Щойно тепер дійшло до мене декілька чисел коломийського часопису "Воля Покуття", з яких довідуюся, що сумна поголоска про смерть письменника Івана Зубенка, довголітнього співробітника й технічного редактора "Жіночої Долі", "Жіночої Волі" й "Світу Молоді", що виходили в Коломиї, правдива. Примушуваний терором до служби для НКВД, волів смерть, ніж зрадницьку роботу: зажав отрую й помер серед мук дня 21. серпня 1940 року.
Що Покійному не буде життя під большевиками — це кожний міг передбачити. Його ж діяльність громадянська й літературна була заєдно спрямована проти большевиків.
Іван Зубенко родом із Слобідської України. До світової війни працював як учитель вищої початкової школи та жіночої гімназії в Херсоні. В 1915 році мобілізований до російської армії, опісля приймав участь у визвольних змаганнях у рядах української армії, вкінці опинився в таборі інтернованих у Каліші. Цей довгий побут у таборі не деморалізує його, не зневірює і таборова безчинність, бо саме там починає свою редакторську та письменницьку діяльність, редагуючи "Залізного стрільця" і працюючи в редакції "Української Сурми", "Веселки", де пише оповідання й поезії з воєнних переживань, спогади тощо, а все це в патріотичному, протибольшевицькому дусі. По якомусь часі вступає до театру Стадника й саме з цим мандрівним театром приїздить до Коломиї, де вже і залишається, працюючи від 1926 р. як співробітник та технічний реактор "Жіночої Долі" до останніх її днів, себто до вибуху війни й приходу большевиків. Крім редакційної праці Покійний написав багато всяких дрібних оповідань, віршів, а навіть декілька повістей та драматичних творів — опереток і драм. Із повістей та оповідань більше відомі: "Княг. Романова" (напис. разом із проф. Филипчаком), "Галина", "Фатум", "Квітка на багні", "За кулісами життя". Не надрукована його повість "Тільки меч", що була нагороджена комітетом вшановання памяти Петлюри. Не вийшла також ще одна повість "Повінь".
З драматичних творів Покійного були виставлені — оперетка "Дівча з лелією", драма "Орленя", основана на тлі життя Григоря Орлика. Іншу історичну драму з ХІІІ. ст. "Княгиня Анна" вже підготовляв до вистави, напередодні своєї несподіваної смерти в Коломиї, реж. Бенцаль.
Незвичайна працьовитість і безперечний талант могли дати українській нації ще багато, та прийшов осьтакий сумний кінець. Маючи за собою таку протибольшевицьку діяльність, Іван Зубченко не повинен був залишатися. На жаль, усі щирі намови, прохання, жертвована поміч — не знайшли в нього послуху. Пережив уже одну еміграцію й тепер не мав відваги не так самого себе, як свою рідню, наражувати на це невідоме. Мав надію, що большевики не побудуть довго, вкінці казав: "Якщо мене й вивезуть, то бодай дружина моя та син залишаться між своїми, а не між незнаними людьми..."
Та не було змоги перетривати тієї навали орди, у самій силі творчости, на 32 році життя довелось заплатити свою ідейність найвищою ціною — життям.
Невимовно жаль цієї повновартісної і такої талановитої людини. Вічна шана Йому й память!
Олена Кисілевська.
