Дід Панас приніс із гаю наручко зеленини; оберемок свіжої зелені — аби худібка не розбігалась поміж загородами, як пастух веде сільське стадо на вигін. То буде тваринка купи держатися і до шкоди не побіжить.
А пак став Панас розв'язувати м'які галузки та одні вибирав до острішків, хату зі зовні май-прибирати, а ліщину до кімнати за образи в зелені рамки навішувати. — Біля обори, щоб комашня не дошкулювала в праці, а в хаті, щоб весняні дні нагадувалися. Ще треба буде по Хвалі Божій свяченим зіллям і зеленню поля примаїти, щоб градову туркотню над лісами спиняти й веселчані райдуги на ріках, або в озерях у блудні дороги провести.
Тоді підбіг до діда розсміяний Василько й простягнувши ручку, просив у діда: — То мені, дідусю, подаруйте таку косичку, щоб від неї жадне лихо мене не імалося... Або коли я великий виросту, щоб я кожного нелюда-ворога подужав і щоб мене ця косиця перед усякою злою кулею берегла.
Весело засміявся дід Панас і глянувши в хлоп'ячі очі, бадьорився своїм унуком. — Ось-де тобі, мій малий козаче, твоя косиця. Це галузка калиндерева, бачиш? А ці червоні коралі це кров... Але де тобі вже таке розповідати... По цих словах засумували очі в діда. Але тільки на часок. — Дідуню, це ж червона калина, а ми хлопці співаємо в пісні про нашу червону калину та машеруємо рядом... Василько застромив собі галузку за крайку капелюха та помагав далі дідові маїти хату.
Нема то в світі кращих днів, як у Зелені свята. Село купається в садах, а земля, вона багата, дяку розсипає свому господареві за його трудовиті ранки; тихо шелестить і цвітом колосків перекидається зі жменьки до жменьки. Пахощами рілля сіє і морем стелиться, а на межі зелений коник вусом моргає та метелик лине на широких віялах і на п'янких від сонця маках веслує павиними крилами. Небо тоне в збіжевих хвилях, а м'які гриви хлібних піль дзеркалом відмальовуються у далечі блакиту. Сонце стоїть, не плине та легким човном колишеться у смарагдовому озері.
По обіді дід Панас веде внука за руку в поле та обрядів його навчає — Хто з Богом, то завжди Бог із ним. Не треба ніколи про Господа забувати. — Дід виймив освячену галузку з оберемка та вткнув її в землю.
— А чого ви, дідусю, галузки втикаєте в ріллю? — Василька все цікавило.
— Щоб наша земля завжди весела була й щасна та щоб ніколи погані стопи по її не бродили. Хлібів, вона, щоб нам багацько родила. Дай же Боже... Дід Панас глибоко зітхнув; він бачив талан землі та чув і відчував у свому серці радісний спокій.
А від села дзвін гомоном відозвався, тихо, рівно, одсвяточно... як збіжжеві хвилі...
— Ходім, уже вертаймося, дитино, в село, щоб ми на вечірню не спізнилися... І свічку на гробах треба засвітити, за тих, що від них вільна наша мати-земля.
Юліян Бескид
Рідна земля
13.06.1943