21.05.1888

Яков Головацкій, предсїдатель виленьскої археографичної комисіи і комитету библіотеки публичної, по­мер дня 1 (13). мая в Вильнї. Як. Головац­кій був сином священика руского, Теодора, пароха в Чепелях, повіта Золочївского. Ро­дився 29 жовтня 1814 р. Школи середні по­ківчив у Львові в 1831 р. Під ті лїта появилась під впливом романтизму в цї­лій Славянщинї, не виключаючи і Галичини, охота, знакомитись з народною піснею, зви­чаєм і обичаємь простолюдина, і на основі їх розвивати національну словесність. Голо­вацкій взяв в тім руху живу участь, спи­сував піснї, казки, пословицї та другі пло­ди устної словесности галицких Русинів, і на лад народної піснї став складати перші свої лиричні поезійки. В 1835 р. за­писався Головацкій на богословскій факуль­тет университету львівского, перервав ті студіи на один рік, удаючись до Пешту, і покінчив їх в 1840 р. Проживаючи в се­минаріи духовній познакомився Головацкій з Маркіяном Шашкевичем та Ив. Вагилье­вичем, і став поручь з ними першим тру­женником, на поли словеснім галицких Русинів, помістивши твори свої в „Русал­цї Днїстровій“ (1837 р. ), над котрої печа­танємь трудився сам в Будї. По 1840 р. входить Головацкій в близші відносини з Погодином, славянофилем россійским, рев­ним збирачем археольогичних памятни­ків. Відносини ті вплинули в якійсь мірї на єго погляди литературні в будучім жи­тю. Скінчивши студіи богословскі, Головацкій був администратором парохіи Микитинцї а відтак парохом в Хмелївцї. І на тім становищи продовжав він свої труди етно­графичні. 1848 рік застав єго вже з сла­вою найбільше успособленого до обнятя кате­дри язика литератури рускої на универси­тетї львівскім. Однакожь яко професор ли­тератури рускої віддався він ревнїйше сту­діям язика старословеньского, чим розбу­дженю письменности народної рускої. В ча­сї ери конституційної , коли Шмерлингів­ским статутом краєвим Русинів галиц­ких засуджено на меншість в репрезента­ціи краєвій, пристав Яков Головацкій до опозиціи славяньскої, на котрої чолї станули Чехи, і для демонстраціи удався в 1867 р. на етнографичну славяньску виставку в Мо­скві. Се не могло подобатися нї правитель­ству австрійскому, нї Агенорови Голуховско­му. По кількох ревизіях в домі і конфи­скатї переписки з россійскими ученими і политиками, Головацкій мусїв подякувати за професуру на университетї львівскім і пе­реселився невдовзї в Россію. Зразу старався він одержати катедру литератури „русскої“ в Одессї, коли однакожь министерство про­світи узнало єго до сеї посади неспосібним яко несвідущого язика россійского, Головац­кій одержав занятье при архиві виленьскім, де небавом став предсїдателем і де, на­городжений кількома орденами яко чинов­ник, помер. Яко предсїдатель комисіи ар­хеольогичної побирав Головацкій 4.429 руб. 60 коп. річної плати ; яко тимчасовий пред­сїдатель комитету библіотеки публичної 1.200 рублїв.
Безпосередну вартість словесну для Ру­синів мають лишь єго давнїйші твори ли­тературні, межи котрими займають перше місце лекціи в оборонї самостійности язика руского і спорий Збірник пісень Русинів галицких і угорских. Пробуваючи в Рос­сіи, писав Головацкій лишь по велико-русски і любив полемизувати з народним движе­нєм Русинів галицких, котре єго видко непокоїло і котре узнавав він противним своїм пересвідченям, набутим від россій­ских политиків, фасону Каткова. Яко про­фесор литератури рускої в Галичинї через повних 20 лїт міг був Головацкій дуже причинитись до духового добра Русинів га­лицких. Становища свого однакожь не зро­зумів покійний, а що в табор „обєдини­тельний“ кромі посторонних впливів ки­нув єго і слїпий антагониз Поляків га­лицких , кермованих в 60-їх роках Яном Добжаньским, то рїчь певна. Годї при тім не замітити, що наклонивши в сво­їм часї богато професорів-Русинів до пе­реселеня в Россію, Головацкій нанїс тим богато духової шкоди свому народови, осла­бляючи интелигентну і національну силу га­лицкої Руси, за що Россія кидала знову в Галичину богато негативного елементу. В ро­диннім житю не був Головацкій щасливий. Найтяжшим ударом була для него напрасна смерть сина.
Яков Головацкій першими своїми тру­дами литературними, походячими з чистої душї люблячого свій нарід молодця, поло­жив в трудних часах не мало заслуги і для нас. І ті труди в очех кождого па­тріота руского най зрівноважать пізнїйшу темну сторону дїланя покійника ! Цеголка, положена ним в починах нашого відродже­ня литературного, зросла нинї в сильний храм патріотичної дїяльности. Русь осто­ялась…
 

 

1888 дописи