В кожнім підручнику російської історії, а тим більше в усіх капітальних творах, починаючи від Карамзіна, а кінчаючи на Ключевськім, находимо ось яку звичайну схему російської історії: на початку йде історія Київської Руси, по ній володимирсько-суздальський період, що потім все монтується у московській період аж до епохи т. зв. Великої Смути, а від володіння царя Михайла Фьодоровича вже зачинається т. зв. Романовський період, який тягнеться до найновіших часів, себто до вибуху березневої революції в 1917-ому році й абдикації Миколи II.
Для нас, очевидно, засадниче значіня має перший, тобто Київський період. Сьогодня наукою, навіть російською, понад всякий сумнів усталено, що Київський період не має жадного органічного звязку з історією корінної Москви й кінчається татарським пoгpомом в 1237—1240 роках, після якого, як відомо, Київська Русь підпала під владу Литви, з якою потім перейшла під Польщу. Отже вперте й послідовне лучення Київського періоду нашої історії з історією Московщини, себто Великоросії, є одним з найбільших історичних фальсифікатів, що наніс нам, постійно наносить й ще довго буде наносити просто необчислимі шкоди.
Проте, нема найменшої надії, щоб російська наука й публична думка, так би мовити, відчепилася від Київського періоду нашої історії, а то зі зрозумілих, часто імперіялістичних спонук. Бо залишаючи на боці Київський період нашої історії, росіяни не тільки тратять те все, що з ним звязане, отже найсвітліші й найбільш героїчні картини бувальщини, котрі кожній нації дають право до своєї державної самостійности й надію на краще завтра, але, перш усього, тратять моральне й політичне право до претенсій на панування над нашими землями.
Щоб якось науково обґрунтувати лучення Київського періоду нашої історії з історією Московщини чи Росії, як відомо, вчені російські Поґодін (історик) й Соболевський (філолог) видумали теорію, ніби в Києві і взагалі на середній Наддніпрянщині до половини 13-го ст. жили великоруси, котрі, мовляв, після татарської руїни 1240 р. вимандрували на північ, де й сього дня знаходиться осередок великоруського племени. Зате на порожні місця на півдні прийшли вже в 14. ст. нові переселенці з Волині й Галичини, які є предками сьогоднішніх українців.
За далеко нас завелоби, коди б ми хотіли переказувати хід надзвичайно бурхливої дискусії, яка виникла з приводу тієї чудернацької теорії російських вчених, в якій взяло участь безліч наших, російських і чужих вчених. Проте вкінці навіть російські вчені признали безглуздість такої видумки й тому слушно писав проф. Грушевський, що цю поґодінську "теорію" можна вважати складеною до архіву й поставити над нею хрестик.
Та лихо в тому, що під впливом російської науки, згадану вище схему історії Сходу Европи, зокрема Росії, перейняли чyжі вчені. В їх підручниках й книгах Київський період трактований також як перший період російської історії, а проф. Шіслєр теж, згадуюча про прийняття христіянства від Візантії, каже, що це було хрищення Росії. На ділі, це було хрищення Київської Руси, себто України, а христіянство на Московщині защіпили ми й києвський митрополит довго був головою церкви і для Московщини. Плутанина в термінах: Русь, Україна, Росія, з уваги на те, що н. пр. в німецькій мові слово "Русь" постійно переводиться на "Русслянд" викликує велике замішання й доводить до неправильних висновків. Отже ясно, що праця української науки та публіцистики постійно і вперто мусить бути спрямована на вияснювання тієї кардинальної похибки.
Коли йде про саму оцінку історичної події, що христіянство перейняла Києвська Русь від Царгороду, то слід зазначити, що візантійська держава була по суті продовженням римської держави, в перший період взагалі у Візантії урядовано в латинській мові, а тільки згодом переставилася вона на грецьку мову та в церковній ділянці дійшло до концепції т. зв. цезаро-папізму. Але якраз цезаро-папізм ніколи в Україні не здобув собі права громадянства і життя Православної Церкви в нас, головно під Польщею, проходило на старих й усвячених автокефально-соборних основах.
Диковинний цезаро-папізм російський, починаючи від Петра Великого, такий ненависний кожному західньому европейцеві — це частий витвір російської державної думки, за котрий Україна ніякої відповідальности брати не може й це слід все ясно всюди підчеркувати.
Д-р Павло Лисяк.
