На кожному кроці, в кожній ділянці нашого громадянського чи культурного життя, можна завважити прикре явище. Це явище не нинішне i не вчорашне, воно вже існує сотні літ, а є всі познаки на те, що ще проіснує довгі роки. На мою думку це явище є одною з первопричин неодного лиха, хоч на око воно дуже маловажне.
Це справа нашого гону до зміни, це перелицьована засада: "Навіть гірше, аби гірше", це справа нашої безтрадиційности.
Уявляємо собі, як при цьому останньому слові неодин із читачів заперечливо похитає головою: Як? Ми i безтрадиційність!? Caмe хто як хто, але українці не заслужили собі на такий закид!..
Возьмім ділянку громадянську.
Чи не проходили в нас зміни, великого, засадничого значіння — зовсім без ніякого спротиву?! Не вага в тім, чи та, або інша зміна була правильна, а важне те, що вона пройшла без спротиву. Народ уважав щось за непорушне й незмінне, навіть за святість i то не рік чи два, а цілі десятки, навіть сотки літ — i одного дня погодився спокійно на зміну: "Коли хочуть, що має бути так, то нехай буде так!"
Ясна річ, що тоді мусіло зpoдитися в неодного питання: чи справді викинений знак, краска, чи щось подібне було святістю, якою всі дорожили? Адже таксамо може прийти ще одна, ще дві зміни і знову всі на це без болю погодяться!
Те cаме буває в нас i з історичними особами та подіями. Якже легко скинути в нас когось із пєдесталу, чи змінити погляд на якусь історичну подію з позитивного на негативний! Вистане добре написана стаття, а в найліпшім випадку розвідка. Подумаймо, скільки разів ми вже міняли думку на такого чи іншого державного мужа, на таку чи іншу всенародню подію!
Те саме буває в нас і на культурному полi.
Щодня ми є свідками обіднювання української мови, коштом старих, наших висловів, що мали сотками літ право громадянства, що дісталися прилюдно чи штучно до сyсiдних нам мов, що заступлені незвучними новотворами чи льокалізмами. Далі ми є свідками, як швидко люди прийняли та засвоїли собі багато слів, ви словів, чи способів писання — накинених чужими, з виразною політичною тенденцією. Чимpaз більше зникають стародавні слова чи вислови, що існували тисячі літ, що стоять у нашій старій літературі — в літописах, полемічній літературі, в народніх піснях чи інших памятниках від "Слова о полку Ігоревім" почавши.
В однім із своїх писань накликує А. Ніковський, признаний знавець мови, до осторожности в викидуванні старих слів. Навпаки, радить відгребувати i привертати громадянство старосвіцьким нашим словам, що з таких чи інших каригідних причин зникли з літературної мови. Його заклик — це остopoгa для всix, хто легкодушно відриває дерево мови від глибоких коренів, й рівночасно бажає собі, щоб вона видержувала всі супротивні вітри.
Та чи тільки на мові вичерпується тема культурного новаторства?
А в старих i гарних наших звичаях?!... Чи плекаємо ми їх так, як плекають інші народи? Відсилаємо звичаї та обряди на село, в міська та сільська інтеліґенція зовсім або дуже-дуже мало придержується їх. А повинна би придержуватися бодай у найвизначніших національних чи родинних святах!
Що ж ми ставимо на місце викинених звичаїв? Нічого! Наслідуємо чужі зразки, наоспіх пересаджені на наш грунт i думаємо, що це великий культурний вклад для нас, а доказ нашої европейськости для чужинця. Це те саме, що з мовою: підривання глибоких коренів дерева, яке має рости та пишатися між іншими деревами.
Порушена тема за широка, щоб можна було її бодай приблизно точно обговорити. Але вона важна зогляду на час, у якому живемо i на обставини, серед яких прийдеться нам неодно відбудувати.
Нехай тих кілька думок, кинених у часописній статті буде спонукою до дискусії на заторкнену тему. Чи справді ми замало шануємо традицію в її різних видах — крім одної: традиції наших хиб?!...
