Коротка рефлексія над деякими думками, представленими в рамках міжнародної конференції «Відповідаючи на виклики постправди», організованої під егідою Міжнародного інституту етики та проблем сучасності УКУ (Париж, листопад 2017)
«Auctoritas, non veritas facit legem» – «влада, а не істина творить закон». Ці слова Томаса Гоббса із другої частини «Левіафана» ілюструють ключову відмінність між домодерним і модерним розумінням природи права. Ні орієнтація на спільне благо, ані відповідність певним метафізичним уявленням про світ більше не відповідають на питання про леґітимність закону, як було в християнізованій греко-римській традиції. Згодом і саме поняття леґітимності починає втрачати сенс, закладений у нього протягом тисячолітньої інтелектуальної історії Заходу, і поступається місцем леґальності – технічній відповідності ситуації до правової норми, проголошеної чинною владою. З того часу на практиці не вдавалося відновити втрачену єдність між добром, істиною та законом.
Деконструкція цих понять тривала і протягом трьохсот п’ятдесяти років після Гоббса. Оскільки благо зводиться виключно до суб’єктивного елемента, який у кожного свій, домінантні ліберальні теорії виходять з безумовного факту морального плюралізму. Відтак неможливість ієрархічно впорядкувати магістральні етичні доктрини більше не сприймається як проблема, а швидше як нейтральна об’єктивна реальність, від якої треба відштовхуватися. Поняття на кшталт summum bonum (вище благо) більше не мають сенсу: понад необхідним мінімумом не обов’язково мусить бути щось таке, що добре і становить остаточну ціль для мене і водночас для тебе, а тому жодне універсальне, відповідно до якоїсь картини світу, благо не повинно бути універсалізоване.
Нарешті, дуже хитким виявився статус самої істини. Як відомо, Оксфордський словник англійської мови оголосив «постправду» словом 2016 року, що означає «обставини, при яких об’єктивні факти є менш визначальними для формування громадської думки, ніж апелювання до емоцій та особистих вірувань». Чому саме постправда? Ймовірно, через кілька обставин, що, резонуючи, створили ефект нівелювання ролі істини в соціально-політичному житті: Brexit, вибори в США, зростання впливу відверто популістських політичних сил у континентальній Європі, маніпулятивні виборчі технології, що, серед іншого, показали реальне значення соціальних мереж у політичних кампаніях, загострення проблеми демократичного дефіциту у міжнародних структурах, гібридні війни і катастрофічне наростання суспільної дезінтеграції та недовіри. Цікаво, що інші минулорічні слова-номінанти Оксфордського словника підтверджують це припущення: «alternative right» (ідеологічне угруповання радикальних консервативних або реакційних поглядів, які характеризуються запереченням домінантної політичної лінії і використанням онлайн-медіа для поширення завідомо контроверсійної інформації), «Brexiteer» (людина, що підтримує вихід Об’єднаного Королівства з Європейського Союзу) тощо. Врешті-решт, не може йтися про відкритий політичний процес у ситуації, коли про кожного американського виборця відомо достатньо, щоб моделювати поведінку всього електорату, про що ще в жовтні 2016 року заявив виконавчий директор Cambridge Analytica.
Чи справді ми живемо у світі після правди? Як зауважив Пітер МакКормік, член Королівського товариства Канади та один із доповідачів конференції «Відповідаючи на виклики постправди», організованої кілька тижнів тому паризьким Коледжем Бернардинів спільно з Інститутом етики і проблем сучасності Українського католицького університету, одною з ключових проблем дискусії на цю тему є лексична двозначність префікса «пост-». Він може вказувати як на час після чогось, так і на факт заперечення чи відмови від чогось. МакКормік доходить висновку, що немає підстав говорити про світ постправди ні в першому, ні в другому значенні, хоч настрої постправди дійсно існують. Не вдаючись у детальний аналіз аргументу МакКорміка (з яким можна буде ознайомитися в збірнику есеїв за матеріалами конференції, що готується у видавництві УКУ англійською мовою), хочеться розділити його оптимізм щодо першого, але не щодо другого: ми і справді могли завжди жити у світі постправди, але наша оцінка важливості істини в її публічному вимірі зазнала великих змін.
З історичної перспективи виглядає, що постправда не є чимось цілком новим. Використання того, що одна з ключових фігур виборчого штабу нинішнього президента США Келіен Конвей назвала «альтернавними фактами», було явищем популярним ще в античному й середньовічному світі. Вже згаданий Томас Гоббс писав, що «якби те, що три кути трикутника рівні двом кутам квадрата, суперечило чиємусь праву на владу чи інтересу тих, які мають владу, то таку доктрину треба було б, якщо вона не піддана сумніву, придушити, навіть шляхом спалення всіх книжок з геометрії». Вінцем історії постправди стали тоталітарні і диктаторські режими ХХ століття, які успішно впроваджували механізми, котрі Джордж Оруел детально описує в знаменитому «1984». Радянська арифметика п’ятирічок та зустрічних промфінпланів кінця 20-х – початку 30-х років кинула виклик аксіомі Гуго Ґроція, що навіть Бог не може міняти математичних істин типу «два плюс два – чотири». Загальна атмосфера недовіри, властива Радянському Союзу того часу, була обумовлена втратою здатності розрізняти між істинністю, з одного боку, та іншими мотивами вірити у яке-небудь твердження. Ілюстрацією може служити популярна свого часу ситуація: після того, як прозвучало твердження, реакція була не «чи це правда?» – а «для чого це було сказано?», «які маніпуляції тут застосовуються?» тощо. Нікуди не зникала постправда і з новітньої історії суспільств західних демократій до 2016 року. Згадати хоча б знамениту відповідь президента Біла Клінтона на питання, чи є правдивими певні факти, що стосуються обвинувачень на його адресу: «Це залежить від того, яким є значення слова “є”».
Постправда була завжди. Унікальність нинішньої ситуації не в діагностичній, а в нормативній складовій: еволюціонувало ставлення до постправди. Якщо для середньовічної людини істинність (verum) була необхідною характеристикою буття, людина пізнього модерну вважає правду прийнятним інструментом для досягнення індивідуальних чи колективних цілей. Звертаючи увагу на напруження між політикою та істиною, оскільки остання перешкоджає здійсненню суверенітету, зокрема деспотичного, Ханна Арендт цитує Жоржа Клемансо. Він, на питання про майбутню історичну оцінку причин кровопролиття Першої світової війни відразу після її закінчення, відповів: «Цього я не знаю. Але я точно знаю, що вони не скажуть, що Бельгія вторглася в Німеччину». Клемансо не просто виявився неправим з перспективи нашого часу. В певний момент змінився формат мислення про подібні речі: уявлення про єдино правильну оцінку ситуації на підставі фактів уже не мають навіть статусу міфу. Сьогоднішній світ є не просто світом постправди або таким, що звик бути світом постправди. Сьогоднішній світ втрачає ностальгію за правдою у сферах політики, моралі, історії, культури і, як не парадоксально, навіть природничих наук. Для прикладу, ідеологічні підґрунтя дискусій про вплив антропогенних факторів на глобальне потепління з обох сторін за своїм розмахом залишають далеко позаду вже майже забуту пропаганду про нешкідливість куріння. Розмитість реальності стала не просто нормою, а й бажаною і комфортною аксіомою суспільної свідомості.
Біля витоків втрати ностальгії за правдою лежить заплутана павутина інтелектуальних динамік епохи модерну. Тому варто зосередитися на двох аспектах – інтелектуальне лінивство та криза етики віри.
З одного боку, людина світу постправди часто капітулює перед важкою необхідністю критично мислити. Зрозуміло, що розібратися в складних інформаційних потоках, відрізнити раціональний аргумент від риторичного прийому чи зважити конфліктуючі цінності – складна робота, що вимагає зусиль і часу. Але все це є прямим обов’язком громадянина як джерела влади в демократичних суспільствах. Нездатність виконати цей обов’язок приводить до того, що Алексіс де Токвіль назвав «м’яким деспотизмом», в умовах якого виборці леґітимують широкі повноваження практично неконтрольованого уряду, який забезпечує їм достатні зони комфорту.
З іншого боку, питання правди і переконань часто вважають моральною проблемою суто на міжособистісному рівні. Натомість коли йдеться про суспільні та політичні справи, моральний бік цієї проблематики відходить на другий план. В такій ситуації для одних правдивість твердження стає нецікавою характеристикою, а для інших – інструментом для реалізації певних цілей. Це відкриває шлях до тріумфу постправди – ситуації, коли винесення правди за дужки є бажаним. Важливо розуміти, що осмислення, перевірка та прийняття або відкинення певного твердження є моральним обов’язком. Відповідно, прийняття чогось на віру без достатніх підстав – морально проблемний акт. Очевидно, що такі підстави, як і ступінь моральної відповідальності за вибір переконань, можуть бути різними, але, в будь-якому разі, прийняття переконань – це такий самий елемент моралі, як і дія або бездіяльність відповідно до цих переконань. Цей принцип лежить в основі етики віри і служить, мабуть, основним для тих, хто хоче мінімізувати загрози, які несе з собою постправда.
Недавно стало відомо, що Оксфордський cловник англійської мови оголосив слово 2017 року. Ним став термін «youthquake», яке означає важливу культурну, соціальну або політичну зміну, що відбувається внаслідок дії або впливу молодих людей. Залишається сподіватися, що молодь, творячи такі зміни, не втратить усвідомлення того, наскільки важливими є моральні орієнтири у світі після правди.
23.01.2018