Пів години їзди гарно вимощеним шляхом в напрямі на Микулинці — Чортків, і Ви вже в Березовиці, де широко розташувалась єдина на ціле Поділля цукроварня тієї ж самої назви. Щетільки виїхавши із Тернополя на березовицький шлях, уже зразу помічаєте, що веде він до цукроварні. Цілі валки возів — вщерть навантажені цукровим буряком — поспішають у цьому ж напрямі, що й Ви.
Березовиця, побіч Ходорова і Городенки — єдина і наймолодша фабрика цукру на ціле Поділля. Заснована акційним Т-вом 1937 року при визначній фінансовій допомозі "Сільського Господаря", ще перед війною сповняла в цій смузі Поділля важливу господарську ролю: вона заспокоювала потреби місцевого ринку та давала працю сотням дооколишніх селян — доставцям буряка. Та не довелось березовицькій цукроварні якслід розвинутись! — Прийшли часи большевицької інвазії і вона зразу стала хилитись до упадку. У проводі фабрики станули виключно самі жиди, що подбали про вивіз фахових сил, почали вести фабрику на власну руку і стахановськими методами праці довели її до повного занепаду. У висліді цієї грабіжницької господарки нове, модерне і гарне машинове устаткування цукроварні знищилось. Чимало машин, працюючи понад норму, зужилось і стало не до вжитку.
В такому стані застало цукроварню "Поділля" німецьке правління. Першим кроком, що мав довести цю важну — господарсько-промислову станицю Галичини до ладу, було її удержавлення і підчинення урядові Довірників (централя у Варшаві, відділ у Львові), а її керівником і директором став визначний фахівець-інженер-технолог Евген Гоїв. Зорґанізувавши наново ввесь фабричний й урядницький апарат інж. Гоїв приступив до праці від основ. Передусім треба було перевести повний ремонт фабричних уладжень, понаправляти всі заподіяні большевицькою господаркою пошкодження і довести фабрику до нормального вигляду. Всі ті праці, а передусім транспортові труднощі спричинили запізнення в минулорічній цукровій кампанії, яка не могла пройти якслід. Щойно з весною і літом ц. р. зроблено все, щоб цьогорічна — осіння кампанія — яка звичайно триває безпереривно від 70—100 днів пройшла згідно з наміченим пляном.
У промірі 90 км. довкола Тернополя потворено збірні пункти та проведено контрактацію і прийом буряка. Достава його до Березовиці проходить частинно возами, частинно вагонами. Головними постачальниками, крім фільварків, є селяни, які за відповідну кількість доставленого буряка одержують деяку кількість цукру і гроші.
Саме тепер пора звожування буряків. Великий просторий майдан довкола фабрики — поперерізуваний гидравлічними транспортерами — вщерть заповнений селянськими підводами. Рухливо тут і гамірно. З години на годину ростуть стирти солодкого буряка, що зважений, гидравлічними транспортерами сплавлений до половарні і знов зважений і покраяний машиново на стружки, попадає з дивний і складний механізм фабрикації, щоб вийти звідсіль — мілким солодким — необхідним для нашого орґанізму цукром.
З цікавістю оглядаєте велике модерно вивінуване внутрішнє устаткування фабрики, придивляєтесь на 3-ох поверхах розложеним кітлам, машинам, рурам, цікаво слухаєте фахових пояснень незвичайно ввічливого інж. Романа Ракочого і поволі засвоюєте собі тайну народження оцього солодкого, білого піску, що його звемо цукром. Ще день — ще два — і ці великі сталеві велетні — ніби за поштовхом чародійної палички підуть у рух, а сотні тисячі сотнарів буряка переміняються в цукор. Все вже те готове, все на те жде! І дирекція і інженери — і майстри — та робітницький загал.
Березовиця — напередодні своєї важкої, але творчої, багатокорисної праці. До свойого завдання дати Поділлю і Галичині якнайбільше цукру — вона підготовлена якслід.
А. А.
