Про крізу ЗУР.
Львів, 17 мая 1916.
Оголошену вчора на сїм місцї заяву президії Загальної Української Ради прийме з почутєм полекші кождий думаючий український громадянин. Бо справдї треба бути хиба безнадїйно затраченим деґенератом полїтичним, щоб не відчути полекші на вістку, що в супереч всїм ворожим чуткам і заходам спільна полїтична орґанїзація всїх Українцїв по сїм боцї боєвої лїнїї, без ріжницї партійної і краєвої приналежности, далї істнує і далї несе в собі полїтичну думку й національне зусилє українського народу серед теперішних подїй.
Богато коштувало трудів, заки вдало ся, через полїтичні суперечности й особисті непорозуміня, звести українських полїтиків — бодай на час світового перевороту — в одно орґанїзаційне тїло. А тепер, коли ЗУР вже трохи укріпила ся, трохи придбала собі орґанїзаційної рутини в серединї і поваги на зверх, коли вже навіть може повеличатись деякими національними заслугами і успіхами, — тепер мала-б ся Рада розходити ся, а бодай перемінювати своє справжнє істнованє на істнованє позірне, свою дїйснїсть на тїнь! Серед ран, які нам завдала ся війна, одна рана більше, і то рана дуже болюча... Таке почуванє стискало груди кождого Українця в Галичинї, який в самозаслїпленю не втратив розуміня сього, що з погляду національної спільноти добре, а що лихе й варте осуду, — на зачерту у Відни звістку краківських часописий про крізу ЗУР. Звістка ся, здавалось, одержала посередне потвердженє в змісті донесеня про подїї в українськім клюбі — тім caмім клюбі, який від першого дня свого повстаня своїм внутрішним житєм був предметом жури цїлого українського громадянства.
Як мала до звісток сих поставитись українська публїцистика, коли хотїла зберегти широкі круги війною притолоченого громадянства перед новою важкою журою, перед нoвим внутрішним занепокоєнєм? Могла зробити тільки так, як зробила, вказуючи на хронїчність українських посольських кріз, успокоювати читачів, що й ся кріза імовірно така сама неважна, зглядно важна, як стільки всяких ранїйших кріз, якими від років алярмовано суспільність нашої країни. Так зробила й наша часопись, а подїї показали, що зробила добре.
Заява президії ЗУР. заперечила пущені краківськими ґазетами чутки і впевняє, що ЗУР. істнує й працює далї правильно. Ми за ту заяву дуже вдячні, тільки...
Тільки одно невеселе і характеристичне. А caмe: Краків лежить більш-менш у половинї дороги між Віднем і Львовом. Наслїдок сього ґеоґрафічного положеня в данім разї такий, що придбані в котрійсь віденській каварнї "ревеляції" про крізу в ЗУР. наспіли з краківськими ґазетами до Відня рівночасно як до Львова, тай що наші віденські полїтичні круги читала їх рівночасно з львовянами. Читали і знали, що читають те саме Українцї в Галичинї тай що чутками такими занепокоюють ся, а проте — мовчали. Мовчали яких два тижнї, щоб нарештї передучора "поспішити ся" до нас з телєґрамою ("dringend"!), а вчора з письменною заявою, в котрій робилось великі очі ізза того, що у Львові не знали люди (через Духа Святого?) подробиць і сути віденських подїй! В часах телєґрафу треба було ждати на запереченє злобної видумки краківських ґазет — аж два тижнї.
Так знаменито працює українська служба інформаційна.
А що служба ся є одною з частин нашого орґанїзаційного апарату, то подробиця з сими двома тижнями і з сею заявою мусить вважати ся найменше веселою з цїлої сеї історії — доброї лише сим, що добре, хоч і пізно, докінчила ся.
† Ярослав Федорчук.
Дня 7. мая помер в Швайцарії Ярослав Федорчук, еміґрант з Галичини, відомий своєю інформаційною публїцистичною дїяльністю про українську справу в західно-европейській, а головно у француській пресї.
Покійний був сином народного учителя з снятинського повіту, перед якими десятьма роками покинув рідний край і жив головно в Парижі, де брав дїяльну участь у житю української кольонїї. Перед війною переселив ся до Швайцарії й там, по довгій душевній хоробі, зложив свої кости, в тузї за рідним краєм і трівозї за його долю. В особі покійного тратить наша країна одного в найбільш заслужених піонїрів української національної справи в західній Европі.
Після смерти Драгоманова Ярослав Федорчук і Роман Сембратович були довгий час єдиними українськими публїцистами, які працювали коло познайомленя західної Европи про житє, долю і розвоєві можливости українського народу в Австро-Угорщинї й Росії. Перший мав на увазї передовсїм Францію, а згодом також Анґлїю, другий Нїмеччину. Оба меткі, енерґічні і здібні, оба повні горячої любови рідної країни, повні віри в її будучність. І оба полишили працею свойого жита тривкі слїди в історії українського істнованя серед народів Европи.
Нинї криє їх обох чужа земля...
Пок. Федорчук була особистість з погляду житєвого доволї виїмкова серед пасивного, повільного в своїх наклонах і вбогого ініціятивою українського суспільства. Без нїяких матеріяльних засобів і рекомандацій кинув ся в світ далекий і зумів удержатись на верху. Здобув собі нетільки солїдне суспільне становище, а й виїмкову на нашу провінціональну міру освіту. Мав талант познайомлюватись з чужинцями, і те з верхів їх інтелїґенції, і вмів їх зацїкавити справами своєї далекої, призабутої країни. Відчити, статі в поважних орґанах і ґазетах, брошури — були тільки частиною тої працї, яку особисто робив для нас, безпосередними зносинами з людьми.
Слїдом його дїяльности тягла ся ненависть наших ворогів, тяглись клевети, погрози... І в сїм його доля подібна до долї пок. Сембратовича.
Полишив Федорчук жінку, з роду Московку, яка до останніх днїв з посвятою піклувалась нервово тяжко хорою людиною.
Вдячною памятю згадувати-ме Ярослава Федорчука українська суспільність по обох боках граничних стовпів.
18.05.1916