О, видибай, видибай, боже...
Коли схід уже спеленав темний покров ночі, після того як і на заході тихо ще остигали останні червоно-бурі промені сонця, наснилося, що я риба.
ΙΧΘΥΣ? ICHTYS? FISCH? – я не знав докладно, як мені слід себе називати…
Може, РИБА?
Так буденно по-своєму? Не вживаючи якоїсь спеціальної термінології?
Дійсно, як мені слід і пристало себе називати? Вдома і на високих форумах?
Ах, – на FORUM – ах!
Як ми любимо ВІДМІНЯТИ і ПІДМІНЯТИ власне імення чужими мовами на догоду тим, хто годні це тими мовами зрозуміти...
І не намагаються навіть вникнути, про що ж ми белькочемо своїм прекрасним бельканто...
А якби я захотів помолитися до когось такого, що йому зрозуміла не лише моя, а й усі інші мови, – то чи ВІН би прийняв ту мою особисту і навіть цілком щиру молитву, висловлену казенними штампами чужої мови, а не моїм внутрішнім чуттям мого власного бажання, яке повинне бути ЙОМУ зрозумілим?
Бо, власне, ідеться не так про слова і словеса, а таки про молитву – неословлений мій власний, нутрішній, інтуїтивний порух почуття, думки, прагнення.
Так, мені приснилося, що я риба. Уві сні я раптом відчув справдешню невагомість, яко Бог у Космосі.
А ви колись плавали? А пірнали? Чи ви коли-небудь мали можливість відчувати себе часткою стихії? Чи ви мали відчуття без-межності: можливостей, здібностей, без-перешкодності, все-можності?
Я був рибою, але водночас я у тім сні прекрасно розумів птахів. Особливо ластівок, і я сповнювався гордості та щастя за них – не пернатих, але летючих! Я був сповнений родинним відчуттям нашої спорідненості – лускатих і непернатих.
Аж тут зблиснув перший промінь soli oriente, і я прокинувся.
На березі ріки.
На сухо-долі.
У повітрі...
Я намагався наповнити зябра життєдайною водою, щоб опритомніти, і відчував, як моє тіло висушують сонячні промені, спалюючи мені луску за лускою, я відчував, як мої зябра пекуче висихають, і спостерігав за блискавичними прочерками ластів'ячих хвостів високо над моїм правим оком, яке поволі застилала червоно-бура пелена не-існування. Ще краєм гаснучого ока я спостеріг, як вони, ластівки, виловлювали мушок і несли їх у дзьобиках для своїх нащадків у далекі від мене офшори своїх гнізд...
Пекло висушеного від роси берега, на який мене викинуло зі щасливої водойми мого сну, з моєї чарівної водойми, – перемінилося у летаргічне марення: я увіч побачив моїх предків із льодовикового періоду, які коротали віку у льодовій товщі, – не те щоб у воді, але у воді в іншій іпостасі. Там теж можна було вижити, ще можна було вижити, хоча всі життєві процеси були сповільненими: навіть звуки загусали у суцільному зледенілому просторі.
Вони – мої предки дальшого і ближчого виміру – ще за життя спізнали смерть. Довготривале – до скону – вмирання, немов муки на колесі. Заради самого колеса, як вищої фази цивілізації.
Без-словесне, без-мовне, без-правне щезання.
Там можна було не вижити – лиш проіснувати, бо руху не було.
Не дивуйтеся – взагалі. І ніц ше – чи вже – не ставалося.
Я знаю, це суперечне до законів ґравітації. Але там таки не було руху.
Так само там не було осіб, особистостей. На деякий час навіть час зупинився і завис. Та й рухатися не було куди, та й нінащо було рухатися, бо й куди ти рухатимешся, якщо все довкола тверде і мерзле, і незмога просковзнути «поміж лід», а тим паче «поза лід».
Неначе в оббитих пружно-м'яким матерацом стінах «психушки».
Ти неначе є, і водночас тебе нема-є, ти неначе можеш дихати, і не можеш водночас.
Ти можеш думати, але навіщо, якщо про це ніколи ніхто і ніде не довідається.
Ти неначе живеш, але ж це не життя.
Таке – анабіоз…
***
Добре, що тоді у них – моїх предків – ще жевріла на дні душі містична надія, що після якогось часу все розтопиться, і вода знову наповнить легені життєдайним киснем, а ствердшілі м'язи швидко повернуться до норми.
І тоді знову зможеш вправно і з задоволенням прослизати поміж молекулами води і поміж водоростями, і спокійно гуляти у садах зелених, синіх і рожевих рослин, якими безшумно і прекрасно колишуть водяні потоки.
Немов у РАЮ!
Останнє спазматичне намагання вхопити ковток кисню – останнє зітхання у задушливій атмосфері відкритого безводного і безвітряного, безживного простору призвело до прокидання.
Я не був рибою!
Я – у своїй водоймі... я у себе вдома! Я у нормальному світі, де є повітря – треба лишень вдихнути на повні легені.
Не боятися свіжого повітря, а свобідно вдихнути його на повні груди! Бо ж нема уже ані знерухомлюючого морґуючого суспільного льоду, ані палючого сонячного проміння!
Я – живу! Я – живий! Я – не ΙΧΘΥΣ! Ані не ICHTYS! І навіть не FISH, ані не РИБА!..
А!.. І ХТО Ж Я?
А… – ХТОСЬ…
хтось, незнаний хтось
без-мовний і без-словесний.
І я, уже й прокинувшись, глибоко, рефлексивно – на всю пельку – позіхаю: це таке людське…
без-словесне, без-мовне, без-правне щезання – минулося, як сон.
Я…
Як мені слід себе назвати?
Не вживаючи якоїсь спеціальної термінології.
А як мені бути, як захочу помолитися?..
А як усе це закінчиться, як ВІН мене упізнає?..
21.07.2016