По трилїтній неприсутности загостив вкінци до Перемишля той милий гість, вижиданий сим разом з новим настроєм, бо не лиш, як давно бувало, з цїкавостію і нетерпінєм, але сим разом єще з якимсь нервовим розстроєм, непевностію, недовіpiєм, або, скажім щиро, і з зовсїм некритою трівогою, якій се він тепер, той новий гість по тільких переворотах, бурях і катаклізмах санаційних. Се наслїдки послїдних часописних вістій, подаваних, як се буває і з бюлєтинами воєнними, не з поля борби, але з-за тихого зеленого столика, ще й до того людьми, що війни і не бачили. Вісти cі збивали з толку і самий театр, так що він почав по трохи тратити довіpiє до себе самого і виминаючи великі міста з их високою критикою та вибагливими вимогами кинув ся тиняти по маленьких місточках, де критика лекша і прожиток лекшій. Та сама доля, що другі міста, мала постигнути і Перемишль, але тутешні люде на силу стягнули театр до себе, мовлячи, вже як бачити біду, та хоть на власні очи.
Тимчасом чудо. Театр одним представленєм розбиває всю нечисту мраку недовірія, сумнївів і апатії, вправляючи публику в так живий настрій, такій розгар і одушевленє, що мимохіть нагадуєш собі шістьдесяті роки. Чом же се? Театр не приносить нам сего року нї нового репертоару нї нових, добірних, славнозвістних, первостепенних і як там ще звуть ся тоті маґнетичні сили, котрими стає театр від разу — великим. За те приносить він таке богацтво молодих сил, тілько охоти і щирости, словом тілько видного засобу будучого добра, що в оден миг стаєш коли не меценатом єго, то добрим приятелем. Одному з тутешних писателїв відограли єго твір так поганенько, невміло і пересадно, що аж жаль ставало, а таки автор вийшов з театру такій задоволений, як ми всї. Се виходить з того, що бачить ся перед собою силу, на разї молоду і несправну, але за те засібну, глибоку, буйну і щиру — а се певна порука поступу і на разї бодай відради для Рускої Бесїди у Львові, що дорога, на котру в орудованю руским театром вступила, дорога добра, тілько не тремтїти а йти сміло дальше.
В суботу 17 с. м. виставив театр на перше представленє комедію Григорієвича "Taтo на заручинах" і оперету Артемовского "Запорожець за Дунаєм". Вистави першої гoдї похвалити: лїсничева п-ї Підвисоцка то карикатура типу, пересадний єї вигляд, пересадна деклямація, а вже стони за сценою (в творі сказано, коли з ними відзиватись) то правдивий вереск без міри і правдоподібности, від котрого публика прямо відвертаєсь. За мягкій сим разом був і тато п. Стечиньского, звичайно він твердшій і характернїйшій.
За те "Запорожець за Дунаєм" був справдїшним пиром духовим, креацією так хорошою під взглядом драматичним і вокальним, що одушевлена публика сейчас замовила собі того Запорожця ще на одну вечеру, хотїв сказати, — на один вечер. В "Запорожци за Дунаєм" належить передовсїм передова пальма майстерній і під кождим взглядом характерній грі п-а Концевича, з ним а може й побіч него звінким голосам п-ї Лопатиньскої, Фіцнерівної і Ольховому, п. Яновичеви, — тілько султаньского товариша повинен був співати не той турок, що співав, але п. Лопатиньскій. Бо в такій круглій, артистичній цїлости, яка складаєсь на теперішню виставу Запорожця, кожда невдала дрібничка разить двократно більше.
В недїлю 18 с. м. виставлено пятидїєву комедію Панаса Мирного і Старицкого: "Крути та не перекручуй". Давнїйша комедія П. Мирного "Перемудрив" являєсь тепер під новим титулом. Я не можу рішити, котрий заголовок гіршій, бо оба лихі і акції не відповідають. Не входимо тут в оцїнку самого твору, цїкавих відсилаємо до осуду, якій подав Б. Вільхівскій в "Зорі" з р. 1886. Замітимо лишень, що характеристичний сей впрочім і поважний твір не викликав тут відповідного вражіня. Причиною по части сам твір, в більшій однак хибна гра головнїйших осіб, як Печерицї, опісля Хропка. В творі самім що дрібнїйші справи розведені широко а навіть за широко і нудно, за те що важнїйші, н. пр. прекрасно задумане народництво Саші і Дунї не умотивоване нїяким видним, жизненним узлом, проте найкрасша справа твору являєсь мов неприродна і переходить без вражіня. Автори звернули особлившу увагу на головні типи, Хропка і Печерицю, котрих і вивели з релієфозною круглостію і епічною точностію, навіть в подробицях. За се сі типи випали слабше в грі.
Хропко був безперечно за мягкій; се не той камінний, запеклий кулак без серця і віри, якого задумали автори. Більш однак чим Хропко разив Печериця, раз карикатурним виглядом, друге недобрим а навіть противним понятєм типу. Артист п. Підвисоцкій старав ся передовсїм уявити комічну сторону того типу, до того зміряла вся єго гра, деклямація, повороти. Тимчасом забув, що се тип не виключно комічний, обчислений на розвеселенє публики, але лихій, підлий, а тої сторони артист не уявив зовсїм. В хвилях, коли публика повинна той тип ненавидїти, мерзитись ним і відчувати єго моральну гидь, — она сміялась і цїлий характер поняла хибно.
Побічні лиця вийшли в представленю о много красше. Варку віддала панї Осиповичева артистично хорошо, таким був і пасїчник С. Підвисоцкій а по них пасерби Хропкові Саша і Дуня, котрих віддали п. Лопатиньскій і Слободівна без гри, без силованя, без шуканого афекта, за те слїдно було в их лици і голосї, що в душі дїялось. А се річ найважнїйша, внїшний вид того прийде сам собою. Вдова Тхориха найшла сим разом вельми відповідне зображенє в п-и Підвисоцкій а мила і любяча Прися, в п-и Кравчуківній.
На обох представленях явилось на жаль дуже мало гостей. А велика шкода, бо театр не забавить довго, а як, не дай Боже, сим робом пійде дальше, то він стратив матеріяльно, але публика більше, бо — морально.
Д. Б.
Дѣло
20.06.1893