о. Юзеф Тішнер


Фраґмент книги "Інший. Ессеї про зустріч" (ks. Józef Tischner "Inny. Eseje o spotkaniu", Znak, 2017)

 

 

 

Інший взиває до примирення. Його фундаментом є взаємне визнання. А потім розуміння

 

Інший містить в собі парадокс: він є інший, як я, а все ж подібний на мене — подібний в іншості та інший в подібності. Іншість іншого проявнює мою власну іншість. Іншість є взаємною. Іншість заскакує, завше приносить нові несподіванки, при всій перебачуваності є непередбачувана. Тяг досвідчень іншого замикають дві межі: він ніколи не може дійти до тотожності "нас" і ніколи не може дійти до цілковитого диференціювання "між нами".

 

* * *

 

Замкнена між цими межами іншість є драматичним проявленням обопільних таємниць.

 

Ось мати придивляється до власної доньки і відкриває в ній... себе. Ось батько дивиться на сина і бачить... себе.

 

А все ж мимо подібності є істотні відмінності. Донька є і залишиться іншою, син є і залишиться іншим. Інші є інші, а все ж собі призначені. Де закінчується подібність, а починається різниця? Нема чіткої межової лінії. Є драматургія, сповнена цілим тягом менших і більших подій, в яких вдається вихопити якусь, виступаючу поза окремі біографії, спільність долі.

 

Ось я стою на мості і виглядаю риб у ріці. Моє виглядання біжить по аналогіях: зауважую тінь, виглядом подібну на рибу, кавалок виступаючої з дна гілки, надщерблений камінь. Око затримується на хвилю, щоб за мить — обдурене подібністю — шукати далі. Риба є інша, ніж тінь, гілка, надщерблений камінь; хоч подібна, та все ж інша. Так само з досвідченням іншого — того, що його надибав. Хоч подібне, та інше.

 

Інтенції діалогу рухаються у формі кола: від мене до іншого та від іншого до мене. Є вони подвійні, собі протилежні: одна біжить трапом наростаючої іншості, друга біжить трапом наростаючої тотожності. З протилежностей, ними створених, виникає напруга, на якій виростає зацікавлення і здивування, але також і неспокій, страх, готовність втекти. У свою чергу, досвідчення подібності і так наростаючої тотожності радить усвідомити "знайомість" і спокій. Неспокой і спокій переплітаються і перехрещуються.

 

Інший щось обіцяє і одночасно в чомусь відмовляє.

 

* * *

 

Досвідчення є не тільки побачити луку, але також радіти квітучою лукою, не тільки побачити воду, але також втішатися від занурення тіла у воду, відчути свободу на вершині гори, розливатися  душевним спокоєм душі від картини зоряного неба, а також страх під час бурі, холод під час морозу, втома по довгій мандрівці, біль м'язів по важкій роботі.

 

Стосується це рівно ж і досвідчення іншого через іншого. Немає чистого досвідчення іншого як такого. Воно також є абстракцією, виведеною з досвідчення його і моєї турботи, його і мого неспокою, його і моєї втомленості і туги, надії і розчарування.

 

У цьому проявляється індивідуальність іншого, що має він власний "спосіб перетравлювати" світ. Свій ракурс. Взнати іншого яко іншого і разом з тим не-іншого — значить вловити його в його індивідуальному, внутрішньому ракурсі, що визначає його неповторний спосіб переживати життя. Відомо тоді — грубо, очевидно — що інший "перетравлює", а чого "не перетравлює".

 

Однак чи є це можливо без розпізнання ракурсу власної свідомості? Ракурс іншого не пізнати безстороннім спостереженням, а тільки через драматичне зіткнення з ним власного ракурсу і зростаючі звідти непорозуміння і конфлікти. Ми маємо два ракурси, тобто два різні способи "перетравлювати світ". Ракурси спинаються із собою, болять, але й тішать, не дозволяють ані надмірне зближення, ані віддалення. Бачу, як навпроти себе стали інші. Чи потрафлять "переварити" себе?

 

Інший взиває передусім до примирення. Фундаментом примирення є взаємне визнання, яке може мати естетичний, етичний, релігійний характер. Подальшою умовою примирення є порозуміння. Щоби порозумітися, треба зрозумітися.

 

* * *

 

Виклик містить передусім певну неґацію: взиває, щоби став іншим для себе самого. Якщо я лишуся таким-самим, то не розумітиму і не примирюся. Мої очі, які дивляться, але не помічають, мусять стати іншими очима, аналогічно мої вуха, мій розум. Неґація проникає глибоко й атакує мій індивідуальний ракурс, яким я "перетравлюю світ". Я не можу вже бути Я-в-собі-і-для-себе, а мушу стати Я-з-іншим, а навіть Я-для-іншого. Мушу "відкритися" на саму іншість іншого, "касуючи" власну іншість. Мушу в цій іншості "зануритися", "затопити", "відмерти для себе". Така зміна не є нічим більше як послідовною зміною точки зору — з мого на його. Наслідок плодоносить тим, що Я не є вже Я, тільки Ти — я є Ти для іншого.

 

Проходження мене в тобі і тебе в мені чиниться досвідченням, одною межею якого є ласка, а іншою — жорстокість.

 

Ласка є відкриттям себе в іншому та іншого в собі. Ласка завше відкриває те саме: спорідненість почуттів, вразливість, приналежність до себе. "Двоє в одному тілі". Завжди близькі, а все ж завжди замало близькі; насичені собою і одночасно голодні себе; щораз повніше відкриті на себе й водночас завжди нерозгадані у своєму ракурсі до себе. Левінас говорить: " Близькість ніколи не близька достатньо ".

 

Ласка шукає для себе місця під сонцем. Тим місцем є "рай". У раю є "вдвох". Кожен "третій" був би перешкодою, хіба що викликаний ласкою, хіба що прийшов тільки для того, щоби своїм співом і музикою коментувати її хід.

 

Другою межею безпосереднього спілкування Ти і Я є жорстокість. Зародок жорстокості міститься вже в самому зв'язку підважування "свавільної незалежності" Я іншим. Інший атакує мої очі, щоби вміли глянути на світ також і його очима, атакує мої вуха, щоби вміли чути те, що він чує, підважує суверенність точки зору, яка є моєю точкою зору. Нічого взамін не обіцяючи, інший вимагає, щоби стати його поживою, його складовою частиною, ним. Інший задає болю. Болем розширює межі свого королівства.

 

Зовнішнім символом жорстокості є "пекло" і його різноманітні різновиди: такі як "каторга", "страта" чи більш сучасне — "концтабір", "трудовий табір ".

 

* * *

 

Вихід за межі схеми ласки і жорстокості — це безкорисливість.

 

Інший є інший і тому завжди треба підходити до нього інакше, покидаючи власну точку зору і власний "інтерес". Для цього, однак, потрібний хтось третій — Він. Той, який здатен "побачити" світ з "третього" боку.

 

Яка таємнича сила спричиняє, що між Я і Ти втручається Він яко "той третій", що здатний звільнити від жорстокості і з "заласканого егоїзму" вдвох? В Гуссерля тією силою є розум і його прагнення до правди. В Канта нею буде повага до права з огляду на те, що є правом. В Левінаса джерелом є згода. Незважаючи на різні відповіді, в кожному з цих випадків з'являються мотиви великодушності — визнання іншого як іншого, тобто віддати іншому те, що "його є". До такого визнання і такої віддачі здатен лише "цей третій".

 

На перехресті доріг, на котрому відбулася зустріч, зв'язок Я і Ти з'являється як основа трикутника, натомість Він як вершина трикутника. Інший як Він "дивиться згори". Не тільки бачить мене і тебе, але також бачить те, що бачимо ми. До бачення, яке ми маємо, додає власне бачення. Він є "вищою інстанцією", "майстром справедливості", суддею з образів Остаточного Суду, надією гноблених  і мучених.

 

Однак він може також прибрати подобу дитини як плоду взаємності чоловіка і жінки. Тільки Він може врятувати мене від себе і від тебе й аналогічно тебе від тебе і від мене. Він є дорогою, яка провадить до Ми. Однак перш за все це Він звільняє в нас великодушність, без якої немислимою була б справедливість і правда.

 

Я мусить зректися своєї точки зору, мусить прооперувати змисли, мусить перестати довіряти йому своє досвідчення світу. Мусить помістити між собою а світом його справедливість і його правду. Чи Він, входячи між мною а світом, дозволить подальше існування моєї індивідуальності? Чи не вб'є в мені отой аспект свідомості, завдяки якому я можу живитися світом? Чи Він дозволить, щоб я й далі жив моїми смаками, моїм виглядом, моїми смаками? Чи не перетворить мене на об'єкт? Як я маю боронитися від Нього? Чи почує мою скаргу і мій плач?

 

Тому стою на своєму перехресті доріг і ще раз я охоплюю поглядом інших: тебе, його і себе, бо при зустрічі з іншим я сам став іншим для себе. Пробую ближче придивитися до досвідчень, в яких даний мені інший.

 

Інший — можу ним бути і я сам — посміхається, плаче, висловлює побажання, прагнення, жалі й очікування, смутки, радощі, тугу. Інший тим відрізняється від речі, що річ "показується", а інший — "виражається". Поза тягом слів — експресії — показується мені внутрішність іншого. Інший має свою внутрішність, свою "глибину". У своїй глибині є він невичерпальна "повня", є "багатством", що "переливається". Але глибина показується і приховується водночас. Щоби добратися до глибини, треба вивчити значення слів. Є це тим більш потрібне, що слова можуть брехати. Чи той, хто плаче, направду відчуває біль? Чи той, хто сміється, направду щасливий? Однак, незважаючи на ці сумніви, здається, що нема кращої дороги всередину іншого як, шлях через слово.

 

Хоч кожне слово є носієм часткової правди про людину, однак з часткових правд вдається побудуватися фундаментальну правду, що стосується цілості. Тому зважаймо не на те, що інший говорить — а на те, як говорить. Пропустімо те, що бачить, а спитаймо, як бачить. Тоді станемо найближче до діалогічного виміру свідомості.

 

Друга вісь носить на собі тавро інтенційності, хоч за своєю суттю теж має діалогічний характер. Якщо в першому випадку інший показувався нам як повнота, що відкриває свою правду в системах слів, то в другому ми бачимо його перш за все в недостачах, отже в його прагненні до повноти.

 

Зовнішні прояви цих прагнень ми відкриваємо у зовнішньому світі: хліб, питво, дім, фабрика, святиня, весь світ техніки — починаючи від простого стільця, а закінчуючи автомобілями, комп'ютерами, супутниками.

 

* * *

 

Інший є тим, чим не є і чим мусить доповнити свою нестачу. Є голодним і потребує хліба, є спраглий і потребує питва, є бездомний і потребує помешкання. Інший розповідає про свої потреби. В мові, яку до нас спрямовує, потреба міститься в просторі того, що говорить. Однак відомо, що проявлена на цьому рівні потреба є вже "перетвореною" потребою, поміщеною в горизонті світу, отже якоюсь мірою вже "об'єктизованою". Сутнісна потреба — це та, яка з'являється на діалогічному рівні.

 

Інший наближається, щоби "живитися" мною. Що маю почати? Відсунутися чи піддатися?

 

 


ks. Józef Tischner
Oswoić innego
Gazeta Wyborcza, 10.03.2017
Переклад О.Д,

12.04.2017