Минає саме сто років з того часу, коли кавказькі народи мусіли вести нерівну оборонну війну з Росією. Геройська оборона кавказців, їх боротьба за святе право народу на вільне життя — викликали у Тараса Шевченка голосні слова протесту проти московського насилля. Так повстала політична поема "Кавказ", написана у 1845 р. в Переяславі. За змістом і формою ділиться вона на вісім розділів. Перші чотири розділи Шевченкової поеми стали основою симфонії-кантати "Кавказ" Станислава Людкевича, написаної для мішаного і чоловічого хору та симфонічної оркестри. За цими розділами побудована і кантата, що має чотири окремі частини.
Першу частину, що її композитор назвав "Прометеєю", починає сама оркестра. Після короткого вступу, якби болючого зітхання, проходить в оркестрі повільна тема, важка, неначе хмара, що нею повиті високі кавказькі гори. Ця тема кавказьких гір сповняє у цілій кантаті важне завдання. Замітне, що у свому характері має вона риси, прикметні українській народній пісні. У цілій своїй ширині виступає ця тема у чоловічому хорі:
"За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі".
Ведення цієї протяжної теми рівночасно у тенорах і басах у притишній динаміці створює образ маєстатичної величі високих гір. Несподівано вдираються короткі, уривані мотиви, підносяться вгору, падуть і знову наростають, повні неспокою і болю. Це образ споконвічної кари Прометея. Точка тяжости лежить у цьому образі передусім в оркестрі, хор впадає з короткими окликами. Незабаром музика набирає спокійнішого характеру і ясніших барв. З’являється у групі струнних інструментів один мотив, що вперто перебігає то вгору, то вниз, повний незнищимої життєвої сили. Цим засобом композитор, як не мож краще, віддає слова поета про вічно "живущу кров". Ніжними гармоніями і барвами проходить спершу у жіночому, а далі в чоловічому хорі спів про те, що Прометеєве серце "знову оживає і сміється знову". Безпосередно з цим уривком злучений марш:
"Не вмірає душа наша,
Не вмірає воля,
І неситий не виоре
На дні моря поле!"
Першу частину "Кавказу" завершує чотироголоса фуга. Як відомо, основа будови фуґи лежить у тому, що в ній спершу один голос проводить тему, опісля інші наслідують його і за чергою проводять ту саму тему. Крім того у фузі, як і в кожній поліфонічній формі, кожний голос веде свою мельодичну лінію у — свого роду — незалежності від того, що рівночасно діється у інших голосах. У цьому лежить краса тієї форми, але і трудність виконання. Фуґа у першій частині "Кавказу" Людкевича — це один з найзамітніших і найкращих зразків цієї форми в усій українській музичній літературі. Застосування форми фуґи до слів поета "Не скує душі живої" має тут не тільки своє музично-конструкційне значення. Вона стала ідеальним засобом передання поетової думки. Перший проводить тему бас; з низів підноситься вона ступнево щораз вище; тут переймає її тенор і знову проголошує: "Не скує душі живої". Поява теми з тими ж словами ще вище в жіночих голосах, це неначе поширення і зростання віри і певности, що й "неситий не скує душі живої". У дальших відтинках фуґи, в яких композитор використовує мельодичний матеріял, проведений на початку, відбувається виразний розвиток у самому змісті і характері музики. Вийшовши з притемнених барв, музична думка розвивається послідовно, проходить через короткі ліричні епізоди і врешті набирає ясности, світла і сили. На протязі фуґи відбувається в скороченні той самий процес, що діється у "Кавказі" Людкевича, як цілості. Фуґа, подібно як згаданий маршовий відтинок, має наскрізь ориґінальну широко розведену каденцію (закінчення), що віддає повагу і велич слів: "Не понесе слави Бога, великого Бога!"
Другу частину "Кавказу" композитор назвав "Молитвою". У порівнанні з першою друга частина більше суцільна. У першій важну ролю сповняв контраст барв, ліній і динамічної напруги, у другій бачимо повільний, поступовий роз виток. Настрій молитви уводить довший вступ самої оркестри. Важне завдання віддає тут композитор духовим інструментам. З'являється у жіночих голосах мельодія на словах
"Не нам на пр'ю з Тобою стати
Не нам діла Твої судить".
У музичній інтерпретації цих і наступних слів Шевченкової поеми інвенція композитора підноситься до вершків музичної краси і правди. На словах "Не нам на пр’ю з Тобою стати" мельодія заломлюється і паде щораз нижче усім своїм важким тягарем. Голосним окликом-запитом "Коли вона (правда) прокинеться" завершується цей розділ і безпосередньо переходить у другий, у правдивий набожний спів. Спершу тихий, непевний, далі щораз сильніший, так, якби припливала і поширювалась віра у слова поета-пророка:
"Встане правда, встане воля".
На тло спокійної молитви вдирається різким дисонансом оклик: "А покищо течуть ріки, кривавії ріки!"
На початку третьої частини чоловічий хор знову виконує широку тему кавказьких гір. Та зараз після неї музику проймає неспокійне дрижання, короткими уриваними окликами розходиться вістка про криваву кавказьку траґедію. Слова Шевченка:
"Лягло кістьми
Людей муштрованих чимало" —
привели Людкевича на думку, дати музиці характер бойових сигналів труби. У цьому і наступному розділі композиторові насувалися дві можливості: або ілюструвати битву музичними, головно оркестровими засобами (це зрештою доволі улюблений в музиці мотив) або замість поверховного ілюстрування старатися передати музикою усю глибінь і силу Шевченкового слова. Людкевич пішов другим, важчим шляхом і на ньому не тільки піднісся на висоту слова поета, але дав йому вислів, який доступний тільки музичній мові. З проймаючою до глибини душі силою несеться глухий спів:
"А сльоз, а крови! Напоїть
Всіх імператорів би стало".
Один голос за одним неначе видовбує, чеканить з твердого каменя один мотив, що наростає, як гнів народу за кров і сльози. Несподівано настрій зміняється, приходить довший образ, що його малює спершу оркестра, а потім жіночі і врешті чоловічі голоси. Лірична, задушевна музика, викликана словами
"А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі" —
це одна з найвищих точок, на які піднеслося натхнення композитора. В ній бачимо і відчуваємо близький зв'язок з українською народною піснею. У дальшому музична думка змінює свій вислів і з тихого жалю переходить у тривожний гіркий біль. Контраст цих частин має свою основу. Дівочі сльози — нікуди правди діти — течуть часто, нераз і за що-будь, але тут течуть "матерні гарячі сльози" та ще "батькові старі, криваві" розливаються в огненне море. Раз і другий раз підноситься музика стрімкою, ломаною лінією вгору, і за другим разом доходить до найбільшої напруги, після якої ніяке дальше піднесення неможливе. Тут стала перед композитором велика і важка проблема: як віддати музичними засобами останні слова цього розділу:
"Слава, слава
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам царям:
Слава!"
І знову, Станислав Людкевич з незвичайно глибоким відчуттям переніс слова Тараса Шевченка на терен музики і розвів їх у широкій картині. У голосних іронічних окликах хору: "Слава, слава" замикається увесь накипілий біль і гнів. Але є в них і погроза усім "хортам, і гончим", є рішуча, бойова постава. Спершу слова "Хортам, і гончим" з’являються з мельодією на самому дня музичного засягу, у найнижчому регістрі басів, але де-далі мельодія наростає, кипить, і врешті вибухає вогнистим грізним "Слава! Слава!"
У третій частині "Кавказу" проявляється з найбільшою силою творча спроможність Станислава Людкевича, його дужий, потужний композиторський талант. У ній теж маємо яскравий приклад і відповідь на питання: яка тематика найглибше викликує творчі сили українського композитора. Отже не безнадійні любовні переживання "Євгенія Онєґіна", ні тайни "Пікової дами", ані навіть загроза якогось фатуму, що привиджується перечуленій уяві. Українського композитора притягає і глибоко зворушує тематика, що виростає з широкого загально-національного підложжя. Крім того проявляється український характер музики "Кавказу" (коли візьмемо на увагу її зміст у найширшій площині) у її впертому і послідовному змаганні до ясного, високого, доброго.
Фінал "Кавказу" то один великий прояв оптимізму, доброї думки і віри. У ньому ще вертається далекий відгомін мотивів з попередніх частин, на самому початку хор співає тему кавказьких гір (тут у доволі зміненому вигляді), але скоро горизонт зачинає прояснюватися і голосно проноситься спів:
"Борітеся — поборете!"
Текст, що є основою цілої четвертої частини — не великий (усього вісім рядків), тому композитор, розводячи довгу лінію музичного розвитку, послуговується багато разів тими самими словами. На цій лінії ми бачимо три різні походженням і характером мельодії, що чергуються і навіть зазублюються одна за одну. У першій з них ми зачуємо якби відгомін церковної мельодії, так неначе Бортнянського!
Цю мельодію і її трактування на зразок імітаційної (в якій один голос, наслідує другий) техніки Бортнянського викликали в Людкевича слова поеми: "Вам Бог помагає". Друга мельодія, що її проводить спершу чоловічий, а потім мішаний хор, зачерпнена з відомої української народної пісні "Гей, не дивуйте", що була теж колись одною з найбільше улюблених пісень Миколи Лисенка. У цій мельодії, як вона розведена у "Кавказі", відчувається не тільки незмінна певність і сила, але й якась гордість. Пишучи третю мельодію, композитор не ставив собі за мету створити наскрізь оригінальну своєю будовою і висловом мельодію. Композитор з таким багатством і легкістю мельодичної інвенції, як Станислав Людкевич, міг здобутися на неї без труду. Але тут ішло про те, щоби ті слова Тараса Шевченка, що стали кінцевими словами кантати, пронеслись якимсь загально зрозумілим, кожному доступним, простим співом. Тому спираються вони на мельодії, що є випливом глибоко в землі вкоріненої первісної сили. Її проводить перший чоловічий хор з сильними наголосами на кожному акорді, за ним підхоплює її жіночий, з питомою йому ніжністю і співністю, пізніше, після довшого проведення самої оркестри, повний мішаний хор. У самому закінченні перетоплені і злучені в одне уривки усіх трьох мельодій і врешті останнє слово "Борітеся!" виконує цілий хор на одному тоні неначе голосний наказ.
(Докінчення буде)
[Львівські вісті, 18.04.1943]
(Докінчення)
Порівнюючи усі чотири частини "Кавказу" Людкевича під оглядом змісту, можемо сказати, що перша з них найбільше багатогранна, друга навпаки, найсуцільніша, третя найбільше драматична, глибока, четверта найясніша. Взявши цей твір за один організм, хотілось би сховати, що третя частина — то його серце.
Коли приглядаємось архітектоніці, тобто будові і взаємному відношенню форми окремих частин, здаємо собі справу з того, що це ж вокально-інструментальний твір. У ньому будова не може в'язатися якимись згори накиненими схемами, а мусить виростати тісно із самого тексту. Всетаки чотирочастинний "Кавказ" Людкевича має деякі стичні з будовою симфонії. Правда, найбільше питомої для симфонії сонатної форми тут нема, зате деякі її прикмети, як контраст тем і перерібка мельодій у першій частині всетаки є. Друга частина уповні відповідає повільній другій частині симфонії. Третя — то неначе симфонічне скерцо, з таким змістовим насиченням, як це бачимо у скерцах Бетговенівських симфоній. І врешті четверта — фінал — зближена не так змістом, як формою, до ронда. Тому, коли у нас називають "Кавказ" Людкевича симфонією-кантатою, то є для цього свої не тільки зовнішні, але і внутрішні підстави.
Виконавчий апарат, тобто мішаний хор, що має тут окремі партії самого чоловічого або й жіночого хору, і симфонічна оркестра, поставлений у "Кавказі" перед доволі важкі вимоги. Відношення між окремими виконавчими чинниками на цілій широкій площині цього твору дуже різне. В основному першенство має людський голос, як носій поетового слова. Але у деяких розділах (у І-шій част. "Споконвіку Прометея там орел карає", або у ІV-тій "Борітеся, поборете") точка тяготи пересувається на довшому просторі в оркестру і хор виступає, тут не як противага оркестри, а як одна з оркестрових барв. У дуже нечисленних випадках оркестра сходить до ролі акомпаніятора. В загальному барва є, біля мельодії, ритму і гармонії, важним засобом творива і музичної характеристики.
I то не тільки в оркестрі! Людкевич добуває барвні насвітлення з самого хору, виразно розрізнюючи дещо притемнену барву чоловічого і яснішу жіночого хору, то знову змішуючи темніші закраски нижчих голосів (альт і бас у IV-тій частині). Часте вжиття бляшаних інструментів надає оркестровій палєті "Кавказу" блеску і сили. Знову ж таке характеристичне для цілої творчости Людкевича ритмічне багатство і ядерність підносить вагу ударних інструментів, які декуди сповняють наскрізь самостійне завдання.
При кінці наших завваг і загальних помічань варто ще застановитись над питанням: яке становище займає "Кавказ" у нашій музичній літературі. "Кавказ" Станислава Людкевича повстав у перших роках нашого століття (уперше була закінчена ІІ-га частина, що виконувалася у 1903 р.). Коли слідкуємо за обставинами, в яких повставав цей твір, то побачимо виразно, що на його створення вплинули різні чинники. Один з них — це культ Шевченка, що мав взагалі на творчість українських композиторів величезний вплив. Згадаймо, що одною з перших молодечих композиторських проб Людкевича була музика до "Гамалія", далі, що вже у 1900 р. повстав доволі замітний твір "Косар". Інший чинник це була довголітна і жива українська хорова культура, на полі якої сам композитор був постійним працівником. Дальше згадаємо тут, що саме у 1902—3 рр. існувала у Львові добра фільгармонічна оркестра, що проявляла незвичайно живу концертну діяльність. Добре зорганізовані і виконані концерти, що відбувалися один за одним, дали нашому композиторові змогу не тільки пізнати найкращі зразки оркестрової літератури, але й познакомитися з оркестровим апаратом. Зате безпосереднім прикладом широко-розбудованих вокально-інструментальних творів були для Людкевича кантати Лисенка, написані теж на тексти Шевченка. Ми бачимо, як у початках ХХ століття українська музика розгалужується у кількох різних напрямах, намічених саме творчістю Миколи Лисенка. Так фортепіянну творчість розвиває Барвінський, пізніше Ревуцький, Косенко, обрібку народної пісні Леонтович, Стеценко та інші композитори. У творчості Людкевича розвивається передусім велика вокально-інструментальна форма, відзначена рисами монументальності у задумі і його реалізації. І коли шукаємо за великими полотнами в історії української музики, то після концертів Бортнянського, після кантат і опер Лисенка знаходимо на самому початку нашого століття симфонію-кантату "Кавказ" Станислава Людкевича.
[Львівські вісті, 20.04.1943]
20.04.1943