Вчора помер академік Мирослав Попович, філософ, співзасновник ініціативи «Першого грудня», довголітній директор Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та головний редактор "Філософської думки". Мав 87 років.
Відомим на всю країну став у 1989 році, коли він, завідувач відділу філософії, логіки та методології науки Інституту філософії та голова першого осередку Руху (тоді ще Народного Руху України за перебудову) разом з Іваном Драчем вийшов на теледебати проти головного ідеолога компартії УРСР Леоніда Кравчука. Вся країна тоді сиділа біля телевізорів, як на фінальному матчі футбольного мундіалю. Мирослав Попович згадував потім: "Коли я через кілька днів їхав на роботу, стояв на автобусній зупинці, звичайно, значить, безперспективній, i йшла якась приватна машина i зупинилися, i сказали: “Мирославе Володимировичу, сідайте, ми Вас підвезем”. Більше в мене такого не було й ніколи не буде".
У 2011 році, на 20-ту річницю референдуму за незалежність, став одним із 12-ти співзасновників ініціативи «Першого грудня».
Свою наукову діяльність, як фіксує П.Йолон в ЕІУ, Мирослав Попович розпочав із логічного аналізу провідних немарксистських філософських течій, соціально-філософських концепцій А. Бергсона, Ле Руа, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Г. Марселя, Ж. Марітена, Т. де Шардена, Ж. Матісса, М. Мерло-Понті та ін. Він зосередив інтерес на актуальних проблемах логіки, методології та філософії науки, що поставали у зв'язку з бурхливим розвитком математики і природознавства в 2-й половині 20 століття
У цей час група науковців, до якої входили Попович і П. Копнін, зосередилася на розробці проблем логіки наукового пізнання. Підсумком стало видання праці "Логіка наукового дослідження" (1965), яка відзначалася тим, що засобами формального і концептуального аналізу реконструювалося наукове дослідження як логічно послідовний, науковий пошук від ґенезису проблеми і формування емпіричної бази через різні ступені абстракції до вищих рівнів синтезу та структуризації знання – наукової теорії, системи наукових теорій, наукової картини світу. Попович досліджував закономірності становлення, функціонування й розвитку наукових теорій, їхні сутнісні характеристики – формальну правильність, досвідну перевіряльність та змістовну істинність, межі розвитку наукових теорій, форми їх прояву й визначення. Незабаром видав окрему працю "Про філософський аналіз мови науки" (1966).
Проблеми логіки наукового пізнання, методології та філософії науки перебували в центрі дослідницьких інтересів Поповича протягом багатьох років. Серед численних наукових публікацій Поповича помітним явищем були монографії "Логіка і наукове пізнання" (1971), "Філософські питання семантики" (1975), в яких здійснюється глибокий логіко-методологічний аналіз якісних зрушень у науці 20 століття, становлення нових вербальних засобів і категоріальних форм наукового мислення. Значна увага приділялася семантиці наукових теорії та її тверджень, факту і фіксуючих його висловлювань, співвідношенню "мови спостереження" з теоретичною мовою, абстракції й об'єкта. Висунуті ідеї та гіпотези обґрунтовувалися на матеріалах наук фізико-математичного циклу. Проте їх не сприймало компартійне керівництво і розцінювало як відступ від "принципу партійності" в науці.
Але Попович завоював науковий авторитет у радянській академічній науці, отримав визнання у світових логіко-методологічних колах. Завдяки йому Київ виступив науковим і організаційним центром проведення переважної більшості Всесоюзних симпозіумів із логіки, методології та філософії науки. 1971 року Поповича обрано членом керівного органу Відділення логіки, методології і філософії науки Міжнародного союзу історії та філософії науки, де він відповідав за міжнаціональні зв'язки, виступав організатором міжнародних конгресів. Як член Радянського національного комітету брав участь у проведенні 5–7 Всесвітніх філософських конгресів.
У 2-й половині 1980-х рр. дослідницькі інтереси Поповича змістилися в площину соціогуманітарної проблематики, він прагнув осмислити події, порівнюючи їх зі світовим досвідом розвитку цивілізації, шукаючи коріння в особливостях української ментальності. У творчості Поповича цього періоду виділилися два блоки проблем: дослідження соціально-політичних процесів, що відбуваються у світі і в нашій державі, а також дослідження історії української філософської думки та національної культури.
У книзі "Раціональність і виміри людського буття" (1997) автор застосував стандарти логіко-філософської мови і концептуальний апарат методології науки до характеристики фундаментальних вимірів людського буття – істини, добра і краси; до обґрунтування переваги демократичних ціннісних орієнтацій – свободи, справедливості, солідарності. У монографії "Європа–Україна – праві і ліві" (1996) Попович розкрив суперечливості процесів, що відбувалися в нашій державі, та змалював контури українського шляху до об'єднаної Європи. Значну увагу він приділив становленню багатопартійності в Україні, а також перспективі її складових – демократичної і авторитарної, ліберальної та соціалістичної.
Об'ємна і різнобічна праця Поповича "Червоне століття" (2005) є фундаментальним історичним дослідженням, що спирається на багатий емпіричний та ілюстративний матеріал; філософське осмислення цивілізаційного процесу концептуальними засобами філософії історії – модальності, можливості та дійсності, неперервності соціального часу й дискретності соціального простору, які ми називаємо історичними подіями, явищами, націями, д-вами, к-рами, цивілізаціями тощо; логіко-методологічний аналіз, що реконструює історичний процес у його послідовності і визначеності, у логіці розгортання подій планетарного масштабу, їх передісторії, історії й післяісторії; роман-есе, який у вільній композиції подає історію 20-го століття в образах, у дійових особах, у розмаїтті особистісних вражень і міркувань. Праця містить системний аналіз фатальних для людської цивілізації подій, початковими та кінцевими віхами яких автор називає, відповідно, Першу світову війну і падіння комуністичного режиму, що виділяють 20-те століття в окрему смугу історії. Мотивом цього всебічного аналізу виступає пошук смислу історії нашого часу та історії взагалі, соціального, морального і простого людяного сенсу в розвитку окремих цивілізаційних організмів.
Але найбільший суспільний відгук викликало фундаментальне дослідження "Нариси історії української культури" (1998, 2001), удостоєне Національної премії України ім. Т. Шевченка. Праця зображує процес розвитку української культури від найдавніших часів до сьогодення на глибокому тлі індоєвропейської та слов'янської міфології, у контексті протистояння Сходу і Заходу, католицьких, православних та османських взаємин. Автор пов'язує українську культурну традицію з індоєвропейськими традиціями в духовній культурі слов'ян. Він висвітлив ключові культурні явища і здобутки епохи Київської Русі, маловивчені формоутворення української культури в періоди Ренесансу і Просвітництва, українського бароко, козаччини й діяльності братств, литовських і польських впливів, перебування у складі Російської імперії. Книга змальовує картину культури України в період тоталітаризму, коли вона зазнавала то деякого піднесення ("українізація" 1920-х рр.), то занепаду з трагічними наслідками для інтелігенції української. Показує внесок українського народу в скарбницю світової культури.
Великий науковий резонанс викликала фундаментальна наукова праця Поповича "Григорій Сковорода: Філософія свободи" (2007, 2008), в якій автор здійснив модерну реконструкцію світогляду та світорозуміння Г. Сковороди. Він змалював доробок мислителя в історичному діапазоні його життєдіяльності та великих духовних зрушень епохи. Дослідження розкриває гуманістичну і демократичну основу вчення великого мислителя, невіддільну від ідеалів свободи, мудрості, справедливості та милосердя.
2009 року Попович опублікував ґрунтовне дослідження "Культура: Ілюстративна енциклопедія України", де на широкій джерельній базі розкривається філософська глибина, неповторна самобутність і велика естетична сила української культури в усьому її тематичному й жанровому багатстві.
11.02.2018