У понеділок президент Петро Порошенко підписав Закон України «Про освіту». Свій підпис на документі, який запроваджує низку глибоких реформ у школі, глава держави поставив майже через три тижні після прийняття його Верховною Радою. Дискусії і сварки щодо тексту закону не вщухають увесь цей час — від суперечок про мовну норму закону і до звичних ламань списів довкола введення 12-річної освіти.
Однак хоч яким ідеальним чи недосконалим є цей закон, більшість експертів сходяться на думці, що якість школи залежить не від нього. Основне — це вчитель. Саме колективи шкіл запроваджуватимуть реформи, і що би не придумали у міністерстві, на практиці все зводиться до конкретної людини в школі.
У громадській організації «Про. Світ» переконані — створити освіту для майбутнього можна, впровадивши передусім культуру школи.
«Культура школи, культура постійного самовдосконалення — це постійний рух уперед. Він потребує багато часу, тому нам треба запастися енергією і терпінням, аби побачити результат. Можливо, ми очікуємо неймовірних проривів і магічних ефектів, які одразу все змінять, але міжнародний і наш досвід каже, що вся сила — в маленьких кроках, які може робити кожен, коли є частиною рішення. Як казав Шевченко: "Робіть маленькі справи, велика зробиться сама"», — це одна з тез співзасновниці Центру інноваційної освіти «Про.Світ» Лілії Боровець, якими вона поділилася на платформі TEDx, що відбулася цього місяця в УКУ.
Про те, що таке ця «культура школи», як змінити одну з найбільш громіздких систем у країні — середню освіту, та якими мають бути самозарадні випускники, Z пропонує довідатися з решти виступу пані Боровець.
У мене в школі була вчителька, яка вплинула на все моє життя — Світлана Гутверт. У неї було щось магнетичне і гравітаційне, і цією гравітацією вона притягувала до себе. Ми не бачились 10 років, але коли я думаю про неї, згадую два відчуття. Перше — це відчуття дуже високих очікувань. Коли мені щось не вдавалося, вона казала, що я доклала трошки мало зусиль. Коли мені щось вдавалось, вона не хвалила мене одразу, а казала: «Супер, цю тему можна закрити — поїхали далі». Таким чином вона створювала відчуття постійного розвитку і руху вперед. Інше відчуття — це відчуття усвідомлення власного потенціалу. Мені було 16, я дуже вагалася, куди вступати. Я прийшла за порадою — і замість того, щоб радити, вона спитала мене: «А як ти бачиш своє життя далі?» Тоді моє бачення було дуже стереотипне: університет, робота, сім’я. Вона сказала, що моє життя буде дуже цікавим і повноцінним, але тільки я зможу його таким зробити. Вона не сказала «щасливим» — вона сказала «повноцінним».
Оглядаючись назад, розумію, що вчителі мають вплив на наше життя не лише у школі. У школі вони допомагають нам готуватися до тестів, вчити формули, розуміти світ — але також вони мають вплив на наше життя після школи. Вони встановлюють нам певний рівень амбіцій, закладають, як ми будемо ставитисЯ до помилок, чи будемо готові брати на себе певні ризики, чи будемо ми, врешті, вірити в себе. Кожен із нас провів із вчителем у школі 10 тисяч годин свого життя. І часто майбутнє формується саме у ці 10 тисяч годин, які ми проводимо з учителями.
Робота вчителя є дуже непростою. Працюючи сьогодні, у цьому контексті, з цими ресурсами і людьми, ми готуємо учнів до майбутнього — світу дуже нелінійного і дуже непередбачуваного. Нам складно уявити, якою повинна бути освіта для майбутнього. Ніхто у світі не має сьогодні однозначної відповіді на це запитання.
Сьогодні хочу говорити про те, якою може бути освіта майбутнього. Для цього розкажу кілька історій.
З норвежкою Біргіт я познайомилася кілька років тому. 2008 року вона поїхала у Тайвань волонтеркою і там пошкодила ногу. Після тривалого лікування лікарі сказали, що вона не зможе ходити. Їй було 23. Здавалось би, що на певних планах можна ставити крапку. Але вона сказала мені фразу, якої не можу забути: «Коли я сіла у візок, переді мною відкрився новий світ». Через рік вона стала депутаткою норвезького парламенту і відстоювала права людей, які пересуваються на візках. А ще через шість років — чемпіонкою світу з академічного веслування.
У мене був ще один знайомий — Микола, засновник ГО «Інститут українських студій» у Львові. Він був незрячим. Багато років він гуртував людей довкола дуже різних ідей. Навіть коли Миколи не стало, вихідці з організації продовжують робити такі проекти, як «Сенсотека» та «Велопробіг для незрячих».
І зовсім недавно я познайомилася з Джігаром. Він втратив два роки тому у Сирії майже все: будинок, батьків, університет, де вивчав архітектуру. Живучи рік у таборі для біженців в Афінах, він не склав рук, а зумів побудувати школу для дітей мігрантів. Він мріє побудувати місто — і я вірю, що йому вдасться.
В історіях цих людей є дещо спільне. Їх об’єднує самозарадність — вміння не втратити себе, незважаючи на зміну контексту; вміння наповнити життя сенсом, створити цінність для інших. У «Про. Світ» ми себе запитуємо, як шкільне середовище може стати середовищем для зросту самозарадних людей. Сьогодні є багато різних думок про школу. Багато хто не вірить, що там можливі зміни — і каже, що немає сенсу працювати з масовою освітою, якщо вона занепадає. Але виклик, який стоїть перед нами, — як зберегти масовість освіти й доступ кожної дитини до неї, і водночас уможливити освітні індивідуальні траєкторії в цій масовій освіті. Ми можемо вважати, що все пропало, але я згадую цитату Елдриджа Клівера, який боровся проти сегрегації у США: «Кожного дня ти вибираєш — "бути частиною проблеми чи частиною рішення"». Я впевнена, що кожен хоче бути частиною рішення — але як це зробити?
Якщо ми подивимось на школу, це величезна структура, де неймовірно багато процедур, процесів, людей. Як можна там робити зміни? У «Про. Світ» ми віримо, що найважливіша зміна пов’язана з культурою школи. Ми прийшли до цього еволюційно. Три роки тому ми почали проводити різні навчальні програми для вчителів. Допомагали їм впроваджувати нові підходи на уроках, вони заряджались цією енергією, приходили до себе у школи, експериментували. І що відбувалося? Вони ставали білими воронами і ворожим об’єктом. Дехто ризикував навіть втратити роботу. Ми зрозуміли — це через те, що у школі є брак довіри і брак комунікації. Тому вирішили подумати, як можемо створити там середовище співпраці, взаємодії та постійного вдосконалення.
Я хочу поділитися тими практиками, які ми використовуємо, аби розвивати культуру постійного вдосконалення у школах. Ці практики дуже прості, вони не потребують жодних ресурсів, а лише зміни наших підходів, нашої свідомості та ставлення до певних речей. Культура школи має визначний вплив на досвід учня — більше, ніж будь-які практики чи політики, які існують у країні. Практики, які допомагають змінювати культуру школи, можна згрупувати у чотири категорії.
Перша — орієнтація на учня. Йдеться про довіру до учня, умови, у яких він стає рівним партнером у навчальному процесі. Наприклад, шестикласники міста Києва вирішили, що хочуть зробити так, аби у школі не було відходів. Вони залучили спільноту, купили у свою школу та п’ять сусідніх шкіл компостер і починають переробляти біовідходи. До цієї практики долучаються ще 30 шкіл в Україні. Так можуть виглядати уроки екології. Але для цього треба довіритись учням, повірити, що в них є ідеї, що вони мають ініціативу і їм можна довірити відповідальність за їхнє навчання. З іншого боку, учні повинні брати на себе більше відповідальності та проявляти більше ініціативи. Школи, з якими ми працюємо, запрошують учнів ставати членами так званих педагогічних рад. Учні пропонують свої проекти — так відбувається обмін ідеями та думками.
Друге — це спільне бачення. Якщо порівняти школу з кораблем, то корабель точно знає точку, у яку має прийти. Але якщо ми прийдемо у школу і спитаємо учнів, батьків та вчителів, яким є їхнє бачення школи, дуже часто не почуємо відповіді. Але як казала Аліса в Країні чудес, якщо ти не знаєш, куди хочеш прийти, ти, скоріш за все, нікуди не прийдеш. Якщо немає бачення — немає і творчої енергії, яка до нього рухає. Критично важливо, аби кожна школа усвідомила своє бачення і прийняла свою місію. Нам часто кажуть, що у всіх школах має бути одне бачення. Звісно, ні. Кожна школа перебуває в унікальному середовищі, служить унікальній спільноті. Наприклад, ми працюємо зі школою-інтернатом. Їхнім баченням є подолати стереотип дитини зі школи-інтернату. Це означає, що учні, які закінчили школу, мають почуватися повноцінними учасниками суспільства. В іншої школи, з якою працюємо, фокус на розвиток іноземних мов, і вони бачать школу як середовище для зросту громадян, що мають глобальний світогляд. Скільки шкіл би ми не відвідали, скільки різних історій можемо мати.
Наступний крок — командна робота. Ми точно знаємо, що всі інновації та нові ідеї генеруються на перетині дисциплін. Навіть бачимо це в природі: там, де ліс межує зі степом, утворюється унікальна екосистема з унікальною флорою та фауною. Але коли приходимо у школу, то бачимо вчителів, які все ще працюють поодиноко. Ми спробували це змінити. Що сталося? Вчителі почали разом працювати над створенням та впровадженням уроків, вони почали вдосконалювати ці уроки. Таким чином школа перетворюється на середовище для розвитку. Працюючи в команді, вчителі вчаться один в одного. Що дуже важливо — вчителі кажуть, що їм стало працювати цікавіше, адже вони можуть втілювати в життя свої ідеї.
Четвертий важливий крок — це зворотній зв’язок. Якщо футболісти чи баскетболісти хочуть стати кращими, вони наймають собі тренерів. Якщо ми хочемо розвивати свої організації чи бізнес, то наймаємо консультантів. Але вчителі — це ті люди, які майже не отримують зворотного зв’язку. Тому перше, що ми просимо, — записати свій урок на відео. Дуже часто, зробивши це, вчителі кажуть, що на записі не вони. Аналізуючи себе, вони теж розуміють, що їм вдається, а що — ні. Другий крок — відвідування уроків одне одного не тому, що треба, а тому, що є бажання навчитись від іншого вчителя.
Це дуже прості чотири практики і дуже прості кроки. Якщо ви — вчитель чи викладач, учень чи студент, ви вже завтра можете зібратися у колі однодумців і подумати, як можна створити довіру до учня чи студента, як побудувати бачення, командну роботу і зворотній зв’язок. Кожен може зробити це у своєму навчальному закладі. Напевно, ви знаєте вчителя, з яким можете поговорити про ці практики. І, можливо, ви станете тим каталізатором, який змінить культуру школи.
Підготувала Мирослава ІВАНИК
27.09.2017