В треті роковини смерти Hecтоpa Нижанківського.
Минають дні за днями... Так швидко проходять, що не можна їх навіть якслід оком окинути. А нові так скоро набігають, такі важні події з собою несуть, що за минулими не можна навіть оглянутись.
Воєнний час завсіди бував такий, а тимбільше той, що його ми тепер переживаємо. Він наказує кожному дивитися вперед, думати про завтра, а вчора й передучора лишити на сподівані спокійніші часи.
В таку добу значіння смерти, вражіння яке робить на загал — зовсім інакше, як у мирний час. Тоді, коли на всіх фронтах боїв гине щоденно стільки людей, — не може, очевидно, один чи другий випадок смерти в краю викликувати такого відгуку, як у мирний час, коли життя пливе спокійним річищем.
Це відноситься не тільки до пересічних громадян, але і до визначних одиниць, яким судилося зійти з цього світу в буревійний час війни.
Пом'яники калєндарів виказують це наявно, і щойно довгий спис померших визначних громадян ставить нам перед очі величину втрат. Але застанова триває недовго, бо час летить біжить, несе нове і відриває думку від старого, від минулого.
Цe не є ні доказом нашої невдячности, чи забудькуватости, ні доказом менших заслуг того, чи іншого померлого громадянина. Це природний об'яв, старий, як війна — отже: старий, як світ.
Але цей об’яв часовий, як і часова війна. Прийдуть нормальні часи, життя вернеться в своє річище, попливе спокійно, а тоді народ оглянеться назад і по заслузі відмітить могили своїх визначних синів.
А все-ж таки є втрати, є могили, що навіть серед воєнних днів не зникають із ока, не пропадають у пам’яті. Вони на те заболючі, завеликі, занадто маркантні.
Такою є смерть, такою є далека могила Нестора Нижанківського. Навіть і в нинішні часи не може народ забути її, хочби й хвилево, не може відложити згадок про неї на більше пригожі обставини. Занадто сильну печать на сторінці української культури витиснув Нестор Нижанківський.
Оце вже три роки минає, як 10. IV. 1940 р. у Ліцманштадті замкнулися на віки вічно замріяні очі мистця, як знерухоміли на завсіди чуткі пальці музика. Не відпроваджували його на вічний сон ні товариші зброї з часів визвольних змагань, ні товариші звання з часів його музичної діяльности у Львові. Провела його дружина і син, провела його жмінка українських переселенців і передвоєнних заточенців. Та все ж таки ховали його свої священики, співав йому свій хор, а жалували за ним не тільки свої. Бо Нестор Нижанківський не тільки здобув собі славу першорядного композитора і музика серед своїх, але й знаний був серед чужих, а його весела і товариська вдача, його форма поведінки здобули йому серця всіх, хто його знав.
Після виїмково тяжкої і гострої зими пробивалося саме весняне сонце, налітав саме весняний вітер, коли не стало Нижанківського між живими. Його ніжний організм не видержав суворих переходів переселення, його чутлива душа мистця занадто сильно відчула трагедію розлуки з рідним краєм, щоб міг він устоятися перед хворобою. Так як мороз в'ялить у першу чергу найніжніші квіти, так кожна хвороба забирає в першу чергу найменш відпорних людей. А саме мистці, люди з витонченими нервами, люди, в яких величезна перевага духа над тілом — найшвидше падають її жертвою.
Багато виросло могил за ці роки війни. Багато між тими могилами таких, що їх народ ніколи не забуде, бо в своїй мандрівці століть ітиме з їх духа печаттю. Не забуде він і могили Нестора Нижанківського, що десь там, у далекім Ліцманштадті виросла над славним музиком у квітневий день 1940 року. Не забуде її не тільки току, що Нестор Нижанківський заслужив собі на вдячну пам'ять поколінь, але й тому, щоб у слушний час розкрити її і забрати композитора на рідну землю, якої посвист вітру і клекіт вод, якої шепіт дощу і пошук лісів закляв у свої композиції — створивши народові вічні ціннощі, а собі нерукотворний, сильніший від криці пам'ятник.
Р. Купчинський
