Сянік, у квітні 1941.
Недавно читали ми в нашому щоденнику коротку згадку про те, що селo Ялин, пов. Сянік добровільно зложило означену суму на національні цілі. Це явище, що наші села, висунені найдальше на захід, вже у ворожій околиці та з мішаним українсько-польським або спольонізованим населенням — самі добровільно дають, як на селянські умовини, значні жертви на національні цілі — таке радісне, що слід йому присвятити окрему увагу. Явище досить рідке й тому дуже, дуже відрадне.
Автор цих рядків був принагідно приявний, коли делєґати села Ялин складали гроші в касі УДК. Прийшли до канцелярії скромно і тихо. На зморщених обличчях і твердих руках видно, що це люди тяжкої праці. І видно по їхнім зовнішнім вигляді, що не живуть вони в найкращих матеріяльних умовинах. Передають гроші і їхні обличчя розяснюються. Кажуть: "Мало даємо, але даємо, що в наших силах і даємо щиро". 50. — зол. на потреби УДК, щоб ця наша установа й далі мала змогу і засоби до оборони наших національних інтересів. 25.— зол. на допомогу українському студенству — нашій надії. І 25. — зол. для тих найнещасливіших — для українських інвалідів. Крім цієї суми, ще на весіллю нашого селянина-хлібороба Цимбаліста Михайла зібрали 14.50 зол. і цю маленьку суму призначили на допомогу українській студіюючій молоді".
Вищенаведені суми, зложені українськими селянами на національні цілі, є незначні. Але тут річ не у висоті зложеної суми. Ми, що живемо на українській землі, добре знаємо прадавні селянські злидні та "хронічне" зубожіння. Знаємо, яку спадщину лишала нам Польща. Тут річ іде про той радісний факт, що українські селяни-хлібороби ні трохи не стоять позаду інтеліґенції, коли мова про жертвенність на національні справи. Само село зрозуміло й переконалось про дуже важну й відповідальну працю УЦК та поодиноких УДК. Село вже знає і про те, що без високоосвіченої та фахово вишколеної своєї інтеліґенції — не можна обійтися. Без такої інтеліґенції не може обійтися ніодна культурна нація. Врешті вищенаведена заява наших селян-хліборобів є доказом того, що і селу не чужа незавидна доля українських інвалідів.
Село Ялин, як і багато сіл у північно-західній частині Сяніччини, лежить найдальше на захід — далі вже польські села, або села, що були насильно протягом тяжких десятиліть неволі частинно або вже цілковито спольонізовані. Тим більше треба подібну ініціятиву вітати і заохочувати до неї інші села. З численних поїздок по українській околиці і принагідних гутірок із мешканцями сіл ми мали нагоду вже багато разів переконатися, що українське село, український селянин-хлібороб направду цікавиться всіми нашими загальними справами. Треба тільки постаратися, щоб село було завсіди якслід поінформоване про все, що діється на українській землі. Треба конче наладнати якслід справу поїздок на села. Знову ж треба памятати про те, що на села можуть їздити тільки такі, що зуміють належно вивязатися з своїх нелегких завдань. Треба завсіди відповідно підготовити тих, що мають постійно чи тільки час до часу працювати на селі. Село мусить відчути, що ми, українська інтеліґенція, виїздимо на села не тільки для нашої приємности чи, популярно кажучи, "для спорту". Село мусить пізнати по нашому відході до праці, що направду і щиро цікавимося долею села і що нам всім радощі і турботи села дуже близькі. Тільки так ми всеціло здобудемо село і тільки по такій праці будемо мати таких сіл, як Ялин, багато.
Врешті наші селяни-хлібороби мають до нас ще одне побажання: не сваритися! Ніхто і ніде так добре не відчуває, що між інтеліґенцією щось "не в порядку", як українському селі. Недавно були ми свідками такого пресумного випадку: одної неділі прийшов на село один промовець, а другої прибув інший і кожний говорив щось інше, кожний з них нарікав на тамтого. Селяни слухали, слухали, потім встає старенький сивоволосий господар і тихим, але рішучим голосом заявляє: "До нас із вашими сварками не ходіть. Не на те ми вас годували і продавали останню корову на ваші студії, щоб ви сварилися. Замісць пустих слів ми хочемо бачити вашу єдність, хочемо чути не гасла, яких ми звичайно взагалі не розуміємо, ми хочемо бачити вашу працю!" Такі голоси маємо нагоду почути по всіх наших селах і по всіх закутинах української землі. Ось в чому село стає прикладом для міста.
Юрій Таркович.
