Що таке нація?

Я хочу проаналізувати разом з вами ідею, ясну на перший погляд, але яка викликає небезпечні непорозуміння. Форми людських спільнот надзвичайно різнорідні. Величезні згромадження людей, як, наприклад, Китай, Єгипет, стародавній Вавилон; племена, як єврейське, арабське; такі міста, як Афіни й Спарта; союзи різних країн, як імперія Ахеменідів, імперія римська, каролінгська, громади без вітчизни, що утримуються тільки релігійним зв’язком, як, наприклад, громади євреїв, вогнепоклонників; такі нації, як Франція, Англія і більшість сучасних європейських автономій; конфедерації, як швейцарська, американська; споріднення раси або мови, яке встановилося між різними галузями германців або слов’ян – ось групи, що існують або існували, яких не можна плутати між собою без великих непорозумінь. В добу Французької революції думали, наприклад, що інституції невеличких незалежних міст, -скажімо, Спарти й Рима, – можна застосувати до наших величезних націй, що налічують по тридцять і сорок мільйонів людей. В наші дні роблять ще більшу помилку, бо змішують расу з нацією й надають етнографічним або скоріше лінгвістичним групам зверхність, подібну до зверхності дійсно існуючих народів. Постараємося бути якнайбільше точними в цих важких питаннях, в котрих найменша підміна слів на початку міркувань може призвести врешті-решт до найгірших помилок. Наше завдання дуже складне, таке складне, як вівісекція: ми будемо робити з живими, як звичайно роблять з мертвими. Тому в обговорення питання ми внесемо холодність, цілковиту безсторонність.

І

Починаючи з кінця Римської імперії або краще з часів розпаду імперії Карла Великого, Західна Європа розпалася, як здається, на нації, з котрих деякі в певні доби силкувалися захопити в свої руки гегемонію над іншими націями; але такі гегемонії ніколи не були довговічними. Те, що не вдавалося Карлові V, Людовіку XIV, Наполеонові І, напевно не вдасться нікому і в майбутньому. Встановлення нової імперії Карла Великого зробилося неможливим. Поділ Європи зайшов задалеко, щоб спроба завести всесвітнє панування не викликала одразу ж коаліції, яка швидко повертає горду націю до її природних кордонів. Певна рівновага встановилася на довгі часи. Франція, Англія, Німеччина і Росія, незважаючи на можливі випадки, ще протягом багатьох сотень років будуть історичними індивідуальностями, головними частинами шахівниці, клітини якої постійно змінюються за своїм значенням і величиною, але ніколи не змішуються одна з одною.

В цьому розумінні нації – почасти нове явище в історії. Стародавній Світ не знав їх; Єгипет, Китай, Халдея зовсім не були націями. Це були групи людей, якими правили Син Сонця або Син Неба. Не було єгипетських громадян, не було громадян китайських. В античному світі були республіки й муніципальні держави, конфедерації місцевих республік, імперії, але не було нації в тому розумінні, як ми її розуміємо. Афіни, Спарта, Сідон, Tip є визначними центрами патріотизму, але все це незначні міста з відносно невеликою територією. Галлія, Іспанія, Італія перед тим, як їх завоювала Римська імперія, були спілками народностей, які часто були з’єднані між собою, але не мали ніяких центральних інституцій, не мали спільних династій. Імперії асирійська, перська, імперія Александра також не були вітчизнами. Ніколи не було асирійських патріотів; перська імперія була великою феодальною спілкою. Ні одна нація не бере свого початку від подиву гідної діяльності Александра, яка, проте, мала так багато наслідків для загальної історії цивілізації.

Римська імперія більшою мірою могла вважатися вітчизною. Завдяки своєму великому добродійству – припиненню воєн – римське панування, спочатку таке суворе, швидко почало користуватися загальною любов’ю. Це була велика асоціація, синонім порядку, спокою і цивілізації. В останній період імперії у прогресивних умів, у просвічених єпископів, у вчених було справжнє почуття «римського миру», протилежне загрозливому хаосу варварства. Але імперія, яка була в дванадцять разів більша від сучасної Франції, не була державою в сучасному розумінні. Розрив сходу і заходу був неминучий. Спроби утворення галльської імперії в II столітті не були успішні. Тільки германський наплив упровадив у світ принцип, який став потім основою цивілізації.

Справді, чим були германські народи від часу своїх великих нападів в V сторіччі аж до останніх норманських завоювань в X сторіччі? Вони мало змінили суть рас, але накинули династію й воєнну аристократію більш або менш значним частинам старої Західної імперії, які дістали імена рас-завойовниць. Звідси – Франція, Бурґундія, Ломбардія, а пізніше Нормандія. Раптова перевага Франкської імперіївідтворює на якийсь час єдність Заходу, але ця імперія остаточно підупадає коло середини IX сторіччя. Верденська угода намітила в принципі незмінний поділ, і з того часу Франція, Німеччина, Англія, Італія, Іспанія, хоч і з частими ухилами вбік і зустрічами з масою пригод, але змагають до свого національного існування, яке тепер розквітає на наших очах.

Що ж справді характеризує ці різні держави? Змішання народів, з яких вони складаються. В перелічених щойно країнах немає нічого подібного до того, що ви знайдете в Туреччині, де турок, слов’янин, грек, вірменин, араб, сирієць, курд тепер так само різняться один від одного, як і в день завоювання. Такий наслідок залежить головно від двох обставин. Насамперед від того, що германські народи прийняли християнство при перших хоч трохи регулярних зносинах з грецькими й латинськими народами. Коли переможець і переможений сповідують ту саму релігію, або ще краще, коли переможець приймає релігію переможеного, тоді вже не може постати турецька система, себто абсолютне відрізнювання людей через релігії. Друга обставина та, що завойовники забувають свою власну мову. Внуки Хлодвіґа, Аларіха, Альбіона, Роланда розмовляли вже мовою римлян. Це в свою чергу було наслідком важливої обставини: франки, бурґундці, готи, ломбардці, нормани привели з собою дуже мало жінок своєї раси. Протягом кількох поколінь їхні начальники одружувалися тільки з германками; але їхні наложниці і мамки їх дітей були латинянки. Через це lingua franca, lingua gothica існували дуже недовго від часу осадження франків і готів на римських землях. Не так було в Англії. Нема сумніву, що англосакси під час свого напливу привели з собою своїх жінок; британська людність тікала перед ними, та й до того ж латинська мова ніколи не переважала в Британії. Взагалі, коли б у V сторіччі в Італії розмовляли галльською мовою, Хлодвіґ і його одноплемінники ніколи б не покинули германської мови задля галльської.

Звідси випливає той важливий наслідок, що, незважаючи на крайню суворість звичаїв германських завойовників, накинена ними держава з часом стала зразком нації. Франція цілком законно стала назвою країни, в котру увійшла ледве помітна меншість франків. В X сторіччі в перших народних піснях, цих досконалих дзеркалах духу часу, всі мешканці Франції – французи. Ідея різниці рас в людності Франції, яка так ясно виступає у Григорія Турського, зовсім непомітна у французьких письменників і поетів, які виступають після часів Гуґо Капета. Різниця між вельможною і простою людиною теж виділяється дуже сильно, але вона зовсім не є етнографічною; це – різниця в хоробрості, звичаях і вихованні, яка передавалася спадково; нікому не спадає на думку, що основа цієї різниці – завоювання. Хибною є теорія, що шляхта постала на підставі привілею, який дав король за великі заслуги перед нацією, так що кожний шляхтич тільки дістав цю відзнаку – ця система вкорінилася як догма, починаючи з XIII сторіччя. Те саме було наслідком майже всіх норманських завоювань. Після одного або двох поколінь норманські завойовники не відрізнялися від решти людності; але їхній вплив не був через це менш глибоким; вони дали завойованій країні шляхту, воєнні навички і патріотизм, якого не було раніше.

Забута історія, або краще сказати, історична помилка є одним з головних чинників творення нації, і тому розвиток історичних досліджень часто буває небезпечним для національності. Справді, історичне дослідження кидає світло на факти насильства, які були при початку всіх політичних витворів, навіть таких, що мали дуже благотворні наслідки. Єдність завжди постає через насильство; союз Північної і Південної Франції є результатом знищення і терору, що панували майже протягом цілого століття. Король Франції, який був, так би мовити, ідеальним типом вікового кристалізатора і витворив найкращу національну єдність, яка будь-коли існувала, втратить свій престиж при уважнішому дослідженні; витворена ним нація проклинала його, і тепер тільки освічені люди знають, яке його значення і що він зробив.

Ці великі закони історії Західної Європи стають зрозумілими тільки завдяки контрастові. Багато країн занепало внаслідок діяльності короля Франції, яку йому дивно повелося довести до кінця, почасти завдяки своїй тиранії, почасти – справедливості. Під короною ж св. Стефана мадяри й слов’яни різняться так само, як і вісімсот років тому. Замість того щоб усунути різні елементи своїх володінь, дім Габсбурґів підтримував різницю між ними, а часом навіть їхню взаємну ворожнечу. В Чехії чеський і німецький елемент накладається один на одного, як олія і вода в склянці. Турецька політика поділу національностей за віровизнанням мала дуже серйозні наслідки: вона викликала зруйнування Сходу. Візьміть таке місто, як Смирна або Салоніки; ви знайдете там п’ять чи шість громад, з котрих кожна має свої спомини і котрі не мають між собою майже нічого спільного. Але суть нації полягає в тому, що у всіх індивідів було багато спільного і що всі вони забули багато. Жодний француз не знає, чи він бурґунд, чи алан, чи вестгот; кожний громадянин Франції мусить забути Варфоломіївську ніч, вбивства на Півдні в XIII сторіччі. У Франції немає й десяти родин, які могли б подати докази свого французького походження, та й однаково ці докази були б недостатні через тисячі невідомих схрещень, які можуть розбити всі генеалогічні системи. Сучасна нація – історичний результат цілого ряду факторів, які діють у тому самому напрямі. Єдність реалізує то династія (Франція), то безпосередньо бажання провінцій (Голландія, Швейцарія, Бельгія), то загальний дух, який поступово перемагає забаганки феодалізму (Італія, Німеччина). Завжди глибока причина лежала в основі таких витворів. У подібних випадках принципи проявляються цілком несподіваними випадковостями. Ми бачили, як в наші дні Італію з’єднали її невдачі, а Туреччину – знесилили її перемоги. Кожна невдача посувала Італію вперед, кожна перемога губила Туреччину, бо Італія – нація, а Туреччина (за винятком Малої Азії) не є нею. Слава Франції – в тому, що вона проголосила під час Французької революції, що нація існує по своїй волі. Ми не повинні вважати за лихе, що нас наслідують. Принцип націй -наш принцип. Але що ж таке нація? Чому Голландія – нація, а Гановер і Велике герцогство Пармське – не нація? Чому Франція й далі вважає себе за націю, хоч уже зник принцип, який вона витворила? Чому Швейцарія з її трьома мовами, двома релігіями, трьома або чотирма племенами – нація, тим часом як така однорідна Тоскана не нація? Чому Австрія держава, а не нація? Чим принцип національності відрізняється від принципу расового? Ці питання силкується вияснити собі кожний свідомий ум, щоб бути в згоді з самим собою. Подібні міркування вже не керують справами світу, але допитливі люди намагаються кинути світло на цю ділянку, щоб розвіяти плутанину, в якій перебувають поверхові уми.

II

На думку деяких теоретиків-політиків, нація – це насамперед династія, яка представляє давнє завоювання, яке спочатку прийняла, а потім забула народна маса. На думку цих політиків, згуртування провінцій, витворене династією, її війнами, її шлюбами, її договорами, закінчує своє існування разом з династією, яка його витворила. Цілком правильно, що більшість сучасних націй створені родинами феодального походження, які уклали шлюбний договір з землею і були свого роду осередком централізації. Кордони Франції в 1789 році не були ні природними, ні остаточними. Широкий пояс, який династія Капетів додала до вузьких кордонів Верденської угоди, був особистим набутком цієї династії. В добу цих прилучень не мали уявлення ні про природні кордони, ні про право націй, ні про бажання провінцій. Союз Англії, Ірландії й Шотландії був також ділом династії. Італія тільки тому так довго не стала нацією, що серед її числених панівних династій до нашого століття жодна не зробилася осередком єдності. Дивним явищем є маловідомий, напівіталій-ський острів Сардинія, який одержав королівський титул. Голландія, яка постала самостійно, актом героїчного рішення, все ж вступила в тісні шлюбні відносини з Оранською династією і пережила найбільші небезпеки в день розпаду цього союзу.

Та чи цей закон абсолютний? Звичайно, ні. Швейцарія й Сполучені Штати, які постали через постійне доповнення, не мають потреби в династіях. Я не буду обговорювати цього питання щодо Франції. Для цього треба було б знати таємницю майбутнього. Скажемо лише, що велике Французьке королівство було настільки національне, що на другий день після його падіння нація могла існувати без нього. Крім того, XVIII сторіччя перемінило рішуче все. Після довгих віків приниження людина повернулася до античного духу, до поважання самої себе, до ідеї своїх прав. Слова «вітчизна», «громадянин» знову набули свого значення. Тільки завдяки цьому могла відбутися найсміливіша операція, яку будь-коли зроблено в історії; цю операцію можна порівняти зі спробою фізіолога оживити в первісній єдності тіло, у якого відібрано мозок і серце.

Треба, отже, допустити, що нація може існувати без династичного принципу і що навіть нації, витворені династіями, можуть відділитися від цих династій, не перестаючи, однак, існувати. Тепер не можна підтримувати давній принцип, який брав до уваги тільки права принців; крім права династій є право націй. На якому ж критерії ґрунтується це національне право? За якими прикметами його можна впізнати? З якого конкретного факту воно випливає?

І. З раси, – відповідають з певністю деякі. Штучні поділи, наслідок феодалізму, шлюби панівних принців, конгреси дипломатів не мають вічного значення. Тривалою і постійною залишається раса народів. Ось що є правом, законністю. Наприклад, германська родина, згідно з цією теорією, має право повернути у своє лоно розкиданих представників германізму, навіть якщо вони не бажають цього прилучення. Права германської раси на таку провінцію сильніші від права мешканців цієї провінції на самих себе. Таким чином, витворюється початкове право, аналогічне «божественному» праву королів: етнографічний принцип стає на місце принципу націй. Але це дуже велика помилка, яка згубила б європейську цивілізацію, коли б зробилася панівною. Настільки справедливий і законний принцип націй, наскільки принцип початкового права рас вузький і дуже небезпечний для справжнього поступу.

Ми визнаємо, що в старовинному племені й місті раса мала першорядне значення. Старовинне плем’я й місто були тільки розширенням родини. В Спарті, Афінах усі громадяни були ближчими або дальшими кревними. Те саме було в єврейському народі і те саме зустрічається ще й тепер у арабських племен. Від Афін, Спарти, єврейського племені перенесемося до Римської імперії. Ситуація цілком змінюється. Спочатку витворений насильством, а потім удержуваний для користі, цей великий збір міст і цілком різнорідних провінцій завдає ідеї про расу дуже тяжкого удару. Християнство з його всесвітнім і абсолютним характером ще більше впливає в тому самому напрямі. Воно укладає тісний союз з Римською імперією, і ось, завдяки впливові цих незрівнянних діячів об’єднання, етнографічні міркування на цілі віки виходять з ужитку при управлінні державою.

Наплив варварів був кроком уперед цією дорогою, хоч на перший погляд видається інакше. Частини варварських королівств не мали нічого етнографічного; вони регулювалися силою або забаганкою завойовників. Раса підкорених народностей була їм зовсім байдужою. Карл Великий сотворив на свій лад те, що зробив уже Рим: єдину імперію, складену з дуже неоднакових народностей. Творці Верденського договору, намічуючи твердо свої дві великі лінії від півночі на південь, зовсім не дбали про народність людей, що були направо або наліво.від цих ліній. Зміна кордонів протягом Середніх віків також не залежала від етнографічних прагнень. Коли послідовній політиці дому Капетів вдалося згрупувати під іменем Франції частини старовинної Галлії, то це зовсім не значить, що ці країни намагалися з’єднатися зі своїми спорідненими країнами. Дофіне, Прованс, Франш-Конте і не згадували про своє спільне походження. Усяка галльська самосвідомість загинула, починаючи від II сторіччя нашої ери, і тільки за допомогою ерудиції ми в наші дні ретроспективно знайшли індивідуальність галльської вдачі.

Таким чином, етнографічні міркування не мали ніякого значення в організації сучасних націй. У Францію ввійшли кельти, ібери, германці, в Германію – германці, кельти, слов’яни. В Італії етнографія заплутана більше, ніж у всіх інших країнах. Там сходяться в нерозгаданому змішанні галли, етруски, пелазги, греки. Британські острови в своїй цілості – це мішанина кельтської і германської крові, відношення частин якої надзвичайно тяжко визначити.

Правдою є те, що нема чистих рас і що ґрунтувати політику на етнічному аналізі – це значить перетворювати її на химеру. Найбільші країни: Англія, Франція, Італія – це ті, в яких кров найбільш перемішана. Чи Німеччина є з цього погляду винятком? Чи є вона чисто германською країною? Яка помилка! Цілий південь був галльським, цілий схід, починаючи від Лаби, – слов’янським. А частини, які вважають за суто германські? Тут ми підходимо до одного з питань, щодо яких важко виробити собі ясні гадки, щоб уникнути непорозумінь.

Міркування про раси безконечні, бо слово «раса» історики-філологи та антропологи-фізіологи брали у двох зовсім неоднакових розуміннях. В антропології поняття «раса» має таке саме значення, як і в зоології; вона вказує на дійсне походження, на споріднення по крові. Але дослідження мов та історії не веде до тих поділів, до яких веде дослідження фізіології. Слова брахіцефалів, доліхоцефалів не мають місця ні в історії, ні в філології. В людській групі, яка утворила мови й арійську дисципліну, були вже і брахіцефали й доліхоцефали. Те саме треба сказати й про первісну групу, яка витворила так звані семітські мови й інституції. Інакше кажучи, зоологічні елементи є незрівнянно давнішими, ніж елементи культури, цивілізації, мови. Первісні групи: арійська, семітська, туранська – зовсім не мали фізіологічної єдності. Подібні угруповання є історичними фактами, які мали місце в певну добу, – припустимо, п’ятнадцять або двадцять тисяч років тому, тоді як зоологічні елементи людськості губляться в далечині, яку годі обчислити. Те, що зветься германською расою – філологічною й історичною, є, напевно, дуже характеристичною родиною в людському роді. Але чи є це родиною в антропологічному розумінні? Звичайно, ні. Поява германської індивідуальності належить до доби незадовго перед Христом. Звичайно, германські племена не вийшли з землі у цю добу. Бувши перед тим перемішані зі слов’янами у величезній неясній масі скіфів, вони не мали своєї окремої індивідуальності. Англійці є типом серед людства. Але типом того, що називають властиво англосаксонською расою, не є ні бретонець часів Цезаря, ні англосакс, ні данець доби Кану-та, ні нормани доби Вільгельма Завойовника; це тип всього переліченого. Француз не є ні галлом, ні франком, ні бурґундом. Він вийшов з величезної печі, в котрій під владою короля Франції були зв’язані разом найрізноманітніші елементи. Мешканець Джерсі або Гернсі своїм походженням нічим не відрізняється від нормандської людності сусідньої країни. В XI сторіччі найбільш проникливий погляд не міг би помітити жодної різниці на обох берегах Каналу. Тільки завдяки випадку Філіп Август не захоплює цих островів разом з Нормандією. Два народи, відділені від себе близько семисот років тому, зробилися не тільки чужими один одному, але зовсім не подібними. Раса, як розуміємо її ми, історики, – це щось, що витворюється і розкладається. Дослідження рас дуже важливе для вченого, який займається історією людства. Інстинктивна свідомість, що була перед укладанням карти Європи, не рахувалася з расою, й перші нації Європи є націями переважно мішаної крові.

Суть раси, найголовніше при її походженні, поступово втрачає своє значення. Людська історія за своєю суттю відрізняється від зоології. В людській історії раса не є всім, як у гризунів або в кошачого роду; тому не можна просто мацати черепи людей, потім хапати їх за горло й казати: «Ти – нашої крові ... ти належиш до нас!». Крім антропологічних прикмет, є ще розум, справедливість, правда, краса, однакові для всіх. Будьте обережні: ця етнографічна політика небезпечна. Нині ви застосовуєте її проти інших, потім її звернуть проти вас самих. Чи ймовірно, щоб німці, які так високо піднесли стяг етнографії, не побачили, як слов’яни в свою чергу почнуть досліджувати назви сіл Саксонії й Ельзасу, відшукувати сліди вільців і ободритів і вимагати звіту за вбивства й масовий продаж у рабство, доконані Отгонами на їхніх предках? Для всіх добре вміти забувати.

Я дуже люблю етнографію; ця наука є винятково цікавою. Але люблячи її вільною, я не бажаю бачити її застосування до політики. В етнографії, як і в усіх науках, системи змінюються; це – умова поступу. Але чи змінювалися і нації разом з системами? Кордони держав були б залежні від хитань у науці. Патріотизм залежав би від більш або менш парадоксальної дисертації. Тоді сказали б патріотові: «Ви помилялися! Ви проливали свою кров з тої чи іншої причини; ви вважали себе кельтом, але в дійсності ви германець». Потім через десять літ вам скажуть, що ви слов’янин. Щоб не викривлювати характер науки, звільнимо її від обов’язку висловлювати свою гадку про проблеми, з якими в’яжеться стільки інтересів. Будьте певні, що коли ми доручимо їй постачати матеріал для дипломатії, ми багато разів будемо бачити її прислужуючою. Наука має краще діло: будемо просто питати у неї правди.

II. Те, що ми щойно сказали про расу, треба сказати й про мову. Мова запрошує до єднання, але не змушує до нього. США й Англія, іспанська Америка й Іспанія розмовляють тією самою мовою, але не становлять однієї нації. Навпаки, Швейцарія, так добре витворена, – бо її витворила згода її різних частин, – налічує три або чотири мови. В людині є щось понад мову: це її бажання. Бажання Швейцарії об’єднатися, незважаючи на різницю її мов, – це факт важливіший, ніж подібність мови, яка часто осягається дорогою мук.

Почесне для Франції явище в тому, що вона ніколи не намагалася добитися єдності мови шляхом примусу. Хіба не можна мати ті самі почуття і думки, любити ті самі речі, маючи різні мови? Ми тільки що говорили про невигоду ставити національну політику в залежність від етнографії. Не менш невигідно було б ставити її в залежність від порівняльної філології. Хай ці цікаві дослідження мають повну свободу розумувань: не будемо вносити до них того, що змінило б їхню ясність. Політичне значення, яке надається мовам, походить від того, що їх вважають за ознаку раси. Але така гадка дуже хибна. Прусія, де тепер розмовляють тільки німецькою, кілька віків тому розмовляла мовою слов’ян; в галльських країнах розмовляють англійською; Галлія й Іспанія розмовляють первісною мовою Альба-Лонги, в Єгипті розмовляють арабською мовою. І таких прикладів є безліч. Навіть спочатку схожість мови не робила обов’язковою схожість раси. Візьмімо первісне арійське або семітське плем’я; там були раби, які розмовляли тою ж самою мовою, що й їхні пани. Таким чином, повторюю: поділи індоєвропейських, семітських й інших мов, які з таким дивним вмінням витворила порівняльна філологія, не сходяться з поділами антропології. Мови – це історичні витвори, які дають мало вказівок про кров тих, що ними говорять, і які в кожному разі не могли б накласти кайданів на людську свободу, коли треба означити родину, з якою поєднуються на життя і на смерть.

Звертаючи виключну увагу як на мову, так і на расу, ми підлягаємо великим небезпекам, великим невигодам. Перебільшуючи значення мови, ми замикаємо себе обмеженою, так званою національною, культурою. Ми полишаємо простору арену людства, щоб замкнутися в конвенціональностях земляків. Нема нічого гіршого для духу і згубнішого для цивілізації. Не будемо забувати того основного принципу, що людина є розумною й Моральною істотою, перш ніж вона прийме ту чи ту мову, стане членом тої чи іншої раси, зробиться прихильницею тої чи тої культури. Перед французькою, німецькою, італійською культурою була культура людська. Подивіться на великих діячів Відродження: вони не були ні французами, ні італійцями, ані німцями. Завдяки своїм зносинам зі старовиною, вони знайшли таємницю справжнього виховання людського духу й присвятили йому своє тіло й душу. Як добре вони робили!

III. Релігія також не могла би дати достатньої підстави для встановлення сучасної національності. Спочатку релігія була поєднана з існуванням самої соціальної групи. Соціальна група була розширенням родини. Релігія, звичаї були звичаями родини. Релігія Афін була культом Афін, їхніх міфічних засновників, їхніх законів та звичаїв. Вона не містила в собі ніякої догматичної теології. Ця релігія була в повному значенні цього слова релігією державною. Зрікаючись її, людина переставала бути афінянином. Власне, це був культ уособленого Акрополя. Клястися на олтарі Аглаври – це значило давати присягу вмерти за вітчизну. Ця релігія була еквівалентом того, чим є у нас кидання жеребка або культ стяга. Зректися брати участь в цьому культі було те саме, що відмовитися від військової служби в наших сучасних суспільностях. Це значило проголосити, що перестаєш бути афінянином. З другого боку, ясно, що такий культ не мав сенсу для того, хто не жив в Афінах. Тому й не було жодного прозелітизму, щоб змушувати чужоземців до прийняття цього культу; раби Афін не сповідували його. Те саме було в деяких невеличких республіках за Середніх віків. Не можна було бути добрим венеціанцем, не поклявшись св. Марком; не можна було бути добрим мешканцем Амальори, не вважаючи св. Андрія вищим від усіх святих раю. В цих маленьких суспільностях те, що викликало потім переслідування, тиранію, було спочатку законним і таким звичайним, як наш звичай в перший день року віншувати батька родини.

Те, що було добрим у Спарті, Афінах, перестало бути таким у державах, що вийшли із завоювань Александра, й особливо в Римській імперії. Переслідування Антіоха Епіфана, які мали на меті змусити Схід прийняти культ Юпітера Олімпійського, переслідування в Римській імперії для підтримання державної релігії – були помилкою, злочином, справжнім абсурдом. В наші дні ситуація цілком ясна. Тепер уже нема мас, що однаково вірять. Кожний вірить по-своєму, як може, як хоче. Тепер нема вже державної релігії: можна бути французом, англійцем, німцем і заразом католиком, протестантом, іудеєм або й зовсім не сповідувати жодного культу. Релігія зробилася цілком індивідуальною; вона бере до уваги свідомість кожного. Тепер уже нема поділу країн на католицькі й протестантські. Релігія, яка п’ятдесят два роки тому була таким важливим елементом при витворенні Бельгії, зберігає своє значення у внутрішньому житті кожного, але вона вже не означує кордони народів.

IV. Спільність інтересів зазвичай є могутнім зв’язком між людьми. Але чи досить самих інтересів, щоб витворити націю? Не думаю. Спільність інтересів витворює торговельні договори. В національності є одна сторона почування: вона і душа й тіло одночасно. Але Zollverein — це не батьківщина.

V. Географія, – те, що звуть природними кордонами, – безперечно, мала великий вплив при поділі націй. Географія – це один з головних чинників історії. Вздовж рік раси пересувалися, гори їх затримували.

Перші – сприяли, другі – давали напрям історичним рухам. Але чи можна сказати, як думають деякі, що кордони нації зазначені на карті і що ця нація має право брати собі все те, що потрібне для заокруглення де яких контурів, для осягнення певної гори або ріки, якій надають при кмету обмежування a priori? Я не знаю іншої згубнішої, довільнішої доктрини. Цим виправдовують всяке насильство. Добре. Але хіба гори або ріки є цими нібито природними кордонами? Безперечно, що гори розділяють, але ріки скоріше об’єднують. Крім того, всі гори не могли б відмежовувати державу від держави. Які ж гори розділяють, а які ні? Від Біарріца до Торнео нема жодного гирла ріки, яке б мало інший характер. Коли б історія цього схотіла, то Луара, Сена, Маас, Лаба, Одер, так само як і Рейн, мали б характер природного кордону, через який стільки разів ламалося основне право: бажання людей. Кажуть про стратегічні міркування. Нема нічого абсолютного: ясно, що необхідності треба зробити багато поступок. Але в цих поступках не треба йти задалеко. Адже тоді всі будуть вимагати своїх воєнних поступок, і війнам не буде кінця. Ні, територія, як і раса, не витворює нації. Земля дає субстрат, поле для боротьби й праці; людина дає душу. Людина проявляється у витворенні того священного явища, яке звуть народом. Для цього географії не вистачає. Нація – це духовний принцип, результат глибоких комплікацій історії, духовна родина, а не група, яка визначається формою поверхні. Ми щойно бачили те, чого не вистачає для витворення такого духовного принципу: раса, мова, інтереси, релігійне споріднення, географія, воєнні потреби. Чого ж іще треба? З огляду на сказане раніше, мені нема чого довго затримувати вашу увагу.

III

Нація – це душа, духовний принцип. З двох речей, які є, властиво, однією, складається душа, цей духовний принцип. Одна в минулому, друга – в майбутньому. Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спільна згода, бажання жити разом, користатися спільним і надалі неподільним спадком. Людина, мої панове, не появляється відразу. Нація, як і особи, це результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків – найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) – ось головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому – ось головні умови для того, щоб бути народом. Люблять відповідно до жертв, на які згодилися, відповідно до лиха, якого довелося зазнати. Люблять той дім, який будували і тепер переносять. Спартанська пісня: «Ми те, чим ви були; ми будемо тим, чим ви є тепер» – це за своєю простотою найкращий гімн для кожної вітчизни.

Ділити в минулому спільну славу й спільні жалі, здійснювати в майбутньому ту саму програму, разом терпіти, тішитися, сподіватися, -ось що є кращим від спільних митних комор і кордонів, які відповідають стратегічним вимогам, ось що розуміється, незважаючи на різницю раси й мови. Я сказав: «разом терпіти». Так, спільні терпіння єднають більше, ніж спільні радощі. В національних споминах смуток має більше значення, ніж тріумф: смуток накладає обов’язки, смуток спонукає до спільних зусиль.

Таким чином, нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації – це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи – вічне стверджування життя. О, я знаю, це менш метафізично, ніж божественне право, менш жорстоко, ніж історичне право. В тій системі, яку я вам тут пропоную, нація, як і король, не має права казати провінції: «Ти належиш до мене, я беру тебе». Для нас провінція – це її мешканці; коли хто-небудь має право давати поради в подібних справах, це, насамперед, мешканці провінції. Для нації ніколи не було справжньої користі в тому, щоб приєднувати або утримувати країну проти її бажання. Врешті-решт, бажання нації – єдиний законний критерій, до якого треба завжди звертатися.

Ми викинули з політики метафізичні й теологічні абстракції. Що ж зостається після цього? Залишається людина, її бажання, її потреби. Ви скажете, що вимирання мови, роздроблювання націй є результатом системи, яка поминає ці старі організми малоосвіченим бажанням. Ясно, що в подібних питаннях жодного принципу не можна доводити до крайності. Подібні істини слушні тільки в своїй цілості й до того ж тільки в загальному розумінні. Бажання людей змінюються. Але що не змінюється на землі? Нації не вічні. Вони мали початок, будуть мати й кінець. Можливо, їх заступить конфедерація європейських країн. Але це не є законом теперішнього століття. Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх – гарантія свободи, яка зникла б, коли б світ мав тільки один закон, тільки одного пана.

Своїми різними, часто протилежними, здібностями нації служать спільній справі цивілізації; всі вони вносять свій голос до великого концерту людства, що загалом є найвищою ідеальною дійсністю, яку ми осягнули. В ізольованому стані вони мають слабкі сторони. Я часто кажу, що була б найвідворотнішою з усіх людей та особа, котра мала б хиби, які вважаються у нації добрими прикметами: яка була б заздрісною, егоїстичною, сварливою і не могла би нічого стерпіти, не вихоплюючи меча. Але всі ці часткові дисонанси можуть зникнути взагалі. Бідолашне людство! Скільки ти витерпіло! Скільки пригод ще чекає на тебе! Хай же кермує тобою дух мудрості, щоб охоронити тебе від незчисленних небезпек, якими засіяна твоя дорога!

Резюмую свою думку. Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике згромадження людей зі здоровим розумом і гарячим серцем витворює моральну свідомість, яка зветься нацією. Наскільки ця моральна свідомість доводить свою силу жертвами, що вимагають зречення особи на користь спільноти, настільки вона законна, вона має право на існування. Коли постають сумніви щодо кордонів, радьтеся з народами, які сперечаються. Вони мають право мати свою думку в цій справі. Це викличе усмішки політиків-ме-тафізиків, цих непомильних, які помиляються все своє життя і з висоти своїх вищих принципів з жалем ставляться до нашої земної душі. «Радитися з народами! Яка наївність! Ось які жалюгідні французькі ідеї хочуть заступити місце дипломатії й війни дитячо-наївними способами». Зачекаймо, мої панове! Хай тепер панують ці метафізики! Ми зможемо стерпіти зневагу сильних. Можливо, після довгих безплідних переговорів вони повернуться до наших скромних емпіричних рішень. В певні часи способом мати слушність у майбутньому є вміння в сучасності зважитися на те, щоб бути несучасним.

(Переклад з французької Миколи Залізняка, «Націоналізм» (Антологія), К.: «Смолоскип», 2000, с.107—120)