Одною з найважнїйших подїй політичних в послїдних днях єсть письмо папи Льва XIII., вислане до фpaнцycких кардиналів: Деспре, архіепископа з Тулюзи, Лавіжерія, архіепископа з Альжіру і Картаґіни, Пляса, архіепископа в Рен, Фуліона, архіепископа з Ліону, Лянженіє, архіепископа з Раймс і Рікарда, архіепископа з Парижа. В тім письмі пригадує папа зміст своєї енцикліки, котрою завзивав француских католиків поєднатись з републикою.
"Ся енцикліка — каже ся в письмі — вже зробила много доброго і, надїємо ся, зробить ще більше, опираючись напастям, на які виставлена зі сторони пристрастних людей. Ми передвидїли ті напасти. Всюди, де політичні сторонництва зворушують уми, як се дїєсь у Франції, трудно доконати, щоби сейчас всї віддали правдї таку справедливість, яка їй належить ся. Але чи задля того мали би мовчати? Як то? Франція страдає, а ми не мали би глубоко відчути в души горя сеї найстаршої доньки церкви?... і ми не мали би серед тої скорби, супротив насильств тих, що єї хотять зробити нехристияньскою, понести оклик до всїх католиків, до всїх праведних Французів, щоби для их вітчини лишилась та свята віра, яка причинилась до єї значіня в исторії? Борони Боже!
"Наше мовчанє могло би бути так толковано, мов би ми рівнодушно приглядались страданям наших синів, француских католиків. Могла би пійти чутка, що ми по хваляємо або бодай терпимо реліґійні, моральні , горожаньскі спустошеня, які заводить тиранізм противхристіяньских сект. Могли-б зробити нам закид, мов би ми лишали без проводу в підпори тих всїх бодрих Французів, котрі потребують в теперішнім горю більше скріпленя анїж коли-небудь..."
Лев XIII. наводить відтак, длячого він уважав енцикліку за необходиму: щоби не дати Франції повалитись в пропасть, в котру она котить ся на похиленій площи і щоби удержати реліґію. Средство для досягненя сеї цїли лежить в честнім, бездоганнім признаню державної власти в теперішній формі. Так принято у Франції перше цїсарство по страшно кровавій анархії, так рівнож і инші правительства, котрі від того часу аж по нинї по собі наступали. Таке признанє потрібне для добра суспільности, котре повинно стати по-над всякій интерес. Де в якій суспільности глубоко закорінив ся кріпкій устрій, там лучить ся загальне добро з тою формою управи, а така причина вистане, приняти єї так, як она представляєсь. "Длятого говоримо католикам — каже Лев XIII. — признайте републику, яко истнуючу форму державну, поважайте і слухайте єї, бо она представляє власть, походячу від Господа."
Політичні сторонництва папа ганить, але признає, що горожане можуть опиратись законам, котрі звернені против Бога або церкви. "Чи міг би хто назвати христіян з перших столїтій ворогами римскої держави за-для того, що они не слухали єї поганьских заряджень, а лиш намагались усунути идолопоклоньство?" Напирати на правительство, щоби оно несправедливі і безчестні закони перемінило на добрі, се річ любови вітчини і на сїм поли можуть і мусять получитись всї консервативні партії. Але треба стеречись таких змагань, котрі виходять в хосен і тріюмф якого одного сторонництва, хоч би се навіть було під покривкою оборони реліґії!
"Говорено, — кажесь дальше в обіжнику — що ми з такими науками занимаємо инше становище супротив Франції а инше супротив Италії. Се неправда. Єсли ми француским католикам кладемо за обовязок прилучитись до истнуючого у них правительства, то се робимо для охорони реліґійних интересів. Як раз ті интереси приневолюють нас, домагати ся в Италії без перестанку повної свободи для виповнюваня нашого високого уряду видимої голови католицкої церкви, котрій прислугує управа душ, — свободи, котрої нема там, де намістник Христа не сміє правити яко правдивий суверен, независимо від всякої людскої суверенности. Чи можна з того що иншого заключити, як що квестія, котра нас дотикає в Италії, єсть рівнож переважно реліґійна, бо має звязь з головними засадами церкви".
