(З нагоди Краєвого Конкурсу Хорів у Львові)
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине:
От де, люди, наша слава,
Слава України.
Т. Шевченко.
Цими віщими словами наш народний ґеній ствердив факт, який є суттю душі українського народу, суттю, що на ім'я їй: пісня. Шевченко зі своїм глибоким знанням української психіки, з великим знанням історії свого народу і його побуту перший поетичним словом оформив те, що кожний українець відчував і відчуває, співаючи або слухаючи українських пісень. Українська народна пісня — це дзеркало, в якому вірно відбивається широке і багатогранне життя-буття нашого народу, його доля і недоля почерез довгі століття по сьогоднішній день. В нашій пісні, в її чародійній силі криється одна з тайн нашої незломної живучости. Наша пісня, чи вона сумна чи весела, чи навіває на нас смуток, чи викликає на обличчі усмішку, — вона завжди нас окрилює, вона завжди з тою самою силою зв'язує нас в одну цілість, де б ми й на яких землях не були. З мельодіями цієї цілющої пісні ми родимося, вони разом з кров'ю кружляють у наших жилах. І можемо сміливо сказати, що нема на землі іншого такого народу, який був би так перепоєний піснею, як український, в якого пісня була б першою і щоденною душевною поживою. Поетичне слово і поетична мельодія, що їх український народ завжди вирощував і вирощує із себе, з глибин своєї плодючої духовости, ставлять його в перші ряди націй, що обдаровують своїми надбаннями цю ланку европейської культури.
Пісня не знає кордонів і не знає неволі. Вона доходить всюди, вона проникає в далекі краї, вона навіть здобуває їх. Згадаймо виступи хорової капелі Кошиця. Тріюмф української пісні за кордоном був повний і незаперечний, вона чудувала чужинців, полонювала їх, вона відкривала їм очі на щось, чого вони до того часу не знали і не чули. Бо це ж співали не лише хористи, їх устами співав великий український народ, виспівуючи свої смутки, радості, тугу, сподівання, відкриваючи хрустальну і чародійну криницю своєї творчости, в якій виразно відбилась вікова духова й матеріяльна культура. Співали навіть тоді, коли наша державницька будівля розвалювалась і лягала в румовища, коли, здавалося, повинно було все з жаху замовкнути і задеревіти. І тут виявилась наша живучість, наш оптимізм (хоча його може тоді ніхто у вияві в цій формі і не добачував). І в цьому її сила.
У світі про нас мало знають, тобто про нас, як народ, який мав і має свою історію, який цілі століття був політичним та культурним центром на межі сходу і заходу Европи, який завжди жив і відроджувався в завзятій боротьбі з чужими загарбниками. Наше ім'я у світі, як політично оформленої нації, було і є мале, воно (залежно від політичних умовин) затирається, знову виринає, а то й зникає. Зате українська пісня лунала й лунає на закордонних естрадах, вона розносить славу України, говорить про її історію, говорить про український народ, що виплекав її і виніс на світ з глибини своєї духовости. І нема такої людини, яка, хоч раз почувши українську пісню, змогла б забути красу її поетичної мельодійности. І хоч ця людина часто не зуміє показати на мапі, де оця Україна, одначе вона певно запам'ятає, що почута пісня — українська, що її співали українці.
Віщі слова Шевченка про українську пісню, про її завдання і значення, ми розуміємо з кожним днем краще. Хто і що ми були б сьогодні, коли б не мали своєї пісні? Через нашу довгу історію, коли нераз здавалося, що ми не двигнемося з попелу руїни, наша пісня була отим невидним жевріючим вугликом, який ховав у собі силу великої пожежі, що з нього й вибухала.
Наша українська пісня притягала увагу неодного з наших композиторів, які, як дорогому каменеві, давали їй мистецьку оправу. В цьому ділі перше місце належить основоположникові нашої музичної культури, Миколі Лисенкові, який усе своє життя, всю свою творчість віддав на службу свому народові, зберігаючи і відгребуючи його пісенні скарби. Лисенко показав шлях іншим композиторам, здійснюючи слова Шевченка. Лисенко силою свого таланту відразу збагнув, що пісня — це слава України, і тому він так запопадливо ту пісню плекав, тому він віддав їй усе своє життя.
Цікавість до української пісні виявляв також неодин чужинецький композитор, який на її мельодійній основі творив свої композиції. І тому дуже часто, коли чуємо деякі твори чужих творців мельодії, виловлюємо вухом, відчуваємо в них те питоме українське, що, хоча й обведене чужими рямцями, дихає своїм характеристичним ритмом. А скільки наші "добрі" сусіди присвоїли собі і старалися присвоїти для себе з нашої народної пісенної творчости? Та українська пісня, яка виростає і пливе з глибини багато обдарованої душі українського народу, вічна. І ми, як високомузикальний і співучий народ, повинні рідну пісню плекати, бо це скарб, який не кожному народові даний Богом, Шлях, який вказав Лисенко, яким ідуть наші відомі композитори — правильний. Українська народна пісня окрилюватиме нас і надалі в нашому змаганні за краще майбутнє.
Богдан Амброзієвич.
