Написання стратегій розвитку міст і реґіонів стає новою тенденцією суспільного раціо та його дорослішання від «хто винен» до «що робити».
Найуспішнішим в Україні містом, що створило реалістичне бачення свого майбутнього, яке зараз реалізується у вигляді затвердженої міською владою стратегією, напевно, є Львів. Але цей результат не дався легко. Декілька років тому місцева влада вирішила звести разом усі документи з розвитку міста, створені з часів незалежності. Їх виявилося 115 (!), а публічний розгляд цих документів довелося урочисто назвати «Парадом стратегій».
Документів, ідей, концепцій, програм і стратегій розвитку країни в цілому, напевно, не менше. Але чому автор кожної вважає свою єдиною правильною, а решту – ерзацами? Документи містять дуже доцільні пункти про реформи судової системи, економіки, оновлення політичного устрою, запровадження верховенства права та боротьбу з корупцією. Але вони розглядають громадян як об’єкт, а не суб’єкт змін в країні. Та й суб’єкта взагалі немає як такого. Передбачається, що ним має виступити невідома вища сила, добрий правитель або Європейський Союз.
Навіть у добрих планах розвитку країни (на кшталт недавніх «10 шагов навстречу здравому смыслу» головного редактора «Корреспондента» Віталія Сича) бракує узгодженого, реалістичного та разом із тим привабливого образу країни майбутнього, гармонізованого з культурою та цінностями громадян.
Ми можемо витрачати та здобувати ресурси, пересаджуючи чиновників в нові кабінети, ремонтуючи дороги та будуючи торгівельні центри, але поки не домовимося про те, яким є образ країни майбутнього (а, відповідно, й економіки, інфраструктури та того ж таки чиновника в ньому), ці зміни будуть нестійкими.
Підступними замінниками такого образу можуть стати твердження про те, що країна має бути багатою, а устрій – справедливим, люди мають жити добре. Чому підступними? При спробі перевести це у план дій стратеги заходять в глухий кут. В Україні співіснує декілька культур – і це не новина. Але відмінність полягає не у мові чи реґіоні проживання. Різниця в уявленні, що є правильним і справедливим: наприклад, прагнення шукати компроміс – це слабкість чи сила? Чи припустимими є домовленість і діалог з ворогом? Чи така різноманітність країни – це її перевага чи вада?
Не домовившись про ці питання, наш рух відбуватиметься по колу, а не вперед.
Досить високий поки що рівень патерналізму заважає громадянам вважати себе відповідальним за те, що робиться в країні. Ми все ще впевнені, що наша відмова давати хабарі не вплине на якість державної служби, а дотримання правил дорожнього руху не зробить ситуацію на дорогах безпечнішою. Частина населення вважає так через свою бідність і неосвіченість, а інші будують свої альтернативні структури та знаходять можливі тили й альтернативні блага.
Нехай політики сперечаються про минуле, а громадським рішенням має стати об’єднання навколо майбутнього. Для цього не потрібна трибуна чи гроші, потрібно для початку навчитися поважати інтерес іншого, дотримуватися правил і об’єднуватися для захисту спільного.
Це вимагає зусиль, сили волі та самоконтролю, як під час тривалого курсу лікування, коли так хочеться магічної піґулки. Особливо, коли правила видаються дурними, а інший так і норовить нахамити.
Зовнішні рамки відповідальності зараз дуже розхитані, але що забороняє нам самим виставити їх для себе? Для кожного це може називатися по-своєму: мораль, цивілізованість чи необхідна умова розвитку. Для переходу в майбутнє доведеться платити рахунки та дотримуватися черги. Інакше сьогоднішнє ніколи не закінчиться.
Вікторія БРИНДЗА, соціолог, керівник аналітики компанії pro.mova, учасник Унівської та Несторівської груп