Вибачте, в мене тут в слізних залозах назбирався текст галицького шовінізму, але я скоренько.
Камінг-аут, але я довго не знала, що може бути якось інакше. В мене завжди були дідо і баба в камениці на Підзамчі, завиванці на Різдво, андрути на Великдень, цвібак на день народження. Креденс у нас стояв ще до того, як ним назвали мережу кав'ярень, а повстанські пісні співалися раніше, ніж їх встигли розмножити на касети і аранжувати під "бум-цик-цик". Але я не думаю, що це саме те, чим варто пишатись. Так просто є, бо є, так було завжди, хоча могло бути зовсім по-іншому. Мені подобається, що поняттям "галицький" можна дуже точно охарактеризувати спосіб життя: стиль одягу і кухню, темперамент і родинні зв'язки, систему вірувань і забобонів. Однак я дуже не люблю, коли це поняття намагаються протиставляти всьому, що ним не є: байдуже, приписуючи галичанам всі вади серця і смертні гріхи, як це тепер часто роблять сусіди, що живуть трохи чи дуже східніше чи північніше, або навпаки — залишаючи за собою право на єдину правду і приватизуючи усю святість світу, чим нерідко грішать самі галичани. Простіше кажучи, мені дуже йдеться про те, щоби галицька своєрідність не дорівнювала ані меншовартості, ні праву на зверхність.
Я надто довго і насичено прожила в рафінованому галицькому середовищі, щоби сприймати його надто поважно. В галичанах мене дратує дуже багато рис, але це не заважає мені пропри все їх ніжно любити. Тобто, може навпаки — любити їх завдяки всьому цьому. Любити так само, як моїх знайомих з інших реґіонів, наділених своїми чудовими дивацтвами і приємними винятковостями, але й не позбавлених особистих і реґіональних вад. Я так часто тролю галичан і так щиро підтримую різні навкологалицькі кпини, що на мене би вже давно мали накласти прокляття корони найсвітлішого цісаря Франца-Йосифа. Але я вірю, що єдиний рецепт на те, щоби зберегти здоровий глузд і світлий розум — окремим особам, націям чи спільнотам — полягає у вмінні здорово сміятися, у першу чергу — над собою.
На Великдень була я на всеношній в храмі Петра і Павла. Знаєте, що за сценарієм після відправлення надгробного богослужіння, плащаницю ховають, і тоді всі, хто є в церкві залишають храм і обходять його навколо, щоби через якийсь час почути звістку про найбільше чудо від початку світу. Але перед тим, як вони дізнаються, що Христос воскрес, їм ще треба пройти скорботною ходою навколо церкви, тобто, якщо уявляєте собі розміщення гарнізонного храму, навколо кварталу прилеглих будинків, і минути, як мінімум, "Фешн клаб", "Цісар" і "Княжкий келих", куди скорбота і сум цього тижня не приходили, де життя не зупинялося, де грає музика, смажаться шашлики і розкурюються кальяни. Тобто навіть у найтихішу ніч року в патріархальному Львові кожен має право шукати свого Бога, кожен має право, як собі вважає за потрібне, святкувати своє життя.
Я не люблю слів, складених заради реклами, але мені так подобається гасло "Львів відкритий до світу", що я навіть маю значок з таким написом і одягаю його собі на день міста, хоча значків і днів міста я теж, якщо зовсім чесно, не люблю. Просто навіть якщо наразі "Львів відкритий до світу" — це ще не до кінця доконаний факт, то у всякому разі це дуже добрий напрямок, бо, як на мене, прагнути — це вже половина дороги до бути. А ще мені трохи менше, але теж подобається трохи більш комерціалізоване гасло "Just Lviv it!". Тільки от коли я читаю усі ці зневажливо-поблажливі пости про писанкових галичан з їхніми недолугими цяцьками і пляцками і зацофаними традиціями, я все частіше почуваюся так, ніби ось гості, які щойно випили доброї кави з порцелянової філіжанки і зі смаком з'їли ніжного сирника, розтоптали на дорогу цю саму філіжанку кирзовим чоботом і голосно видули носа в мережану скатертину. І тоді все частіше хочеться видати їм значок з переписаним гаслом "Just leave it".
02.05.2016