Історія І. Марла та Джей Осборни
19 червня 2018 року на вулиці Ганни Барвінок під пластом асфальту було віднайдено мацеви. Першу інформацію про це я отримала від Марли Осборн (англійською). Відповідно не лише україномовні зацікавлені дізналися про це, але й ті, хто володіє англійською (читай – дуже багато). Згодом про це з’явиться повідомлення, звісно, у голови львівської волонтерської організації при ВЄБФ «Хесед Ар’є» – Саші Назара, який бере першочергову участь у пошуках та збереженні надгробних плит (українською мовою). Наступного дня пані Іванка Димид – мисткиня та їмость греко-католицького священика проінформувала своїх єврейських друзів про ці знахідки і попросила сконтактувати її з єврейськими спільнотами Львова, адже їм треба про це знати.
Цей приклад дає зрозуміти, як ми у нашому маленькому місці мало знаємо про те, хто і що робить для відновлення єврейської спадщини. Як багато може бути зацікавлених, але інформація до них не завжди приходить першочергово. Саме тому серію статей про людей та ініціативи відновлення єврейської пам’яті у Львові розпочинаю від осіб Марли та Джея Осборнів, які відіграють важливу роль у трансляції інформації у світ.
Повернення як закордонна пам’ять
Для багатьох повернення пам’яті про єврейську спадщину обов’язково передує заперечна форма «не»: (не)наша, (не)пам’ять, (не)місця пам’яті. Нема. Часто ця пам’ять повертається як закордонна,чужа попри те, що вона розповідає про те, що діялося тут, у цьому просторі, у цьому місті на цьому от місці.
Серед іноземних ініціатив, які хочеться виокремити – це не лише поодинокі окремі акції, зациклені на самих себе, а тяглий курс навчання українців про їхніх сусідів, які проживали поруч/разом з ними впродовж століть. Варто згадати організацію Centropa – інституцію з вивчення історії єврейського народу зі штаб-квартирою у Відні, який використовує новітні технології та цифрові розповіді, щоб залучити студентів 21 століття до вивчення історії 20-го століття і встановити зв’язок один з одним. Їхній проект – Trans.history зорієнтований на вчителів з України та Молдови та має транснаціональний підхід, що сприяє формуванню критичного мислення і збалансованої культури пам’яті.
Фото Taras Kovalczuk
Існують і приклади (само)по/на/вернення: більші та менші, проте важливі однаковою мірою. Проте найцікавішими є приклади співпраці, адже показують бажання співтворити; засвідчують прагнення до взаєморозуміння.
Транслятори інформації
«Я окреслила би свою роль як повторювач чи транслятор інформації. Часто закордоном євреї сприймають Україну та українців як байдужих до єврейської спадщини. І будьмо відвертими, це ще не найгірше сприйняття, про яке ми знаємо. Я ж прагну показати їм, що існують власне українські ініціативи: ми маємо приклади, коли маленькі містечка відновлюють своє єврейське кладовище, але вони або не поширюють цю інформацію на просторах інтернету та фейсбуку, або ж ця інформація є доступна лише українською. Я бачу свою місію у переданні знань про ці ініціативи далі» – розповідає Марла Осборн.
Місто з єврейською історією, але без євреїв
Rohatyn Jewish Heritage / Єврейська спадщина Рогатина є волонтерською програмою, метою якої є збереження історичної спадщини та набуття освіти; організація працює задля ради відновлення історії Рогатинської єврейської громади з людьми та матеріальними пам’ятками у теперішньому місті у співпраці з нинішніми жителями Рогатина і добровольцями з усього світу. Зараз програма зосереджена, головним чином, на пошуках та відновленні фрагментів єврейських надгробків, які залишилися у місті та їх поверненню на старий єврейський цвинтар. Майбутні плани включають у себе очищення та відновлення старого цвинтаря, створення пам’ятного місця для встановлення відновлених надгробків та їх фрагментів, а також розробку освітніх матеріалів для відродження пам’яті та пошани до національних громад, які колись проживали у Рогатині.
«Ми не самі і не ми це розпочали. Ми долучилися та продовжуємо» – Джей Осборн.
«Коли іноземець приїжджає до міста своїх предків, то дуже часто відчуває, що має повернутися. Рогатин – це частина мене, я хочу тут бути, я хочу, щоб рогатинці мене знали і відчували себе комфортно зі мною, щоб ми могли спілкуватися. І що важливо, щоб вони відчували, що я не зникну, я продовжуватиму повертатися. Адже деякі нащадки євреїв Рогатина не забували про це місто. Вони поверталися, а потім раптом листи перестали надходити. Для місцевих жителів це теж була велика зміна.
Саме тому ми повинні повертатися та будувати ці постійні стосунки. Навіть якщо в більшій мірі це віртуально.
Коли ми вперше зустрілися з паном Михайлом Воробцем – місцевим ентузіастом, то він запитав нас: «То що тепер? Що ви хочете робити?» Ми не знали навіть, що він має на увазі. Він розповів нам про їхні проекти, про меморіали ліквідації гетто, про два єврейські цвинтарі. Тоді ми вирішили долучитися, підтримати та розширити їхні проекти. Хоча ми не мали досвіду, як це робити. Ми весь час вчимося. З іншого боку, я також відчуваю співвідповідальність за поінформування і певною мірою навчання євреїв, нащадків тих, хто походить з Галичини, про місцеві ініціативи. Щоб, можливо, й інші робили те, що почали робити ми» – Марла Осборн.
Ми стараємося створювати позитивний образ України
«Наш проект є фрагментарним. Ті люди, які приходять до нас – вони вже знають все. Питання: як нам залучити тих, хто ніколи не приходить? І поки я не знаю іншої відповіді, як продовжувати робити те, що ми вже робимо.
У нас є певна власна мережа людей, які завжди приходять, долучаються та підтримують – це вчителі та бібліотекарі, звісно, пан Воробець – колишній вчитель, який дуже посприяв зростанню довіри та лояльності мешканців Рогатина до нас, а також церква.
Ми відчуваємо, що нам потрібна також офіційна підтримка міста, але ми не хочемо, щоб адміністрація думала, що ми від них щось вимагаємо.
У нас нуль досвіду антисемітизму» – Джей Осборн.
«Я б не сказав, що ми маємо позитив, чи негатив, але у нас є, радше, розуміння того, що одна людина не робить культури. Якщо декілька ідіотів створює графіті у вигляді свастики, то ми не можемо судити про це узагальнено» – Джей Осборн.
«І справді, ти можеш працювати роками, створювати позитивний імідж Галичини і тоді декілька підлітків з балончиком у руках малюють свастику, чим руйнують всі твої намагання. І нащадки галицьких євреїв бачитимуть лише це графіті. І тому вони ніколи не повернуться сюди і ніколи не будуть вкладати зусилля у повернення єврейської спадщини у ці місця. Звісно, люди мають право на цей біль.
Можливо, це надто жорсткого звучить, але мені дуже хочеться сказати: досить болю. Час будувати мости. Нам хочеться, щоб люди бачили картину повністю. Але не забувати. Ми повинні пам’ятати» – Марла Осборн
Про зміни та сподівання на нову ґенерацію українців
«За десять років від моменту нашого першого візиту багато змінилося. Головну роль відіграє Центр міської історії, Львівський волонтерських центр. Ми знаємо та намагаємося підтримувати контакти з багатьма меншими локальними ініціативами.
Я бачу нове покоління людей, яким доступна освіта, які прагнуть самонавчатися, які вільно користуються інтернетом, мають можливість подорожувати. Вони зорієнтовані на захід, їм більш комфортно з іноземцями та їх не лякає інша мова та культура, у них нема боязні цензури та підозри, яка була (є) у їхніх батьків.
Саме тому у мене велика надія на ту нову ґенерацію та зміни, яка вона з собою принесе» – Марла Осборн
Ми спостерігаємо з одного боку моду на зацікавленість та відкривання єврейської спадщини, а з іншого – посилення дискримінаційних радикальних настроїв у певної частини населення.
Хочеться сподіватися, що кількість тих других буде зменшуватися, а кількість філосемітів збільшуватися.