Пoряд із наполегливим просуванням ідей московського патріотизму, як підстави теперішньої "ідеології" СССР, бюро Лозовського інтенсивно намагається популяризувати й українську історію. Поруч із Суворовим, Александром Невським, Кутузовим тощо герої української минувшини король Данило (!), Богун, Нечай, Хмельницький, Залізняк мають паралельно із "вдохновителями великого братнього народу" насичувати українців "патосом другої відчизняної війни".
Нещодавно читаймо в "Правді" (Нр 212) дослівно ось що:
"Коли в 1622 році вмер від ран, одержаних під Хотином знаменитий український гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, сучасний поет Кассіян Сакович написав присвячений його памяти великий вірш, що оспівував самовідречену любов до батьківщини. "Краще голову свою покласти за отчизну, ніж ганебно дістатись у руки ворогам" — закликав Сакович.
Імя гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного це:
"одно із найславетніших імен у многовіковій боротьбі українського народа з чужоземними загарбниками та гнобителями, це імя людини, що в фатальну добу для України найшов єдино вірний шлях — шлях союзу, дружби й єднання з єдинокровним російським (русским) народом" (??)
Того ми, далебі не знали. Знали ми, що славний гетьман Петро Сагайдачний бився проти турків, стояв і під Москвою в 1617 році та доволі добре лупцював москвинів, знаємо, що досі імя Сагайдачного було для большевиків символом "національно-буржуазної романтики" і роман Зинаїди Тулуб "Людолови", в якому письменниця прихильно змалювала постать цього одного з наших видатних гетьманів був заборонений, а сама Зинаїда Тулуб за "злосні націоналістичні вихвитки на літературному фронті, за просовування націоналістичних тенденцій, викривлювання клясового змісту української історії" була заслана й пропала без вісті.
Тепер Сагайдачний, витязь, який все своє життя ненавидів московську дичавину і був одним із представників українського "західництва" став знечевя виразником ідеї "єдинокровности українського народу з російським". Большевицьким фабрикаторам "патріотичних ідеологій" варт порадити простудіювати краще історію перед тим як притягати за чуба різних великих людей України та пхати їх силоміць під "oтечественную уравніловку".
Куріозна історія з Конашевичем Сагайдачним — це не відокремлений випадок. Видно, в CCCP йде нашвидку праця по розроблюванні "ідеологічної" схеми. Вона полягає на тому, що в сутомосковську схему, для надання їй вигляду "общесоюзної", включаються похідні лінії — білоруського, грузинського, татарського та інш. секторів. Не знаємо, як проходить ця праця по вишукуванні історичних постатей-інспіраторів сучасности по інших секторах, але український сектор та його дотеперішні осяги праці мають всі прикмети гумористики.
"Умру, а не здамся" — говорить словами Лесі Українки кожний українець, кожний русский, кожний син великої совєтської батьківщини" — читаємо в "Ізвєстіях". А таж сама "Правда" повчає нас про нашу минувшину:
"Славетні були подвиги наших предків. Полковник Небаба втративши в бою коня, боровся пішо, а коли йому відрубано праву руку, боровся лівою. Данило Нечай загинув тому, що не міг його кінь видертись із гори мертвих ворожих тіл; українка, крикнувши: "не хочу після мого милого дістатися на втіху ворожим воякам" сіла на бочку з порохом і вилетіла в повітря"... (Автор мав мабуть на увазі жінку сотника Завісного підчас облоги Буші).
Так, довідуємося одного дня, що від усіх цих полковників Небаб, Нечаїв, од сотничих Завісних, од гетьманів Сагайдачного, Хмельницького, од Шевченка й Франка тягнеться простісенька нитка до оборонців Сталінграду, що виконують наказ Сталіна ч. 247 про заборону відступу та опір за всяку ціну.
Завдання підтасовування української минувшини не легке. Виконувати його мусять "специ" себто, на жаль, представники української культури та літератури, вивезені большевиками у центральні области СССР, в Уфу та Куйбишев. Під одною відозвою п. з. "Моя Україна", в якій так само безглуздо й безсоромно підтягається історію під совєтську "уравніловку" находимо прізвище одного з кращих поетів Наддніпрянщини останнього десятиліття...
На щастя одна строфа котрогонебудь його вірша дає йому настільки певне й тривале місце в нашій культурі, що його не в силі знищити ніякі відозви, писані ним тепер під диктат НКВД. Вже самий підпис цього поета, тонкого, вдумливого лірика під безглуздим, безграмотним, бульварним текстом згаданої відозви, становить жорстоке обвинувачення большевицької системи і доказ того, що ніякі події не змінять істоти большевизму: жаги до брутального насильства над людською душею.
"...і впаде лютий ворог твій, і правда твоя велика засяє над світом, моя прекрасна, моя многострадальна, моя воістину безсмертна Україно..." Нема сумніву, що в цих словах, писаних найновішими жертвами Москви — заточенцями, українськими письменниками й поетами в далекій Уфі, таїться велика проречистість і трагічний патос.
Р. Сайгор.
