Жмуток спогадів з приводу вистави історичної драми "Батурин" в Українському Театрі м. Львова
Прапрем’єра "Мотрі" в театрі ім. Котляревського заохотила Богдана Лепкого, який, як сам казав, "не вмів" писати драми, до інсценізації і дальших частин його трилогії "Мазепа".
Ще перед інсценізацією "Мотрі" я звернувся листом до нього з проханням дозволу переробити на сцену деякі його повісті. Лепкий радо погодився. І з цього приводу, аж до його приїзду до Львова, ми постійно листувалися. Він давав мені поради, звертав увагу на окремі моменти повісти, які на його думку, надавалися б на сцену, що більше, він просто погоджувався написати окремі яви, але п’єси писати... "не вмів".
Автім, діялоги в повістях Лепкого настільки драматичні й настільки сценічні, що їх зовсім не треба було поправляти, ані в якій небудь іншій формі подавати. Їх просто можна було живцем вмонтувати в якунебудь сцену й тільки треба було давати нові, драматичні рямці. І саме ми, обговорюючи цю тему, просиділи чи не цілу ніч в "Народній Гостинниці", після приїзду Лепкого до Львова.
Богдан Лепкий знав вагу театру й просто пристрасно його любив.
"Але знаєте — казав він до мене — я просто гублюся на сцені. Я не знаю, як вивести одну особу, щоб другій не діялася кривда й знову ж що робити з третьою, яка так конечно потрібна, скажемо, мені в цій хвилині, а її ніяк мені ввести до товариства".
Я всміхався. Адже ж переді мною сидів автор "Полтави", одної з найкращих баталістичних повістей у нас. І коли я висловив здивування, що він, маючи кільканадцять десятків персонажів у такій повісті, як трилогія, не згубиться серед них, а на сцені не може "покерувати" декілька особами, він відповів: "Не розумієте мене! В повісті я вільний, у мене широкі обрії, я не стиснений ні кількаметровою сценою, ні обмеженими рухами, ні трьома стінами. В повісті помагають мені й небо, й запах квітів і рідна земля. А на сцені я чужий. Бачите, я дуже люблю сцену, на мене п’єси роблять чимале вражіння, але... зі салі. І щиро скажу, я просто подивляю драматургів, що маючи до диспозиції простір, сценічні дошки, електричне світло і людські пристрасті, роблять такі чудеса".
— Колиж ви самі, пане професоре — зарискував я — правдивий драматург. Ви прочитайте свої діялоги, не побачите ніякої різниці. Але Лепкий хитнув рукою. Вміти говорити, це не значить вміти писати. Вміти написати діялог, це не значить вміти написати п’єсу. І просто вам скажу; п’єс писати не буду, але дуже бажав би я бачити свої повісті на сцені. Вірю, що вони робили б своє діло, виконали б ту місію, з якою я ці повісті пишу. О, знаю, що сильніше й, хто зна, чи не краще говорить моя повість живими устами зі сцени, як читана. Тут на сцені все живе й ніхто не потребує додавати своєї уяви, щоб відтворити бажаний образ, як скажемо, при читанні.
І як знаєте, як з одного боку я подивляю драматургів, так знову з другого боку, мені їх жалко.
— Жалко? — здивувався я.
— Жалко! — потвердив Лепкий. — Їм не вільно сказати ні за багато, ні за мало. Вони мають точно облічену кількість слів, навіть точно означену кількість осіб, не кажучи вже про час, чи місце. А що найважніше, мають найстрашнішого цензора, якого тільки театр міг видумати — режисера! Ні, повірте, хоч як я ціню режисерів, але мабуть нікого так не боюся, як їх! Уявіть собі, цей добродій живцем вирізує одну або другу сцену, в яку я, скажемо, поклав усі свої найкращі почування чи сподівання. Але він холоднокровно це робить, бо... "вистава може тривати тільки дві й пів години". Що не кажіть, не можу на це погодитися. І тому "не вмію" писати драми й не буду її писати. Пишіть ви! Ви, наприклад зовсім холодно сказали тепер, що найкраще було б убити сотника Чуйкевича, мовляв з ним нічого робити, а смерть вийшла б ефектно. Вибачте, а мені жаль його вбивати! І я його ніколи не вбю, бо його люблю! І тому "не вмію" писати.
Др. Гр. Лужницький.
