"Те, що раз жило на правду, жити ме на ново; що нїби вмирав готовить ся до відродженя. Понимати найлучші річи й пожадати їх, силкувати ся вияснити гарний проблем ідеалу значить дїлати в користь його, значить потягати до нього всї потомні роди. Найвисші наші стремлїня, що видають ся нам найбільш марними — то неначе филї, які, могучи ранше дїйти тільки до нас, пійдуть дальше, а може, зливаючись та доповнюючись взаїмно, потрясуть цїлим сьвітом. Маю всю певність, що те, що в мене є найліпше, по менї жити буде. Так, з моїх мрій може анї одна не пропаде безслїдно; инші приймуть їх, инші плекати будуть їх по мені, поки вони вкінци не здійснять ся. Саме силою филь, що вічно конають, море формує вкінци свої береги, творить собі величезне ложе, в котрім ворушить ся".
Такі гадки, що їх виразив Ґійо в останній своїй книжцї, виписано на його нагробнім камени. Понїс він аж до гробу з собою віру, з котрою писав те, що думав.
Основою всїх писань француського мислителя є ідея житя як спільного жерела штуки, моралї й релігії Після його гадки житє, поняте властиво, вже в самій своїй напрузї містить задаток природної розливности (експанзиї), плодючости, благородности. В зовсїм природний спосіб воно згоджує в собі становище особове (індивідуальне) з суспільним котрих більш або менш очевидна непримиримість була "каменем преткновения" утилїтарних теорий в обсягу штуки, моралі й реліґії. Найвисшу задачу XIX. ст. бачив Ґійо у виказаню суспільної сторони людської одиницї, взагалї живого єства; еґоїстичний материялізм не міг її ясно бачити. Добуваючи на верх ту суспільну сторону індивідуального житя, ми знаходимо в нїй тривку основу для штуки, моралі й реліґії.
В часї, коли Ґійо брав ся рішати проблеми естетики, найпопулярнїйшою теориєю була теория школи еволюціонїстів. Зводила вона штуку, як і саму красу, до простої ігри наших спосібностий уявлюваня. Початки тої теориї бачимо вже в Канта і Шілєра. Гійо поставив питанє, чи не наражаємось ми на небезпеку злегковаженя поважної, житєвої сторони великої штуки, коли звертаємо всю увагу лиш на розкіш чистої контемпляциї і чистої забави, коли силкуємось зробити штуку байдужною на правду, пожиток, добро, сприяючи в той спосіб як не цілєтанти змови, то виключному обожаню форми. Ряд квестий звязаних з тим питанєм вияснив Ґійо в книжці про "Проблеми сучасної естетики", що від 1884 р. дочекала ся вже шести видань. Друге дїло його, посьвячене штуцї — то "Штука в сьвітлї соціольоґії", що в минулім роцї появила ся вже в девятім виданю. Неодну гадку, кинену в обох названих книжках, Ґійо плястичнійше виразив у "Віршах фільософа".
Соціольоґічну ідею — після гадки Ґійо — спостережено в найдальших глубинах штуки. Найдоскональше і найвисше естетичне зворушенє є зворушенєм характеру суспільного. Тим то штука, зберігаючи власну незалежність, самим своїм єством вяжеть ся з етикою і правдивою релїґією.
Фільософ Альфред Фуйлє, популяризуючи ту гадку, замічає слушно: "Є се становище, якому не можна відказати анї значіня анї ориґінальности". Особливо в наших часах, коли суcпільне недомаганє являєть ся щораз більше, навіть у штуцї будьто в ликованю пересадного реалїзму, будьто в письменстві звихнених, невропатів, декадентів, словом неусуспільнених одиниць, конечно треба пригадати штуцї її достоїнство моральне і суспільне, замість ідолопоклонства для форми видвигнути культ ідеї, вкінци виказати глубину і жизненїсть краси. Лиш такий погляд може оправдувати і ту теорию, після якої штука має свою власну цїль, як і другу, котра приписує штуцї моральну і суспільну задачу. Коли справдї штука сама собі може вистати, то хиба не вдоволить ся вона формою для форми, не дасть ся звести до поверховної ігри уяви; радше противно — може вона вистати сама собі длятого, що має в собі якусь моральну і суспільну глибінь, яка її творить, яка дає їй внутрішне житє й самовладно виступає на верх при помочи форм виразистих, зорґанізованих і живучих.
В. Щурат.
