Кожний живий і життєздатний організм боронить своє існування перед усякими небезпеками.
Коли до організму вдирається отруя, організм самочинно виділює відповідні протитоксини. Коли загрожує нечайна небезпека зізовні, самі нерви, без співділання мізку, виконують відрух, що є реакцією проти небезпеки. Але при складніших небезпеках реакцію диктує вже мозок, що оцінює небезпеку та намічує реакцію на неї. Чим та оцінка скоріша і вірніша, чим реакція скоріша і доцільніша — тим краще розвинений самозбережний інстинкт.
Національний інстинкт проявляється в реакції членів нації на небезпеки, що цій нації загрожують. Чим більша частина нації виявляє такий інстинкт і чим ті самозбережні реакції доцільніші та бистріші, тим краще запевнене існування нації. Народи без самозбережного інстинкту, народи, які не вміють якслід протиставитися небезпекам, що їм загрожують, зникають з лиця землі.
Коли український нарід втримався при існуванні на своїй території на межі степів, що нею перекочувались кочовики і різні народи, коли не винародовився за століття чужого панування і гніту, то тим виявив він велику життєздатність — високо розвинений самозбережний інстинкт. Коли до нашого національного організму вкрадалися заразки ренеґатства, він витворював антитоксини погорди для "лакімства нещасного" та зміцнював привязання до своєї Церкви. Польський гніт на наших історичних землях викликав здоровий, сміливий відрух — кольонізацію степів, що подвоїла нашу етнографічну територію і вдруге поширила її до морських побереж та до підніж Кавказу. Коли виринали складніші небезпеки, наша верхівка шукала виходу. Але що в деяких періодах нашої історії та верхівка була знищена, або не стояла на висоті свого завдання, то продумані самозбережні реакції були деколи слабші, ніж відрухи народньої маси.
Посилений большевицький та польський наступ останніх десятиліть викликав сильні прояви самозбережного інстинкту, завдяки яким наш нарід вийшов з тієї важкої проби з розмірно невеликими втратами. Все таки трапляються й у нас одиниці з нерозвиненим національним самозбережним інстинктом.
Цей недорозвиток проявляється інакше в оптиміста, інакше в песиміста.
Оптиміст без самозбережного інстинкту не добачує небезпеки або легковажить її. Він завсіди вважає, що "якось то воно буде" і деколи будує цілі доктрини для оптимістичної інтерпретації грізної дійсности, напр. доказує, як то воно добре, що його батьківщина "нєржондем стої". Такий оптимізм — наркоза, що параліжує самозбережні відрухи, але має одну добру історійку: кожний оптимізм скріплює видержність. Під цим оглядом більше небезпечний песиміст, який поважно оцінює небезпеку, але не реаґує на неї; тому та свідомість небезпеки не дає ніякого хісна, лише один неґативний наслідок; робить людину податливою на удари, що їх приносить життя.
Між песимістами без самозбережного інстинкту можна відрізнити два типи: панікерів та стоїків. Перший зокрема несимпатичний та небезпечний — постійно плаче, бідкається, маніфестує безсилля і незарадність, пригноблює інших.
Скептик менше небезпечний. Він оцінює положення песимістично, але спокійно. Стверджує, що є зле, що так мусить бути, що нема на це ради, але подає ті ствердження у безпристрастній формі, яка менше ділає на нерви. Він часто дотепний — схоплює комічні сторінки положення, зясовує його з великого дозою "шибеничного гумору". Часто він інтелектуаліст; оцінюючи положення як безнадійне, він спирається на наукових арґументах і доказує, як 1+1=2, що наше положення безвихідне.
Яка на це рада? На це наш скептик так радо не відповість. Це вже трудніша справа — важче знайти добру розвязку, лекше сказати щось наївного. Тому простіше і доцільніше обмежуватись до самої оцінки ситуації, де лекше проявити блискучий інтелект та не менш блискучий дотеп. Коли ж хто інший піддає вихід з положення — розвязку, яку можна прийняти або ні, але над якою варто спинитися хочби як над площиною до дискусії — тоді наш скептик не вважає за відповідне виснажувати свій мозок над розвязкою проблеми. Він не візьме участи в дискусії над пекучим питанням, не висловить свого погляду, лише опісля докине скептично, що висловлені думки "тільки дискусійного характеру", що до них можна мати "багато застережень" і т. д.
Відкіля беруться в нашому, такому життєздатному народі ті люди без самозбережного інстинкту — без снаги до розвязки життєвих проблем, до боротьби з лихом? Може в них пробиваються впливи східного фаталізму, або такого російського "непротивлення злу"? Коли так, вони мусять собі зясувати, що великі европейські нації втрималися при житті і здобули панівне стано вище не тому, щоб не зустрічали на свому історичному шляху зла і небезпек, а тому, що безпощадно протиставились їм.
Коли зустрічаємо в житті перешкоди, небезпеки, удари — в тому ще нема траґедії. Траґедія була би щойно, коли б ми не протиставились їм з відповідною натугою активности, коли б наш загал не проявив доволі енерґії та ініціятиви в тону напрямі.
Лиш таке єство має право до життя, яке проявляє самозбережний інстинкт. Лиш той громадянин може вважати себе повновартним членом своєї національної спільноти, який скоро й енерґійно реаґує на небезпеки та труднощі, що перед ними стає його нарід, хто розвиває в тому напрямі максімум енерґії та ініціятиви.
Б. Галіт.
