[Листи до редактора „Зорі“].

І.

Вельми шановний Пане Редакторе! Бажаєте, щоб я декількома увагами допоміг читачам „Зорї“ розглянутись у торічніх здобутках та хибах нашої лїтератури. Дуже я рад би був сповнити Ваше бажанє, та не знаю, як би краще за се дїло взяти ся. Думаю, що Ви й самі не жадаєте від мене анї біблїоґрафії наших лїтературних та наукових новинок за минувший рік, анї докладного критичного розбору всїх, чи хоч би тілько вартнїйших із тих новинок. Суха біблїоґрафія не дала-б Вашим читачам нїчого нового, бо-ж біблїоґрафічний віддїл в „Зорі“ самі Ви, коби здорові, ведете старанно і повно, так що менї приходилось би тілько повторювати те, що читачі „Зорі“ і без мене вже знають, а се була-б зовсїм зайва робота. А критичний розбір усего того, що у нас появило ся в минувшім роцї, раз те, що завів би нас занадто далеко, — був би може не в однім поглядї не під силу менї і не відповів би тій метї, котру Ви маєте на оцї — ориєнтованя в нашім лїтературнім руху, єго добрих і слабих боках.

Так давайте хіба ось як зробимо. Роздивімо ся по всьому обширі нашої України, пошукаймо важнїйших центрів нашої лїтературної і наукової продукциї, придивім ся, що з кождого вийшло в минулому роцї чи на наших чи на чужих мовах, а обдививши ся таким робом скрізь по всїх закутинах нашого краю, поміркуймо, які шанси має на будуще наше лїтературне житє серед конкуруючих з нами лїтератур польської і росийської.

Так поставивши дїло, від разу стаємо на досить ясну дорогу, і з самого початку мусимо сконстатувати сумний факт, та при тім факт величезної ваги, що в найбільшій части нашої країни, серед головної маси нашої нациї властиво нема нїякого руху лїтературного. Бо коли під рухом лїтературним розуміти не саме тілько продукованє таких чи інших писаних творів, а живу обміну думок між писателями, живі особисті зносини між ними, кореспонденцїю, діскусиї, ріжносторонні і систематичні студиї над житєм суспільним і взаїмне поповнюванє тих студий, то мусимо сказати, що на Українї, такій як вона нинї є, такого житя нема і де може бути. Без сумнїву, продукция лїтературна на українській мові там іде, а в деяких віддїлах, нпр. на полї драматурґії, вона навіть досить жива, та все таки продукция ся майже зовсїм не сцентралїзована, не має нїякого спільного огнища, розбита на атоми, розкидана по величезнім обширі росийської імпериї від Поділя до Іркутська. Поети і писателї українські живуть і пишуть одинце́м, кождий сам собі і в більшій части знають один одного хіба з творів друкованих в „Зорі“. Що при такому станї можуть занидїти навіть найкращі таланти, що люди мимоволї затїснюють ся, провінциялїзують ся, попадають в шабльон, се зрозуміє всякий, кому приходилось довший час жити в нашій провінцияльній глуші, без інтелїґентного товариства, без обміни думок з людьми широкої осьвїти, без ґазет і доступу до нових лїтературних та наукових творів, біблїотек і т. п.

Боюсь, щоб мої слова про централїзацию лїтератури не були зле витолкованї. Одже зазначую, що маю на думці централїзацню духових сил народа, котра витворює між ними взаїмні близькі зносини, будить запал, визначує спільні цїли, здобуває спільні способи до їх осяганя, одним словом, в десятеро побільшує силу, спосібність і продукцийність лїтературну кождої одиницї. В наших часах не тілько праця наукова, але й творчість лїтературна, то не простий виплив якогось надприродного вітхненя: найшла на тебе щаслива думка, сядь, напиши і в друкарню! В наших часах писательська творчість, коли вона має бути справдї дїлом поважним а не школярською забавою — се така-ж поважна студия, як і праця наукова, тілько безмірно ширша, многосторонна і трудна. В праці науковій я можу а то й мушу специялїзувати ся, ограничити ся на один ряд явищ, на одну тему. Для виконаня доброго твору лїтературного треба не тілько щасливої першої думки (вітхненя), не тілько живої та пластичної уяви (фантазиї), не тілько вразливого та широко розвитого чутя, але надто треба ще дуже богато зовсїм уже побічних, та не менше важних відомостий. Писатель мусить поперед усего владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного повіту або одноі ґубернїї, але мовою такою, котра була-б однаково своя, зрозуміла і люба всїм повітам, ґубернїям та селам, мовою лїтературною, мовою школи і інтелїґентного товариства. Чи треба й додавати, що у нас уже на сїй першій точцї велика недогода, бо ми такої мови ще не маємо і кождий писатель мусить почувати на собі право і обовязок — і самому по части причинюватись до витвореня тої мови? Далі мусить писатель бути добре обзнайомлений з технїкою писательською, а властиво з способами твореня і писаня ріжних знатнїйших майстрів слова своїх і чужих, мусить виробити собі й свої способи, т. є. або пристати до якої небудь істнуючої вже ,,школи“ писательської, або сьвідомо витичити собі свою власну дорогу, коли не хоче блукати ся без цїли, що кроку попадати в старі, закинені шабльони і позбавити себе всякого значіня в лїтературі. В кінцї писатель мусить знати докладно історию лїтератури всесьвітної, а особливо сучасну лїтературу свою власну і головних європейських народів, щоб знав, які теми лїтературні і в який спосіб бували і бувають оброблювані, якими способами ріжні писателї осягали дані ефекти, що́ в давних обробках даної теми було добре а що невдатне, і куди йому притулити й свою роботу, щоб не повторяти того, що вже другі забули, а вносити у всесьвітну скарбницю лїтературну хоч малу крапельку, а нового, свого власного, запертого з криницї того житя народного і індівідуального, що́ ще перед ним не було так експльоатоване.

В кінцї писатель мусить знати те житє, про котре бересь писати, ті верстви суспільні, тих людий, ті сторони, ті звичаї і встанови, ті занятя і роди працї і т. і. Яка безконечна многота завдань! Але се ще не все. Писатель мусить знати чимало загальних і теоретичних наук, як псіхольоґію, економію суспільну, полїтику і т. і., без котрих він не зуміє поставити себе на належнім становищі супроти персонажів свого твору, не зуміє відповідно зрозуміти і показати нам їх вчинки, не зуміє дати нам твору справдї широкого і тривкого. А що ще важнїйше, писатель мусить усе те знати не з самих тілько книжок, а як найбільше з житя, з розмов, з власного погляду, з досьвіду і діскусий. Він мусить раз-у-раз сходити ся з людьми ріжних станів, ріжних професий, родів працї, ріжного ступня інтелїґенциї і моральности, придивляти ся їм в ріжні моменти їх житя. Тілько тодї, віссавши в себе, зосередивши в собі, так сказати, все житє своєї суспільности в даній хвилї, він при даних спосібностях і підготовцї може мати надїю створити дїло справдї широке і тривке. А чи писатель, хоч би й не знати який ґенїяльний, зможе все те здобути в сїльській глушинї, без інтелїґентного товариства, без книжок і ґазет, без широких зносин з ріжнородними людьми, про се й думати довго не треба. Ось чому я думаю, що дїйсний рух лїтературний може повстати тілько в певнім центрі даного народа, там де би зосередкували ся не тїлько єго лїтературні сили, але також єго культурні і економічні засоби, полїтичні змаганя, чільні представники всїх суспільних верстов.

Типовим приміром такого осередка лїтературного є Париж. Від XVI. віку майже без перерви є він духовим і лїтературним серцем Франциї, ба, в значній мірі цїлої осьвіченої Европи. Нїмеччина не має доси такого центра; при кінці ХУДІ, в. був ним Веймар, пізнїйше почав двигати ся Берлїн; многота унїверситетів, музеїв, великих біблїотек (Монахія) і загалом огнищ наукового житя і книгарськоі торговлї, (Липськ, Франкфурт, Гамбурґ і т. п.) не дають в Нїмеччинї сцентралїзувати ся житю лїтературному так, як се бачимо у Франції.

Істория нашої лїтератури від кінця XVI. віку вказує ненастанні, хоч на нещастє все нещасливі змаганя до витвореня хоч невеличких центрів руху лїтературно-наукового. Острог, Львів, Вільно, Кіїв, чергують ся в протягу яких 50 лїт, в кінцї Кіїв через могилянську коллєґію, щасливе положенє над Днїпром, в осередку українсько-руської нациї, на якийсь час здобуває собі перевагу і провідництво.*) Полїтичні обставини XVIII. віку, котрі вели з собою все більший полїтичний і духовий упадок України, зіпхнули й Кіїв до ряду провінциоиальних міст росийськоі імперій. Тілько в нашім віцї починають на Українї знов прокидати ся змаганя до витвореня постійного українсько-руського руху лїтературного. Змаганя ті ішли слїдом за тими важними здобутками житя духового на Українї, з котрих кождий стоїть за десять побід корсунських або жовтоводських — за засноваванєм унїверситетів на землях українсько-руських. Заснованє в нашім віцї трьох університетів на Українї треба вважати за величезний духовий набуток. Вже тим самим, що при тих університетах мусїло згромадитись значнїйше число людий учених і людий бажаючих науки, що при них мусїли повстати біблїотеки, музеї, книгарнї і що не могло-ж не бути в них людий, котрі-б не інтересували ся бувальщиною, житєм, лїтературою того краю і того народа, що́ живе довкола них, кождий з тих унїверситетів в більшій або меншій мірі причинював ся до піддвигненя науки про Україну а то й специяльно української лїтератури, кождий з них в ріжні часи піднимав ся до того, щоб зробити ся центром українського руху лїтературного.

Спитаймо ся-ж тепер, що дали в минувшому роцї ті три натуральні центри духового житя на Українї українській лїтературі? Коли ми схочемо брати річ en general і вважати мемо Харків репрезентантом Лївобережчини, Кіїв — Правобереж чини, а Одесу—Новоросиї, то мусило сказати, що найбільшу рухливість, найгорячійший інтерес для українського письменства і найбільшу продуктивність проявила Лївобережчина, а найменшу Новоросиищина. Правда, сталось се завдяки малесенькій купцї, двом-трьом молодим і палким писателям, а не завдяки тій заохотї і підмозї, яку давала їм окружаюча їх суспільність ; було се не випливом якогось духового чи лїтературного руху в тих сторонах, а власне на перекір пануючій там нерухливости. Чайченко, Загірна, Александрів, Катренко, Школиченко — ось вам виднїйші з тих молодих писателїв, що́ пишуть по українські; до них додати ще треба Сумцова, Еварницького і Багалїя, що́ пишуть по московськм, але про українські материї — і будемо мати все те, що сяк чи так можна причислити до харківської ґрупи в нашій лїтературі і науцї. Смерть Потебнї зробила величезну щербу нетілько в тій ґрупі, але в духовому скарбі всеї України взагалї, і для того велика дяка належить ся проф. Сумцову за те, що на листках ,,Кіевской Старины“ в цїлім: рядї гарних статей піддав специяльному розборови всю наукову спадщину покійного і специяльно піднїс в ній те, що доторкає ся до етноґрафії.

Погляньмо на другий наш центр, на той, що має всї прикмети потрібнї, щоб стати ся головним центром духового і лїтературного житя української науки, на Кїїв. Специяльно українського лїтературного руху в Кіїві тепер — сьміло можемо сказати — зовсїм нема. Письменники, що́ пишуть українською мовою, є в Кіїві, хоч не в великому числї, та живуть вони кождий про себе. Письменників тих не гук: Нечуй Левіцький, Кониськии, Самійленко — ось вам і всї виднійші. Панас Мирний пісьля „Лимерівни“ і „Перемудрив“ (написаних трохи чи не 10 лїт назад) якось затих. Затих якось і молодий автор прекрасної повістки „Бех аль Джугур“, друкованої колись у фелєтонї „Діла“, письменник, на котрого ми тодї великі покладали надїї; правда, єго пізнїйша, троха більша повість „Свої й чужі“, котру я читав у рукописи, значно ослаблювала ті надїї. До кіївської ґрупи укр. письменників треба зачислити й обох авторів статей, надрукованих в першому томі Записок тов. ім. Шевченка: М. Сергієнка і Тадея Рильського. Статя першого „Громадський рух на Вкраїнї-Руси в XIII віцї“ — дуже гарна з погляду методичного, та трохи за специяльна для „Записок“. Статя-ж д. Рильського — властиво не статя а початок широкої працї, цїлої книги, що́ коли скінчить ся, буде першою працею по економії суспільній на нашій мові. Та жаль сказати, що праця ся — перша робота вельми шановного і симпатичного, а в істориї нашого руху лїтературного, ще з часів „Основи“ звісного автора, написана на українській мові — написана так тяжко і притім так нерішуче хитаєть ся між популярїзациєю звісних уже економічних творів а викладом власних екон. поглядів автора, що сумніваємось дуже, чи принесе вона для нашої громади такий пожиток, якого певно бажав автор.

Третє унїверситетське місто, Одеса, між усїми трьома найбільше космополїтичне і доси найменше визначило ся в історії укр. лїтератури і укр. лїтературно-наукового руху. При тамошньому універсітетї виходять що року обємисті „Записки Новороссійскаго университета“ (доси 56 томів), та дармо ви в тих томах шукали-б хоч одної працї про специяльно українську тему, хоч деякі видані там роботи, як Бруна „Черноморье“, Кондакова „Византійская живопись по миньятурамъ“ здобули собі європейську славу, а в істориї науки про Славянщину імена одеських учених Григоровича і Кочубінського займають вельми почесне місце. Між письменниками-Одеситами, що пишуть по українськи, головне місце займають два: Петро Нїщинський, перекладчик „Антіґони“ і „Одисеї“ і М. Комар, знаний читачам „Зорі“ критик, котрий торік видав у Одесї дві збірочки: одну українських казок, а другу приповідок. Про якесь огнище укр. руху лїтературного і тут, очевидно, ще менше може бути мови, чим у Кіїві.

Доволї інтересним огнищем українського письменства в остатнїх часах у Росиї став український театр. Театр вимагає пєс і то щораз нових. А раз вільно бути театрови українському, то очевидно, що і репертуару єму треба українського. І ось від яких 10 лїт докола укр. театру в Росиї ку́пить ся досить оживлена драматична продукция. Перед ведуть на сьому полї, звісно, люде найблизше причастні до театру, актори і діректори трупи, як М. Кропивницький, Карпенко-Карий, М. Старицький. На щастє для нашої лїтератури всї три сї люди — талановиті письменники, і дякуючи їм, укр. лїтература має нинї те, о чім перед десятьма роками нїхто ще й думати не сьмів, має дуже гарні завязки питомої драми майже у всїх єї родах від веселої фарси („Пошились в дурнї“) до поважної драми суспільної („Не судилось“). До ряду сих трьох писателїв прибули з часом дд. Мирний, Янчук, Олена Пчілка і др. Певна річ, що коли-б нашому театрови дана була хоч сяка така можність розвивати ся на рідному, українському ґрунті, то він побіч своєї служби суспільно-патриотичноі причинив ся-б своєю драматичною продукциєю чимало й до зросту української лїтератури. Та ненормальний стан нашого театру в Росиї виднїєсь от хоч би вже в великім роздробленю труп театральних, що́ мусить вести до низшого рівня артистичної вартости їх вистав, а певно й до попсованя репертуару, котрий і без того хорує на одну велику хибу, що́ не мож давати штук перекладних, т. є. що артисти єго не можуть виробляти своїх сил на великих сюжетах всесьвітньої драматичної штуки.

От так перейшли ми всї головні центри житя духового на Українї, та на жаль мусїли сказати, що центра українського і житя духового там нема і бути не може. Коли при всїм тім продукция лїтературна українська не завмерла, а в остатніх роках навіть сильно змагає ся, так за се дякувати треба добру волю, пильність і духову силу тих немногих письменників, що́ без духових центрів, без біблїотек, товариств і вольної обміни думок, без осьвіченого товариства, без підмоги і заохоти загалу, без усего того, що для розвою лїтератури дає висша цивілїзация, працюють без утоми, додивлюють ся до житя суспільного, додумують ся до сяких чи таких загальних поглядів (прінціпів) і сьміло, нераз з нараженєм усеї своєї будущини голосять їх на рідній мові. Треба справдї не тілько дякувати, а й подивляти тих людий, по більшій части бідних, інодї ще до того й хорих (як ось д. Чайченко) або загнаних і долею в далеку чужину (як д. Панько, що́ живе в Іркутську). Без сумнїву перше місце в нинїшню добу в сій компанїї — не вже письменників, а справдїшних борцїв за українське слово — перше місце, по пильности, по таланту, витревалій працьовитости і ріжнородности інтересів духових треба признати д. Чайченкови. Чоловік, як сказано, хорий, котрий надто мусить заробляти на хлїб для себе і сїмї, він про те засипає мало що не всї наші виданя своїми, нераз многоцїнними писанями: повістями, віршами, статями критичними і популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопись за рукописю, не зражуєсь нїякими невдачами анї критикою, часто неприхильною, а у всьому що пише, проявляє побіч знаня мови української також горячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільности. Обік него поставив би я другого талановитого молодого письменника, знаного також читачам „Зорі“ А. Кримського. Нагадаю тут єго статю про наші язикові справи, друковану в „Зорі“ і безперечно найлїпшу з усїх, які оголошені були в сїй справі. До того самого „наймолодшого“ і найрухливійшого поколїня укр. письменників належить також згаданий уже д. Самійленко, поет, що́ визначує ся прекрасною мовою, викінченою формою і гармонїйностю композициї. Д. Самійленко в минувшім роцї розпочав у „Правдї“ друкувати переклад Дантового „Пекла“. Розпочав — і урвав. Переклад єго читає ся гладко, та з ориґїналош ми єго не порівнували. В усякім разї нам здає ся, що коли-б автор довів єго до кінця, то праця єго була-б вельми цїнним придбанєм для нашої лїтератури. До тої-ж ґрупки зачислити треба мабуть и пишущих у „Зорі“ дд. Подоленка, Школиченка, Катренка — письменників, котрі при всїх своїх добрих прикметах не здужали ще дати таких річий, котри-б виявляли якусь визначну лїтературну фізіономію. Сюди-ж натежить також д. Коцюбінський, що́ пише головно в „Правдї“, далї талановита поетка Леся Українка, котрої збірка віршів „На крилах пісень“ вийшла сими днями у Львові і становить без сумнїву найважнїйший здобуток поетичний нашої лїтератури оріґінальної за 1892 рік. До сего ґурту зачислити треба й д. Панька, поета дуже плодовитого і без сумнїву талановитого, котрому тілько якісь нещаснї обставини не дали виробитись. У мене в руках а також в тецї ред. „Зорі“ є дуже богато рукописних єго віршів, оріґінальних (інодї дуже гарних) і перекладаних (в тім числї перша голова Пушкінового „Евгенія Онєґіна“, вірші мало звісного „сібірського“ поета Рамшева і тп.) і певно, що коли не все, то значна часть із того стоїла-б друку.

От сей молодий гурток укр. письменників, то очевидно головна надїя нашого письменства , то єго безпосередна будущина. Що правда, на нашій ниві лїтературній працюють ще з незломаною сплою письменники старшої ґенерациї, і вони подекуди становлять ще основу нашої лїтературної фізіономії Не покидає пера ветеран нашого письменства П. Кулїш: збірка єго віршів має, як зачуваємо, незабаром вийти з одної із заграничних друкарень. З молодечим жаром по довгій мовчанцї взяв ся до працї симппатичний лїрик і байкопис Лєонїд Глїбів. Відгукуєть ся інколи з далекого Петербурга и Данило Мордовець. Але головні продуктивні сили укр. письменства все таки — писателї 60 тих років: Нечуй-Левіцькій і Ол. Кониський, далї М. Комар, Вл. Александрів, Карпенко-Карий, М. Старицький і Олена Пчілка. Та все таки появленє на нашій ниві лїтературній, серед таких некористних обставин такої многоти сьвіжих, талановитих і горячим запалом та щирою любвою до рідного слова натхнутих писателїв дає нам запоруку, що стежка протопана старшим поколїнєм, не заросте буряном, що розвій нашого письменства не зупинить ся. Правда, ми могли-б висказувати свої бажаня, щоб розвій сей ішов в таким або іншім напрямі, і про се ми надїємось поговорити далї, але тут піднесемо тілько одно се іменно той неоспоримий факт, що́ письменство наше росте, дужчає, розвиває ся що нового, третього антракту нам нїчого бояти ся і що продукция лїтературна 1892 року дає нам підставу до красшої надїї на будуще.

Іван Франко.

[„Зоря“, 1893, ч. 1, с. 15–18]

II.

„Галичина, се одинокий край, де наш народ, наша осьвіта, наша лїтература мають можність свобідно розвивати ся“. Кілько разів в остатнїх роках читали і чули ми тї слова! А кілько в них правди?

Без сумнїву — свободу, можність маємо. Хоч не таку, як слїд, хоч не без важних нераз перешкод (де їх нема!), та все таки маємо єї стілько, що дай Бог нам сили і снаги заповнити ті рамки, використати все те, що нам вільно, з’орати і засїяти порядно ту ниву, що нам відмежовано. Не можна й того заперечити, що в тій роботї, до котрої нас ту допущено, сили наші звільна зростають, що як то кажуть, здобуваємо: собі чим раз більший терен, пускаємо міцнійше корінє. Особливо на полї шкільництва і осьвіти народної в остатнїх 20 роках поступили ми так, що з наших сусїдів дехто й завидувати нам починає-по мойому, не зовсїм слушно.

Але як стоїть дїло з нашою лїтературою і наукою? Глянувши зверха здавалось би: щож, нїчого собі. На нашій мові виходить стілько то часописий, друкує ся стілько то книжок, подаєсь науку із стільких то катедр унїверсітеських; руське, житє национальне і товариське ку́пить ся у стільких то товариствах і інстітуциях, проявляє ся в вічах і зборах, в аґітациї і житю партийнім. Значить — чого-ж іще більше ? А тимчасом приглянувши ся близше сему всему бачимо на днї дуже сумне явище, бачимо велику духову безплодність — Sterilität, як каже Нїмець, велику неспроможність до дїйсного проґраму, брак творчости, брак сьвіжих думок, брак нераз віри в себе самих і в своє дїло. Апатия, оспалість і сердечне привязанє всего, що називає ся традициєю, і шабльоном, формулою; несьмілість і невмілість шукати нових доріг і проявляти свою індівідуальність справдї самостійно і повно, якась невлїчима половинність думок і путя, дуже часто маскована дешевим скептицизмом перед часом дозрілої дитини. Що воно значить і відкіля у нас бере ся? Та поки стрібуємо дійти до відповіди на се питанє, зупинїмо ся на хвильку при діяґнозї: чи справдї вона вірна ? Чи дїйсно так у нас є?

У відповіди на се питанє в значній части виручила мене гарна статя д. М-ея друкована в „Зорі“ при кінцї минувшого року [Ч. 23] пз. „Нема гроший“. Там було показано на драстичних примірах нутро тої лїтературно-наукової галицько-руської фабрики, котра на зверха ще сяк-так презентує ся. Там було показано, як гал.-руські видавництва борються з дефіцітами, книжки лежать нерозпродані, автори мусять тратити своі сили на роботу, далеку від усего круга їх думок і інтересів — для насущного хлїба, товариства ледво веґегують а про ширший розвій своєї дїяльности і думати не можуть, специялїсти майже в нїякій галузи знаня і працї духової не виробляють ся, за новими явищами в сьвітї думок і науки сьлїдити нїкому, через що всї ми і в лїтературі і в науцї і в полїтиці еклектики, живемо крішками злучайно нахапаними з ріжних боків, по приміру тої кози дерези, що́

Ішла через місточок,

Та вхопила кленовий листочок;

Ішла через гребельку,

Та вхопила води крапельку.

До сих сумних та правдивих і пожиточних обсерваций д. М-ея [пізнати лихо значить інколи — бути на дорозї до єго вилїченя] додам ще одну, може найважнїйшу. Коли ми перед кількома роками разом з д. Барвінським і др. обговорювали справу реформи Тов. ім. Шевченка в такий спосіб, щоб перетворити єго в правдиву орґанизацию наукової і лїтературної працї, піднїс я конечність-завести що-місячні збори науково-лїтературні з відчитати і діскусиями, яко конечну основу для видаваня записок, уважаючи, що без таких зборів, без постійної обміни думок, без взаїмної провірки здобутих результатів „Записки“ товариства будуть тілько збіркою злучайно набраних, може й цїнних нераз праць, та нїчим не звязаних з тим, що в даній хвилї занимає загал нашої інтелїґентної громади. Д. Барвінський вповнї згодив ся з тою думкою, і, здаєть ся, реферував опісьля на зборах товариства в тім дусї про зміну статута. І на чім розбила ся думка? На тім, що не було відповідного льокалю для утворюваня таких засїдань.

Ся наша безплодність і безсильність духова нїде так ярко не проявила ся в минувшім роцї, як на полї лїтератури, белетристики. Адже-ж у нас в минувшім роцї не появив ся анї один твір, про котрий можна би сказати, що він займе тривке, хоч би й як скромне місце в істориї нашого письменства. Адже-ж навіть на полї популярної, дїтської лїтератури нас цїлковито затьмили і позаду лишили писателї і писательки українські. Адже-ж у нас, на всю соборну Україну, виходить тілько одна лїтературна часопись, котра не друкує анї строго наукових праць (крім істориї русь. лїтератури), ані перекладів, а погляньте, що дали Галичани в р. 1892 до тої одинокої часописи! Всего тілько 5 малесеньких оповідань та 25 віршів! І то вже вчислено й Буковинку Ярошинську. А коли додати до того скарбу 3 ескізи Лавріна в „Правдї“ та дещо рівно-ж невеличкого в фелєтонах „Дѣла“ та в „Учителю“, то й буде все. От вам і „одинокій край, де наш народ“ і т. д.

Та бо і то ще не все. Візьмім найлихші твори Українцїв друковані у нас і порівняймо їх з нашими. Яка ріжниця! Там бодай широкий розмах, бодай пориви до сьвіжости обсервациї, бодай мова гарна і поетична. А у нас все або сухе, або вимушене та афектоване: бідність фантазиї, брак обсервациї живих фактів, маскований інодї шумною риторикою. І не можна сказати, щоб у нас не було талановитих, хоч і починаючих писателїв, навіть між наймолодшими. Візміть хоч би д. Бобикевича. Єго оповідане „Іван Туз“ сьвідчить про дїйсний талант, про щире намаганє до реального зображеня, до докладної обсервациї фактів, а про те яке-ж прикре почутє безсильности і вбожества лишає на нас сей ескіз! Не можна сказати, щоб і Євгенїя Ярошинська не мала таланту, і то навіть гарного, котрому додає ще цїни єї незвичайна працьовитість. А все-ж таки ескіз єї „Женячка на виплат“ з погляду технїки лїтературної надто слабий. Але найінтереснїйше і артистично найвартнїйше явище в тім роді є низка віршів у Маковея „Semper idem“. Не входжу і не маю права входити в те, чи автор малював тут свої власні чутя і погляди, чи нї, в усякім разї фіґура героя „Semper idem“ видаєсь мінї типовим екземплярем інтелїґентного Галичанина. Нерозвитий духово, неспосібний до висшого розуміня житя і єго відносин він вічно хитає ся між поривами грубої змисловости і скептіцизмом, котрий аж надто часто переходить в цінїзм.

Всяке сильне, суцїльне чутє видаєсь єму хоробою, сентіменталїзмом і він поспішає ся чим скорше прибити, приглушити, зломати єго. В єго очах щирий ентузиязм, нїчим не ріжнить ся від комедиянтства, а комедиянтства ентузиястичного він так боїть ся, що аж попадає інодї в комедиянтство паяца.

Інтересні приміри такого комедиянтства показав нам д. Лаврін в своіх ескізах із житя галицько-руської молодїжи у Віднї (Consilium, Комерс і Прогульна). Не входжу в те, на скілько автор дав нам в тих ескізах дїла штуки, а наскільки прості фотоґрафії живих осіб, навіть з їх звичайними назвами і прозвищами; в усякім разї живости оповіданя і трафности спостереганя відмовити єму не можна. Але яке-ж сумне вражінє виносимо з тих ескізів! Адже-ж ті молоді інтелїґентні Галичани, коли вірити д. Лаврінови, то раз шайка божевільних, а другий раз чисті кандидати на розбійників і душогубцїв. Без сумнїву, певні особисті мотиви, партийна ненависть і личні урази водили пером д. Лавріна — на шкоду єго ескізам, та все таки зерно правди в них є тай то не мале, і над тим зерном повинні добре задуматись наші молоді Галичани, бо в ньому аж надто виразні зароди глибокої деморалїзациї і зопсутя. Відраднїйше робить ся на душі, коли з поля белєтристики перейдемо на поле науки. Правда, і тут від 1848 року ми богато, дуже богато занедбали. Сил не було. Для бідної, невеличкої інтелїґентної галицько-руської громади праця наукова видавала ся довгі лїта недосяглим люксусом. Були аматори, ділєтанти, збирачі, як пок. о. Нїкорович, були навіть „учені“ дек. о. Петрушевич, хоч учені старомодного крою, але не було нїякого руху наукового, не було на жаднім полї купки, хочби невеличкої, людий одної або близько покревних специяльностий, котрі би могли і хотїли взаїмно себе контролювати і спомагати, не було постійних зносин з заграничними центрами і двигачами працї наукової. В остатнїх роках дїло се починає змінювати ся на нашу користь. Унїверсітетські катедри нашої мови і лїтератури у Львові і Чернівцях, хоч одна та цїла ґімназия з викладами на нашій мовї, оживленє продукциі лїтературної на Українї і вплив української (в першій лїнїї) працї наукової, все се не могло не вплинути користно на оживленє наукового руху руського в Галичинї. Рух сей поки що троха одностороннїй. Відносить ся він головно до розсьлїдів істориї нашої лїтератури і дав на тїм полї кілька праць, на котрі звернено увагу не тілько у нас, але і далеко поза границями нашого краю. Почесне місце в тім руху, яко першому і найплодовитїйшому робітникови належить ся проф. Ом. Огоновському. Єго книжка про „Слово о полку Ігоревім“ була немов першим почином, а єго общирна „Істория руської лїтератури“, що́ друкує ся в „Зорі“ від 1886 р. і доси є немов увінчанєм всїх дотеперішних праць детальних, а заразом є широким фундаментом для дальших праць, з котрих многі тілько на єї основі показують ся можливими. Треба сказати, що́ признають навіть найострійші критики, що праця проф. Ом. Огоновського на довгі лїта буде невичерпаним скарбом многоцїнних біоґрафічних і історично-лїтературних фактів і подробиць. Побіч того велику єї вартість становлять подрібні і совістні переповідки змісту всїх важнїйших творів нашої новійшої лїтератури — річ неоцїнена, особливо коли зважимо, що при нещасних обставинах нашого лїтературного житя майже кожде руське виданє по яких 10—15 роках стаєсь біблїоґрафічною рідкостю, що дуже мало творів дочікуєсь двох або більше видань, і що, значить, навіть специялїстови історикови лїтератури дуже часто трафить ся анї разу на своїм віцї не бачити якоїсь інтересної книжки, часописи, альманаха і т. і.

Побіч проф. Огоновського повстала у нас в остатних часах досить спора купка молодших істориків лїтератури, по части єго учеників. Перше місце між ними займає без сумнїву В. Коцовський, фаховий історик і ученик пок. проф. Лїске. Він розпочав свою наукову кариєру дуже цїнним виданєм — третїм томом „Руської біблїотеки“ Онишкевича. Передмова до текстів поміщених в тім томі вповнї виявила прикмети єго стилю і великого критичного таланту, спарованого з надзвичайною методичною точністю дослїду та поміркованєм в виводах. Як доповненя до тої працї пішли єго дальші роботи в „Зорі“: про М. Шашкевича і попередні часи, розбір споминів Головацького і др. а далї шематичний хоч повний дуже цінних сказівок огляд руської працї лїтературної за остатних 50 лїт, поміщений в ювілейнім н-рі „Зорі“ в память Шашкевича. Пісьля сеї працї д. Коцовський на пару лїт якось був затих, і тілько в 1892 р. розпочав друкувати в „Учителю“ нову, як здаєсь, дуже широко закроєну працю „Огляд русько-української лїтератури“. Праця ся доси в початках — автор розпочав з далека, від опредїленя основних понять, від мови, мітольоґії, звичаїв, обрядів славяно-руських і т. і., та добрі прикмети і хиби автора виявились уже в повнї. Добрі прикмети: звязлість, докладність і ясний суд критичний, богацтво материялу і вмілість користувачі ся ним, знайомість з новійшими працями науковими в даних питанях, простота і ясність вислову, строга науковість без фраз і сентіментальности; хиби: брак артистичної композициї, брак випуклїйшого піднесеня важнїйших річий, певна сухість викладу і перетяженє єго подробицями, що дуже утруднює читанє особливо для неспециялїстів. В усякім разї ми бажаємо авторови сили і охоти до як найскорійшого викінченя єго працї, котра обіцює бути: дуже пожиточним підручником коли не для сїльських учителїв, для котрих вона абсолютно за тяжка і за специяльна, то для студентів унїверсітету.

В тім-же „Учителю“ розпочав під конець 1892 р. другий молодий учений, д. М. Пачовський, друкувати дуже інтересну працю про вплив християнства на руську творчість народну. Тема се дуже займаюча і автор посьвятив їй обширну розправу, написану по нїмецьки, мабуть для осягненя степеня наукового на унїверсітетї; в „Учителю“ він друкує з неї тілько обширний реферат. Коли праця ся буде скінчена а редакция „Зорі“ схоче дати місце, то я бажав би розказати докладнїйше про єї зміст і здобутки.

Видне місце між молодими робітниками на полї істориї нашої лїтератури заняв в р. 1892 також молодий поет д. Ол. Колесса. Читачі Зорі“ знають єго студию про мало звісні вірші Шевченка, де особливо вдатним треба назвати розбір „Хустини“, хоч запримітити треба, що вірш „До сестри”, найдений в альбомі княжни Рєпнїної, су проти в усїх виводів д. Колесси, по внутрішним признакам і по сьвідоцтву самої княжни не походить від Шевченка. Дальше гарне сьвідоцтво пильности і працьовитости д. Колесси дає єго обширна статя про вплив укр. народних пісень на поезию Б. Залєського. Детальним порівнанєм віршів Залєського з пісьнями українськими спровадив д. К. до властивої міри як похвали польських критиків, так і догани руських і дав цїнний причинок до належної оцїнки тзв. української школи в польській лїтературі. Правда, аналїза д. Колесси троха занадто дрібнична, держить ся слова і букви а не добачає ідеї; брак їй ще глубшого зрозуміия часу і обставин житя поета; але богацтво подробиць, трафність критичних уваг, простота і ясність викладу і популярність, легкість єго в порівнаню нпр. з викладом д. Коцовського управнюють нас до великих надїй на будуще. Початок єго працї про Федьковича в сегорічній „Зорі“ в значній части оправдує ті надїї.

З інших праць наукових, доконаних або опублїкованих в мин. роцї Галичанами згадаю тілько про продовженє „Біблїоґрафії“ Левіцького — виданя неоцїненого для кождого історика нашої лїтератури і веденого дуже старанно; є надїя, що вже в першій половинї б. р. другий том єго буде скінченый, так що вчисляючи й видані тимчасом специяльні біблїоґрафії того-ж автора за 1887, 1888 і 1889 роки будемо мати докладний і повний інвентар нашої духової і лїтературної працї за цїлих 90 лїт.

На полї язиковім появила ся в мин. роцї тілько одна, але дуже цїнна специяльна праця, а іменно моноґрафія д. Верхратського про нарічє Лемків в Яґічевім „Archiv für slavische Philologie“. Гарний причинок до квестиї нашої мови лїтературної дав також д. Лосун в „Зорї“. На тім кінчу свої уваги. Богато в них недоповідженого, неповного, може й невірного, хоч я бажав совістно нїкому не робити кривди, але зробити як мога правдиву діяґнозу нашого сучасного лїтературного житя. Як се трудно, се пізнає кождий, хто прібує взяти ся за таку саму роботу. А на питаня: що-ж нам робити? як лиху радити? — яка моя відповідь? Повисші уваги по части вже дають єї, а докладнїша діскусия не належить до огляду нашого торічного лїтературного житя. Може трафить ся поміркувати про се при іншій нагодї. Значить, до побаченя!

Іван Франко.

[„Зоря“, 1893, ч. 2, с. 36–37]