— Отже, буде війна?

 

— А звідки це враження, що йде до війни?

 

— З Вашого тексту: "Що глибше і міцніше результатами року будуть люди в русі, то тим імовірніше, що рік прийдешній буде відзначений в історії яко рік вибуху, суспільних конфліктів та зсуву площин контакту і бойових фронтів".

 

— У першому повоєнному сторіччі соціальні нерівності зменшувались. Потім нерівності між соціальними верствами знову почали зростати. Однак спочатку нагорі ще було багато місця. Молоді люди, здібні, амбіційні, походженням навіть зі суспільних низів — проходили університети, діставали добру працю. Так потенційні лідери бунтів кооптувались в еліту і потенційно бунтівливі верстви профілактично "обезголовлювались". Цю систему називають "меритократія". Справа в тому, що такі міркування нині щораз далі віддаляється від реальності. Нині щораз більше власників дипломів не мають роботи або живуть з "трешових робіт"...

 

Надвиробництво інтеліґенції створює соціально потенційно вибухонебезпечну ситуацію. Адже революція закорінена в гіпертрофії сподівань над реаліями, а в цьому велику роль відігравало, власне, перевиробництво інтеліґенції.

 

Наступним чинником є бідність.

 

В суспільстві споживачів бідність особливо принижує. Людей, яким не вистачає хліба, нині є менше, як було. Зате дедалі більше тих, що, дивлячись довкола, мають відчуття, що є гірші від інших.

 

На всіх впливають ті самі реклами, всі спокушаються такими самими цяцьками, всіх годують тою самою формулою щастя, і якщо когось не стати на те, щоб забезпечити собі рівень, який забезпечують собі інші, то виникає почуття приниженості. А це болюче почуття, удар у власну гідність і повагу до себе самого.

 

— Приниження є, власне, цією потенційною бомбою?

 

— Так, бо принижені люди є гнівними і шукають спосіб якось розрядити цей гнів.

 

А та чи інша частина еліти може збити на цьому гніві політичний капітал.

 

— Ну, то візьмімо ці трешові угоди...

 

— ...трешовість починається від того, що нема жодної угоди.

 

— І таким є сучасний світ. Без угоди. Зрештою, Ви самі про те говорите.

 

— Годжуся, але що з того виникає?

 

— Що в нинішньому світі, наприклад, постійна посада є певним обманом.

 

— Тому треба щось із цим світом зробити.

 

— А може, варто сказати людям, що трешова робота тепер, в сучасних умовах, є найбільш адекватною формою працевлаштування.

 

— Ні, бо люди не є трешем, не є сміттям.

 

— Але якщо роботодавець дає мені трешову роботу, то я також не маю щодо нього зобов'язань. Крім того, як я маю дві трешові роботи, то чуюся безпечніше. Як мене виженуть з однієї, то маю другу.

 

— Погоджуюсь, але, серед іншого, саме тому, що Ви так думаєте і відчуваєте, що багато інших так думають і так відчувають, цей світ і виглядає так, як виглядає. Мене така ситуація не задовольняє.

 

— Я теж би хотів, щоб світ був іншим, але не є.

 

— І це є чудовий приклад приватизації життя. Ви не думаєте, як би це краще можна улаштувати суспільство. Ви думаєте, як в цьому балаганному суспільстві, дуже неприємному з багатьох оглядів, можна собі улаштувати приємну і відносно безпечну нішу.

 

Саме так думають люди у приватизованому світі і тому позбавляють себе можливості спільно задуматися над тим, як би улаштувати це життя, щоб було веселіше.

 

— А якби Ви були молодшим, не мали пенсії, то з чого б жили?

 

— Очевидно, що є причини погоджуватися з цією реальністю, бо треба годувати сім'ю. Але саме так влаштований світ, що для того, щоб нагодувати сім'ю, треба утверджувати реальність, яка спричиняє проблеми, щоб її нагодувати. Всі ми ходимо по сипучих пісках.

 

Об'єднуються дві великі фірми, настає те, що завше стається по фузії, тобто з'являється дохід з того, що певні роботи дублюються, тому можна щодругого працівника звільнити. Рівно як і директора.

 

Неможливо цьому запобігти.

 

Ви мені, очевидно, зараз скажете, що треба мати кілька робіт — як викинуть з однієї, то буде друга. Але це як з тими френдами у Фейсбуку: їх є багато, ну, і є надія, що серед них принаймні один виявиться тим, який поможе в біді. Але чи поможе?

 

Отже, все йде у напрямку підважування довіри. А це є перша основа суспільства. Друга — це солідарність, з нею теж — як ми говорили — є зле. А третя проблема полягає в тому, що нинішня ситуація звільняє людей від відповідальності.

 

— Як це?

 

— Проґрес — це щораз більша догода. Те, що було незручним, замінюється чимось, що вимагає менше зусиль, менше тривог, безсонних ночей. Ну, і цією догодою, яку нині пропонує нам інформаційний світ, власне, і є свобода від відповідальності.

 

Безпілотний апарат, заливаючи свого оператора хвилями інформації, яку той не здатен переварити, а тим більш обробити, звільняє його від докорів сумління, що докучали б йому, коли б рішення про атаку мав би прийняти цілком відповідально.

 

Що важливо: оператор заздалегідь є впевнений, що коли помилиться і загинуть невинні люди, то це станеться не так з причини його недбальства чи провини, а з вини технології.

 

— А Ви, коли думаєте про кінець, бо мабуть таке теж трапляється, то про що?

 

— Довіра, солідарність та відповідальність — це є три мої гризоти. Бо без них суспільство перебуває в тривозі. Це є ті неартикульовані страхи, і я пробую їх артикулювати.

 

Пробую сказати людям: слухайте, якщо ви страждаєте від безсоння, то це тому, що вам бракує саме цих трьох речей. Бо без довіри, солідарності і відповідальності не можна бути впевненим у собі. Не можна мати відваги. Бути людиною.

 

Квітень 2012

Розмовляв Томаш Кваснєвський 

 


Zygmunt Bauman
Życie daj mi klawisz „delete“
Gazeta Wyborcza, 14.01.2017
Переклад О.Д.

 

 

17.01.2017