Собітка

Воно аж дивно, що кожного року під Купала вечоріє з дрібним дощиком; таким дрібоньким, як роса, небо ситить дощиком. Ліс, застелений хмарною імлою, тихою павутинкою дрімає й не шелестить, ані пісень не співає, своїх старих пісень. Бір щойно тоді пробуджується, як високе вогняне полумя на Яворинській копиці коле його в прижмурені очі та груботкані повісма диму виштовхають з лісових обіймів імлині облачки й старечою ходою повзають у всі яруги, дебри, кручі та лісові плаї.

Засвітилися зоряним полумям хребти, від гори до гори. І дебри заясніли від такого блиску. У дні за кожним сонцем купаються гори в Попрутових озерях; цієї ночі скупалася ріка в бору світляних обіймах. Аж до зелених своїх глибин унурявся водяний келих у Яворинській неночі. — Бо собітка стріляла дужими пасмугами — ген, до самого неба — зоряні стежки вибілювала й пестопливо всміхалася до білого місяця.

— А гов! Котрий перескочить?

Не було відповіді; тільки тінями дебряників і лісовиків мигали стрункі постаті, що без розгону брали у височінь глибокі вогняні челюсті та веселим стрибком перескакували широке коло вогняної собітки, зіскакуючи на протилежне, зелене руно верхівки-полонини.

Потім знову злучаються в піснях добрані пари, що по жнивах мають побиратися, та розлучаються нелюби. Багацько сміху, як зводливі дівчата помотають у пісні ледащого парубійка з найпишнішою молодичкою в селі. Бухтить, палає вогонь, стрибає молодь молодим оленем поверх вогняної заставки, хихикають, за бочки беруться білими руками дівчата, свободою веселять ніч на Івана, на Іванонька, на того Купала, що собітка попалялася...

У селі старики сідають на ослоні білої хижі та вслухаються в дії своїх дітей. Не один гарний спомин виринає в їх памяті. — Як то ще вони на Собітку походом ходили. Яворину свою щорік замаяли. Тому то Щовб завжди такий молоденький, однаково золотом чорне руно гладить у стрижених баранків. І сторчиками ткає всеньку полонину.

— Як я йшов через полонину

— Гоя, сояя, біле наша лелія,

Там застав я свою миленьку,

Гей, що вже полола льон...

Вони ще нагадували собі свої герці на полонинських ровеньземлях, що без повіток, а так лише за кінську гриву, ішли вітряним шляхом на перегони, чим дужче до мокряних слідів річища й вертким каблуком як зорваний в леті птах, ускакували на мяку гриву хвиль та бігом пробовтували водяну стежку до цього берега, що жадібно пригортав і зграбував за свої пазухи світляні чічки собітчаного колеса.

— Кому першому поталанить причалити сухою ногою до берега й вогонь новий на другій верхівці положити, що вже за Попрутом не яворинські, але явірські стада овець випасає, — цей буде старшинувати в нашій полонинській громаді; буде на всіх весіллях дружбити збійницьким топірцем і впро довж цілої риболовлі кожна що друга краща риба піде на його власний вжиток. До того Семенова краля, що темінню бору чорнені її кучері та кручені найкращими качуриками, очі далечнеба блакитом і губи малинягодою черлені, буде перша молодичка, що досхід соненька раннього сіятиме разом з першим змагуном росу на левадах, квітам життя, птахам спів і щебетання, дитячу безжурність і щастя нестимуть разом у кожний поріг і благословення красної весни всім підяворинським оселям.

До другого берега перший причалив Юрко; в його юнацькі обійми, що з молодим ведмедем міг би йти в дужання. Він приклякнув чорною цяткою на пісковій кучугурі, руки схрестив над своєю головою на короткі слова молитвання — а потім молодим оленем пірнув у крайній заставці гайлісся та за хвилиноньку засвітив святі вогні на запопрутовій верхівці.

Тоді молодь, що осталася при ватрі, докинула ще ялівцю та пахучої смеречини до великої ватри й голосним перекликанням відоздалося на дебряний відгомін Юркової клички.

Рідна земля