Криниця, в червні 1941.
Ще на світанку — прокидаєтеся зі сну, як у країні казки. Не будить вас гамір міста, гук машин, крик вулиці. А слів соловіїв, що зі світанком вливається до кімнати крізь відчинене вікно, лящить, аж роси тремтять у заграві сходячого сонця. Вся природа стає одним гимном...
Ідете грітись на сонці — попід смереки, простягаєсь на землі. Сонце ллє проміння на ваше тіло, на кожну найменшу клітину. Ви такі щасливі, як чміль, що гуде, літаючи над квіткою. І ваше тіло, як і кожної соняшної істоти, наладовується енерґією сонця. Ви просто чуєте, як неужиточні й шкідливі кваси випаровують із вашого орґанізму. Правда, кожний орґанізм — людини, тварини, ростини — потребує означену кількість квасів. Але, як цих квасів у даному орґанізмі забагато, то горе тому орґанізмові. Те саме діється й із суспільним орґанізмом народу.
Заходите й у місто Криницю. У першу чергу на ті ославлені мінеральні води. "Зубер" чистить шлунок, "Карло" нирки, "Криничанка" кріпить серце та нерви, "Іван" усуває всякі шкідливі кваси в організмі. Є ще лікувальна вода "Солотвинка". Назагал Криниця славиться цілющими водами.
Ходять оце жінки й мужчини хідником перед павільоном, тримають перед носом шклянки або умисні горнятка з руркою, й попивають ці цілющі води, як у Карльсбаді, Піщанах, Монтекатіні чи якомусь там Тіволі. Я пю "Криничанку": втихомирюю нерви й серце, що в тузі за рідним порогом, за родинним вогнищем, розхитались.
Ідучи вулицею повз одну хату, завважив я на подвірї коєць, а в ньому кури та півні: розуміється — призначені для лікуванців. І знаєте: сиділи б там, у койці, в обличчі такої перспективи, тихо та мирно. Де там! Скачуть, єрепеняться, тнуться взаїмно; кров тече, піря летить, гребені пороздирані, очі запухлі, а деякий когут уже й без ока. А я, й ще якісь незнайомі чужинці, здається, ніппонці, стоїмо й сміємось. Ніби, жаль тварини, що так себе взаімно нищить, бо ж краще ці останні хвилини життя провести в мирі, виспівуючи по когутячому "Де згода в семействі". І то зовсім щиро й спонтанно співати цю пісню: бо, як вони, ці кури, вже сидять у койці, то їx існування має ясно означену ціль і межу. Але, з другого боку, нема чого дивуватись їм: адже ж коєць тісний, малий! Це тобі не широкий двір, тік, сад — де б можна похожати та якесь зеренце, комаху, хробачку найти! От, тому й гризуться! Різне приходить на думку, коли так дивитись...
По дорозі заходите до "Руху", де мій приятель керманичем. Все тут доладно, акуратно, повний вибір часописів, журналів, книжок. Деякі книжки високої наукової чи мистецької вартости, гарно й чепурно видані. Думаю і про наші книжки. Продав мій приятель і папіроси. Завважую, що не всім продають їх. До одного "цивіля", що хотів купити папіроси, мій приятель каже:
— Папіроси продаю тільки для війська й для тих, що їx знаю.
— А що ж робити, щоб купити папіросів? — сумно питає курець...
— Ну, моїх покупців я знаю тих, що постійно купують часописі. Який собі хочуть, такий купують! — відповідає мій приятель.
— Ну, то дайте "Краківські Вісті"...
— Знаєш, — каже пізніше до мене приятель, — інакше не можна призвичаїти їх до часопису. А так, із папіросами, купують і часопис! Мені байдуже, який: кожний купить собі той часопис, що йому підходить: чи "Краківські Вісті", чи "Кракавер Цайтунґ", чи "Дас Райх", чи ще інший. Врешті — невідомих типів збуваю нічим, бо це, звичайно, "паскарі", а я продаю тільки певним, мені знайомим, які не паскують.
— Справді, радикальна й чесна метода! Бо має чоловік на папіроси, то може мати й на часопис!
Інколи йдете на ті невисокі, мякі горби, що простягаються довкола Криниці. Кажу: мякі горби, бо нема тут ні одного верха, щоб ви мусіли на нього видряпуватись, мучитись, томитись, пріти, задихуватись. Це вам не Довбущанка, не Ґорґани, не Синяк, на які ви, здіймаючись, сапали, коліна розбивали, пальці обтовкали, а вітер шпарив, а сонце пражило. Тут без утоми вилізеш. Гори маєш лагідні, спокійні. Лиш ген, далеко, нерідні Татри шкірять зуби й тебе завидки беруть.
Вечорі тихі та богобійні. В перших сутінках соловії видзвонюють свої мельодії й пахне квіт горобини...
Михайло Островерха.
