Вступ до книги Анджея Мірґи та Леха Мроза «Цигани. Відмінність і нетолерантність», написаний у лютому 1994 р.
Таємнича постать Цигана [у польській мові нації пишуться з великої, вирішили залишити так] товаришить мені з дитинства. Спершу вона з’явилася у спогадах мами: на її шлюбі в Юрґові грала циганська капела, і це мала бути надзвичайна музика, бо постійно виринала у спогадах. Невдовзі згодом образ музиканта змінився на конкретних людей – циганські діти, які ходили до середньої школи у Лопушній [село в повіті Новий Торг Малопольського воєводства в передгір’ї Татр]. Тут Цигани були практично нашими сусідами. Потім хтось із них пройшов і через новоторзький ліцей. Моя мама, вчителька, вважалася у околиці спеціалісткою з навчання циганських дітей писати і читати. Оскільки їм легше їм наука давалася власною мовою, ніж польською, мати навчилася «по-циганськи», і починала із цієї мови. Так, це правда: Цигани в селі сприймалися за «когось нижчого», але ніколи я не чув про конфлікти між ними і селом. Ніхто не знав, коли Цигани сюди прийшли. Ніхто не знав, чому вони не орали і не сіяли. Були інші. Деякі займалися ковальством, були такі, що товкли каміння для будівництва доріг, Циганки часом жебракували. Але передовсім грали. Були артистами. А оскільки в горах чи не кожен другий є певною мірою артистом, Цигани могли тут почуватися більше «у себе». Так чи інакше, вони становили і становлять інтегральну частину села.
Попри те, що Цигани були так близько, ми практично не знали Циган. Були для мене великим невідомим. З тим більшим зацікавленням та тим більшою радістю я взяв до рук машинопис цієї книги про минуле і теперішнє цього люду. Це народ, який не має свого місця на Землі. Навіть Євреї мали свою Землю Обітовану, а Цигани ні; де б не перебували, не були у себе. Цей народ не має своєї писаної історії, історичної пам’яті. Виглядає на те, що пам'ять про минуле не дозволяє їм на радість у майбутньому; часом треба убити пам'ять, щоб мати відвагу потрапити у майбутнє. Чим є минуле цього люду? Є річкою крові і сліз. Цей люд не знає, чим є закон у буквальному значенні цього слова. Їх законом є звичай батьків. Основним зв’язком є родовий зв'язок. І такий народ живе серед нас віками. Чи не межує це із чудом?
Ми, щоб вижити, перетворювали роди в племена, а племена в народ, щоб зрештою збудувати державу – абстрактну гарантію виживання у цьому світі. Вони ні. І хоч їм також ішлося про виживання, залишалися без національного самоусвідомлення, без власної вітчизни, без держави. Яку ціну заплатили? Перехоплює дух, коли чуєш про злочини, які здійснили проти Циган. Людина запитує себе: звідки у християнському серці Європейців бралося стільки жорстокості? Звідки стільки ненависті до «інших»? Звідки це замилування розкішшю принижувати слабших? Історія Циган говорить чимало про людську совість, передовсім про совість християн.
Сьогодні Цигани поволі входять у новий період свого розвитку. Це видання є виразним цього доказом: щось у цій історії закінчується, щось починається. Що? Загально кажучи, це дозрівання власної ідентичності. На чому спирається ця ідентичність? На етнічних цінностях? Чи на родових і родинних традиціях? Чи на якомусь більш чи менш явному інтересі? Я думаю, що кожне дозрівання ідентичності є дозріванням усвідомлення правди. Не хлібом єдиним живе людина: вона живе внутрішньою правдою про себе. Якась правда є і в душі цього люду. До цього часу вона залишалася прихованою. Сьогодні ця заслона потрохи відкривається. По мірі усування заслони внутрішня правда людини проявляється у її культурі. Тільки той витримує в історії, хто перемагає час творенням культури. Але власна культура не створюється у пустоті. Власна культура виникає з інспірації сусідніми культурами. Гадаю, що Цигани – цей народ-мандрівник – має виняткові умови для творення власної культури з запозиченнями із оточуючих культур. Це власне вже відбулося. Думаю, що віднині цей інстинктивний процес буде щораз більш усвідомленим.
Це неправда, що лише сильні мають право до існування. З історії ми знаємо багато випадків, коли сильні прогиналися перед слабшими. Часом відбувається так, що слабші зі своєї слабкості черпають неймовірну силу, і перетворюються на господарів духу «сильних». Класичним прикладом є Греція: захоплена Римом, перемогла Рим своєю культурою. Я глибоко переконаний – а після прочитання цієї книжки навіть впевнений – що культура циганського народу приховує в собі такі вартості, перед якими треба схилитись на коліно.
Чи варто в цій ситуації говорити про толерантність? Думаю, що слово «толерантність» може виявитися помилковим. Толерантність може означати, що терпеливо і з великою дозою розуміння зносимо когось, хто нам абсолютно не подобається. Тому замість говорити про толерантність я би говорив про взаємність. Взаємність означає, що кожен залишається собою завдяки іншому. Ми – завдяки Вам, Ви – завдяки нам. Як батько завдяки матері і мати завдяки батькові. Треба щоб ця наша взаємність поглиблювалася. Ми є не лише з собою, а й для себе. Збагачуємося навзаєм і можемо збагачуватися ще більше.
Насамкінець я хотів би додати: хай ці кілька слів будуть виразом моєї та моїх братів подяки за ту музику, яку на шлюбі нашої мами грали циганські музики, і яка супроводжувала її ціле життя.
Юзеф Тішнер – польський католицький священик та філософ. Кавалер вищої нагороди Польщі — Ордену Білого Орла.
Народився 12 березня 1931 року (нині би виповнилося 90 років) в м. Старий Сонч Новосанчівського повіту Малопольського воєводства. Доростав у с. Лопушна Новоторського повіту неподалік. Це околиці Західної Лемківщини. У Лопушній він був похований, коли помер в Кракові 28 червня 2000 року.
В 1970-х роках став відомою постаттю в інтелектуальному житті Польщі. Дискутував із класичними філософами епохи Просвітництва та екзистенціалістами, запровадив поняття «я аксеологічне». Розпрацьовував поняття свідомості та свободи.
У статтях, зібраних під титулами «Нещасний дар свободи» (1993), «В країні хворобливої уяви» (1997) та «Ксьондз на манівцях» (1999) висловлював свої погляди в питанні побудови нового суспільного та політичного ладу, але передусім етичного. Продовжував також суто філософські пошуки. Найбільш знаними його працями є «Філософія драми» (1990) та «Суперечка про існування людини» (1998).
Вважався за одного зі священиків «Солідарності» (його казання було прочитане також на І З'їзді Солідарності та увійшло до його офіційного збірника документів).
Як уродженець Підгалля (землі польських гуралів), з 1980 року є також капеланом Союзу підгалян та ставить собі завданням «скристалізувати ідею гуральщини». Підтримував розвиток гуральської культури, виголошував проповіді гуральською говіркою.
Після його смерті папа Іван Павло ІІ написав у телеграмі: «…був людиною Церкви, занепокоєною завжди тим, аби у захисті правди не згубити з очей людину». З 2001 року місячник та видавництво «Znak» присуджують нагороду його імені. Віденський Інститут гуманітарних досліджень з 2003 року надає польським молодим науковцям стипендію імені Юзефа Тішнера. З 2003 року у Кракові діє Фонд «Інститут думки Юзефа Тішнера», що має на меті охорону та поширення інтелектуального доробку свого патрона та творче продовження найважливіших досягнень його філософії.
Публікації перекладів текстів о.Тішнера на zbruči:
Переклад здійснено за виданням:
ks. Józef Tischner. Mądrość człowieka gór. Kraków, Wydawnictwo Znak, 2019.
Переклад: Роман Кабачій
