Оваційно прийнятий в Каннах італійський фільм "Dogman" — це створений на основі реальних подій макабричний фарс. Світ, в якому править право сильнішого, де не береться до уваги моральність, дружба чи повага до життя. Фільм, на думку багатьох критиків, був для режисера Маттео Ґарроне нагодою попередити країну про популізм.
Попередження, можливо, запізнілого: дві антисистемні партії Італії — рух "П'яти зірок" і Ліга (донедавна Північна ліга) — формували уряд, програма якого, якби була реалізована, перевернула б правила європейської співпраці. [Президент Італії Серджо Маттарелла позавчора відхилив коаліційну кандидатуру євроскептика Паоло Савони, який міг просувати вихід Італії з Єврозони, на посаду міністра економіки та фінансів; у результаті висунутий коаліцією на посаду прем'єр-міністра Джузеппе Конте відмовився від мандата на формування уряду країни, і вчора президент доручив Карло Коттареллі очолити технічний — до наступних виборів — кабінет міністрів — Z]
Занепокоєння європейських партнерів тим більше, що Італія є третьою за величиною економікою Європейського Союзу. Хоча, щоправда, вона перебуває у кризі: від 2008-го до 2018 року італійський ВВП знизився на 10%, а безробіття серед молоді сягнуло поза 35%. Більшість італійців провину за цю ситуацію приписують інституціям і правилам Євросоюзу. В країні, з якої походили батьки-засновники ЄС, 52% громадян не довіряє Євросоюзу, а дві найбільші, в цілому проєвропейські партії мейнстріму — Forza Italia і Демократична партія, на минулих виборах також грали на антиєвропейських настроях, щоби не дратувати виборців. Крім того, як і у Великій Британії перед брекзітовим референдумом, медіа стали рупором цих настроїв, а особливо тих почуттів образи, про які говорить нижче прем'єр-міністр Італії Енріко Летта.
Укладена було 18 травня коаліційна угода між рухом "П'яти зірок" і Лігою обіцяла "сміливе і революційне" зниження податків з одночасними введенням безумовного основного доходу в розмірі 780 євро місячно, а також зниження пенсійного віку. Крім того: безкоштовні ясла для дітей громадян Італії і відміна ПДВ на дитячі товари. Сам Рух оцінює вартість цих щедрих проектів сумою від 20 до 30 млрд євро щороку і хоче збільшити державний борг, незважаючи на те, що Італія має і так найвищу номінальну заборгованість серед країн Євросоюзу — 130% ВВП. В політиці щодо іммігрантів коаліція обіцяла депортувати 500 тисяч іноземців, а в міжнародній політиці — декларуючи, щоправда, прихильність до Атлантичного альянсу — обіцяли відкритість до Росії, яка "має сприйматися не яко загроза", а як економічний партнер.
До дня підписання угоди дві коаліційні партії запекло взаємопоборювалися, тому тижнями шукався прем'єр, що його могли б акцептувати обидві сторони. В кінцевому підсумку ним став ним 54-річний професор права Джузеппе Конте, без політичного досвіду чи підтримки. Важко було повірити, що він дійсно буде здійснювати владу. [Вчора він відмовився від формування уряду — Z]
Коли кілька європейських політиків висловило занепокоєння, що італійська урядова програма може загрожувати всій Європі, нові лідери відповіли трамповою риторикою: нас не обходять інші, "Italy First". У Брюсселі почали вже говорити, щоби зачекати, поки "П'ять зірок" і Ліга самі розіб'ють собі голову своєю безвідповідальною програмою. У кожному разі, як переконує Енріко Летта, партнери Рима мають застебнути пояси безпеки.
— Ви остерігалися такого результату виборів в Італії?
— На жаль, так. Все вказувало на політичний землетрус — хоча, може, не аж у такому масштабі.
— Звідки це зростання антиєвропейських настроїв?
— Глобалізація викликає страх перед майбутнім. Те, що робиться в моїй країні, але також і брекзіт чи обрання Трампа, є, власне, страхом перед майбутнім і ностальгією за минулим, за золотими часами, коли — ніби чи дійсно — краще жилося. В Італії цей страх і гнів значно збільшила проблема іммігрантів. Італійці мають враження, що Європа лишила їх самих на себе, в цій справі вони мали жаль і до найближчих сусідів. З такої перспективи Євросоюз виглядає як холодний інструмент глобалізації. Ми не хочемо його таким. Він має бути нашим захистом.
— А не є...
— Є пасивним. Не сигналізує, що супроводжує людей у час трансформації. Це треба міняти. Нині ми розбудовуємо Європу з інших причин, аніж коли її народжували 60 років тому чи коли сюди вступала Польща. Первинні причини — запобігання війнам, розбудова демократії — залишаються важливими, але вже не приваблюють молоде покоління.
— То чим же цю молодь прихилити до Євросоюзу?
— Треба нагадувати, що Європа — колись центр світу — стала невеликою його часткою. Якщо кожна з наших країн лишиться самотньою у цьому величезному і глобалізованому світі, то ми втратимо впливи, будемо відтиснені на марґінес. Цінності, які нас поєднують, важливіші за відмінності, які нас розділяють. Ці відмінності мало значать у порівнянні з відмінностями між європейцями і рештою світу. Трудові права, світськість держави, рівність прав жінок і чоловіків, охорона довкілля, демократія — там все виглядає інакше. Поляк у Римі чи італієць в Польщі є в себе. Якщо ми не триматимемося разом як європейці, ми будемо повністю колонізованими чи американцями, чи китайцями.
— Але чи такий меседж досягне людей, яких мало цікавить світ і, наприклад, позиція їхньої країни щодо Китаю?
— Справді, дотеперішній європейський наратив спрямований на людей, які з глобалізацією є запанібрата, а не на тих, що її бояться. Європа не може цим людям говорити, що вони відстали від сучасності, від перебігу подій. Цей дефіцит тепла в наративі може зашкодити самій ідеї інтеґрації. Європа мусить знайти інструменти пом'якшення змін — як колись винайшла фонди когезивності чи аграрну політику.
— А спільна безпека?
— Тут Польща й Італія є в подібній ситуації — вони розраховують на США. Але проблемою є не тільки Трамп. Вже десять років, як відбулася фундаментальна зміна в геополітиці: США з імпортера енергії стали її експортером. Не мусять більше захищати свої джерела постачання у світі, не схильні до військових інтервенцій за кордоном. Ми самі повинні думати про свою безпеку.
— Але тут потрібне відчуття спільноти.
— Це правда, треба об'єднувати європейців. Програма Erasmus занадто елітарна. Нас у Європі є 500 млн, а цією програмою скористалося тільки 3 млн. Вона має бути доступною для всіх учнів, старших 15—16 років. Якщо всі польські, італійські чи фінські сім'ї зможуть за рахунок Європи вислати дітей на чотири чи п'ять місяців на навчання за кордоном, то сприйняття Євросоюзу зміниться. Якби це зробили тридцять років тому, то нині суспільства би дивилися на себе інакше.
— Ви вірите, що вони були би також і більш солідарні, наприклад, у справі іммігрантів?
— Італія переживає сьогодні ідентичні з польськими антиіміграційні настрої. У розмовах я презентую своїм співвітчизникам певний текст: опис ситуації міста, наводненого іммігрантами. Брудні, антипатичні, просять гроші, кочують під церквами. Слухачі не сумніваються: йдеться про сирійців. Тоді їм я показую, що це звіт спеціальної комісії Конгресу США про італійських іммігрантів у штаті Нью-Йорк з 1915 року.
Я був прем'єром в 2013 році, коли сталася трагедія: втопилося 600 осіб. Я тоді дзвонив до інших країн, до європейських інституцій по допомогу — і відповідь була одною: це проблема Італії. Я застерігав, що це проблема всіх нас. Рано чи пізно вона добереться і до вас. Уявімо собі повторний, значно сильніший, вибух російсько-українського конфлікту. До кого тоді Польща звернеться по допомогу? Зрештою, ви мусите знати, що при сучасній мобільності у світі настоювати на збереженні етнічної однорідності безсенсовно.
— Однак спільна імміграційна політика потребує додаткових грошей.
— Солідарність проявляють і солідарністю користуються. Нема справжньої спільноти, в якій можна сказати: я тільки беру, а не даю. І нині польський уряд визнає таку концепцію: я в Європі тільки для того, щоби брати. На жаль, я це розумію, бо бачу подібність між Польщею й Італією. Наприклад, відчуття образи, сприйняття себе як жертви.
Ані Польща, ані Італія не зауважує переваг, які дав вступ до Євросоюзу. Після падіння берлінської стіни Польща і Україна характеризувалися подібними показниками. Зупинюся на двох: смертності немовлят і середній очікуваній тривалості життя. Після 28 років Польща за обома дуже наблизилася до західноєвропейського рівня, Україна ж лишилася далеко позаду. І я не говорю тут про якісь брюссельські директиви чи технічні справи. Йдеться про основні речі — різницю між життям а смертю. Європа дає життя.
— У своїй новій книжці ви пишете, що зростання антиєвропейських настроїв виникає також і з переконання, що в Європі домінує потужна Німеччина. Чи можлива інтеґрація сильного зі слабкими?
— Це залежить від характеру Євросоюзу. Від того, як організовані інституції спільноти. Якщо рішення в ній будуть приймати уряди окремих країн, то завжди більші будуть нагорі, а менші будуть програвати. Я брав участь в житті Євросоюзу багато років. Можу сказати, що тільки в інституціях співтовариства — в Комісії, в Європарламенті — паспорт не має значення, тільки компетенція. У справах діґіталізації часто чув голос комісара-естонця. На засіданнях Ради, урядовій інституції, прем'єр Естонії навіть не просить голосу.
Візьмімо Марґрете Вестаґер, найпотужнішого комісара [у справах конкуренції]. Є данкою, а в Раді голос Данії ледве чути. Розумієте? Коли ми надаємо перевагу міжурядовим механізмам, то диригують Німеччина і Франція, механізм же співтовариства погоджує рації великих і малих.
— Польський уряд часто використовує аргумент, що Євросоюз втручається у внутрішні справи.
— Верховенство права, розподіл влади, незалежність судочинства — це основні цінності нашої спільноти. Комісія ЄС мусить цікавитися дотриманням їх. Я багато чого в житті бачив, в Італії ми пережили еру Берлусконі, так що це дійсно працювало! Але я ніколи не бачив, щоб уряд якоїсь країни відкидав співвітчизника на посаді голови Ради. Я брав участь у засіданнях найвищих європейських органів і можу поручитися, що голова Ради відіграє в Європі величезну роль. Коли польський уряд виступив проти Дональда Туска — яко єдиний із 28-ми — ми всі зрозуміли, що не йдеться про жодні справи Євросоюзу, а про польську внутрішню політику, і що її ставлять навіть вище за польські інтереси в Євросоюзі.
— І як тут вірити в розбудову європейського громадянського суспільства? З брекзіту ми зрозуміли, що найважливіші європейські газети виходять у Лондоні: "Financial Times" і "The Economist". Тепер Лондон покидає Євросоюз, і ці видання лишаються за його межами. Нема інших, у нас нема спільної мови.
— Треба робити рішучий крок вперед, інакше ми застрягнемо на національному рівні і не створимо європейського політичного простору. В дискусіях про інтеґрацію ми не можемо вічно питати про національність. Я закликаю до цілковитої інтеґрації та транснаціональні виборчі списки. Потрібно ставити питання: "Яку ідею Європи ти маєш?" Нині таке питання не здатні поставити навіть спільні формування в європарламенті. Зрештою, це не є європейські політичні партії, ані навіть їх зачатки. Європейська народна партія об'єднує сьогодні Орбана, Берлусконі і Меркель, а це ж цілком різні світи. Це є політична бюрократія, а не ідейне об'єднання. А люди з різних країн повинні об'єднуватися на ґрунті спільних ідей.
Розмовляв Марек Островський
Енріко Летта — прем'єр-міністр уряду великої коаліції в Італії (2013-14), раніше наймолодший міністр у справах ЄС, член лівоцентристської Демократичної партії. Є директором Школи міжнародних відносин в Інституті політичних досліджень у Парижі (Sciences Po).
Переможці останніх парламентських виборів в Італії: Луїджі Ді Майо (рух "П'яти зірок“) та Маттео Сальвіні ("Ліга")
Мурал у Римі
Enrico Letta — Marek Ostrowski
Europo, zapnij pasy
Polityka, 29.05.2018
Зреферував О.Д.