «Я зрозумів: це буквально мільйони людей, яких ми ніби підштовхнули або переконали зробити те, чого вони інакше би не збиралися робити», – згадує він.
Розпочалися кілька років незалежних досліджень, велику частину яких він здійснював, працюючи неповний робочий день в Google. Приблизно через 18 місяців Вільямсв побачив записку в Google, поширену Гаррісом, і ця пара стала союзниками, намагаючись домогтися змін зсередини.
Вільямс і Гарріс покинули Google приблизно в той же час і стали співзасновниками інформаційно-пропагандистської групи Time Well Spent [Добре витрачений час], яка прагне вибудувати суспільний імпульс, щоби змінити те, як великі технологічні компанії думають про дизайн. Вільямсу важко зрозуміти, чому це питання не «на першій шпальті кожної газети щодня».
«Вісімдесят сім відсотків людей прокидаються і лягають спати зі своїми смартфонами», – каже він. Весь світ тепер має нову призму розуміння політики, і Вільямс тривожиться, що наслідки є глибокими.
Він каже, що ті ж самі сили, які змусили технологічні фірми зачепити на гачок користувачів дизайнерськими трюками, також заохочують ці компанії зображати світ так, щоби зробити його перегляд компульсивним, непереборним. «Економіка уваги стимулює розробку технологій, які привертають нашу увагу, – пояснює він. — При цьому наші імпульси дістають привілеї щодо наших намірів».
Це означає привілейованість над нюансованням сенсаційного, апелюючи до емоцій, гніву і обурення. За словами Вільямса, засоби масової інформації все частіше працюють на благо технологічних компаній і повинні грати за правилами економіки уваги, щоб «для виживання збуджувати, принаджувати та розважати».
Після приголомшливої перемоги Дональда Трампа на виборах багато хто сумнівався в ролі так званих «фейкових новин» на фейсбуку, створених Росією ботах твіттеру чи орієнтованих на дані зусиллях тарґетування, які такі компанії, як Cambridge Analytica, використовували для впливу на виборців. Але Вільямс розглядає ці фактори як симптоми глибшої проблеми.
Це не просто тіньові або погані актори, які використовували інтернет, щоби змінити громадську думку. Сама економіка уваги створена для просування такого явища, як Трамп, який віртуозно захоплює й утримує увагу прихильників і критиків, часто використовуючи або створюючи обурення.
Вільямс займався цією справою ще до обрання Трампа. У блозі, опублікованому за місяць до виборів у США, Вільямс забив тривогу у зв'язку із проблемою, яка, як він стверджував, є «значно важливішим питанням», ніж те, чи здобуде Трамп Білий дім. Кампанія зірки реаліті-шоу, за його словами, ознаменувала собою вододіл, на якому «нова цифрова динаміка економіки уваги нарешті подолала поріг і стала проявлятися в політичній сфері».
Вільямс бачив аналогічну динаміку місяцями раніше, під час кампанії Brexit, коли економіка уваги здавалася йому упередженою на користь емоційного, базованого на ідентичності варіанті виходу Великобританії з Європейського Союзу. Він підкреслює, що ця динаміка жодним чином не обмежується політичною правицею: вона також відіграє певну роль, вважає він, у несподіваній популярності лівих політиків, таких як Берні Сандерс і Джеремі Корбін, і часті спалахи інтернет-обурення стосовно питань, які розпалюють лють серед прогресивістів.
Все це, за словами Вільямса, не тільки спотворює те, як ми розглядаємо політику, але з часом може змінити те, як ми думаємо, роблячи нас менш раціональними і більш імпульсивними. «Ми призвичаїлися до нескінченного когнітивного стилю обурення шляхом інтерналізації динаміки середовища», – каже він.
На цьому політичному тлі Вільямс стверджує, що фіксація останніми роками на державі нагляду, фабуляризованої Джорджем Оруеллом, можливо, була неслушною. Інший англійський письменник-фантаст Олдос Гакслі дав більш пророче спостереження, коли попередив, що примус у Оруеллівському стилі є меншою загрозою демократії, ніж субтельніша сила психологічних маніпуляцій і «майже нескінченний апетит людини до розваг».
Після виборів у США Вільямс досліджував ще один вимір сьогоднішнього сміливого нового світу. Якщо економіка уваги підриває нашу здатність пам'ятати, міркувати, приймати рішення для себе – здібності, які необхідні для самоврядування, – то яка надія є на саму демократію?
«Динаміка економіки уваги структурно налаштована на підрив людської волі, – каже він. – Якщо політика є вираженням нашої людської волі як на індивідуальному, так і на колективному рівні, то економіка уваги безпосередньо підриває припущення, на яких базується демократія»/ Якщо Apple, Facebook, Google, Twitter, Instagram і Snapchat поступово скорочують нашу здатність контролювати наш власний розум, то — питаю його — чи не може настати момент, коли демократія більше не функціонує?
“Чи ми зможемо розпізнати його, якщо і коли це станеться, – відповідає Вільямс. – А якщо ми не можемо, то звідки нам знати, чи цього вже не сталося?"
Paul Lewis
'Our minds can be hijacked': the tech insiders who fear a smartphone dystopia
The Guardian, 6.10.2017
Зреферував О.Д.
13.07.2018