Нанашко

Казка

Вчора я ходив у поле; мені було цікаво, які матимемо врожаї. Чи збіжжя вже колосисте, чи паші буде багацько, та що роблять господарі в полі?

Дивні й примхуваті ці людські почування... Адже вийшовши в поле, доокола хвилі збіжжя, сміються волошки повними келихами й маки... Та десь тут узялася моя няня, наче то я ще малий хлопчина та вона, Дорка, оповідає мені казку про багаті землі й про двох сусідів, що жили на цій землі. Казку від свого діда.

На межі косар клепле косу, але — я не слухаю цього клепання, лише — як перед сорока роками гріюсь до сонця та слухаю...

Жили багаті два господарі. Жили й взаємно себе шанували. Що найкраще Гриць мав у своїй коморі, цим і вгощав свого сусіду. Одної неділі Гриць частував Валентого, а другої Валентий принимав у себе Гриця. Довгі роки вони себе так ушановували. Вправді нераз Гриць добачував хитрунство чи скупиндряга був Валентин, одначе з присмішкою Гриць прикушував свої губи й далі приязнував із сусідою. Аж оце в самі сінокоси так якось склалося, що в Гриця пильна робота була при косовиці, а Валентому на святочне припало. Взяв тоді Гриць свою косу на рамено та й у луг біжить. В поспіху він, сердега, забув зачерпнути води до кубушка, — не буде чим косу погострити. — Хоч у нього свято, — то води позичити не гріх. — Гриць подумав собі та зійшов із стежки, щоб у Валентого біля керниці кушку водою наповнити. — Шкода — крізь відчинене вікно чує Гриць журбу Валентинової жони — вєлька шкода того хлопа смаковитими потравами гостити. Келбасу то я сховаю до скрині, хліби під перину, а печеного ґенсьора в руру засуну. Як би деяка мара наднесла його, то скажемо, що ми не приспособилися, хай пробачить... А тоді ми обоє разом до кєлбаси й печеного гусака на стіл.

Гриць не слухав уже довше бабської журби, лише скорою ходою пішов на свою сіножать. — Погань погана ця заведія! — Він дуже сердився та думав — чим би то відплатитися за таку образу.

Із роду не памятав ще Гриць, щоб йому такі замашисті покоси стелилися під косою. — Ага, так тобі треба! Змішаєш себе з отрубами, то тебе свині з'їдять. — Із пересердям Гриць махав косою та рубав густий ліс буйних трав. — Я би такому фаріонові карк відкрутив! Добре тобі так... Але пожди, я тебе ще провчу! — Гриць далі набирав у широкі обійми косою багатство своєї сіножаті та грабав грабками високі зелені стежки. — Ти облудо, приблудо та заблудо... І казна-що...

Покосивши отак від кінця до кінця свою нивку, Гриць обтер піт із чола та всміхнувся. — Привчу собаче зілля з його ковбасою та печеним гусаком. Не будеш ти вже нікого гулити...

Веселий вертався Гриць до хати, бо самий від себе навчився великої тайни: — З таким себе побратимай, але за пазухою камінь тримай... Та наче ненароком зустрівшись із Валентиною челядю, що саме верталась із костьолу, Гриць велів себе на часок запросити до хати.

— Був би я сьогодні великої біди зажив у полі. — Гриць почав оповідати. — Іду я саме межею, що то скручує за потічок і думаю собі — чи час уже сіножать косити, чи заждати ще до завтра?.. Розглядаюсь довкола... Аж тут із-під беріжка плигнула мені під самі ноги довженна гадина. Я завмер і ввесь задеревів із страху. Але дивлюсь я ближче, вона, ця гадина довга-довженна... Саме така довга, як ця ковбаса, що схована в скрині. А сичала ця потвора, вертілась мені під ногами та чисала вона, як це сичав цей гусак, що в макітрі захований під печею. — Ой, зле... Покусає мене гадюка, біда мені буде, перші жнива вже почалися, хто стане за мене до роботи? Хіба косою відрубаю гадині голову? Та ні! Біжу я борзенько в село, та шукаю дечого, щоб напасті кінець зробити. Аж тут під моїм оборогом стоїть коло. Нове, високе коло; саме таке кругле як оцей бухон, що під периною. То я коло взяв, сильно розігнав і покотив...

На цьому три крапки. А кому ще замало, хай купить собі білі рукавички, старий капшук і три гpoшi...

Рідна земля