Текст має збуджувати: емоційно, інтелектуально, сексуально. Текст має провокувати до активних дій і спонукати до релаксації. Саме такою амбівалентною є дебютна поетична збірка «Навігатори не працюють у темряві» (Електрокнига, 2015 р.) молодої поетки зі Львова Христини Дрогомирецької. В цьому випадку потрібно редукувати всі усталені уявлення про дебют як про пробу пера, як про початок письма. Варто очистити дебют від штампу недосвідченості. Тексти, які зібрані під однією обкладинкою «Навігаторів…», є доволі нетиповими для сучукрліту. Я ризикну висловити припущення, що збірка причетна до вітчизняної літератури лише за умовно формальними ознаками. Навіть українська мова в ній звучить так, ніби вона позбавлена стереотипно-національного, і ця делікатна обставина провокує народження експерименту.
У текстах Христини переважає англо-американська традиція з імпресіоністичним додаванням французької. Називаючи серед «своїх» літераторів В. Вітмена, Д. Джойса, Г. Міллера, Ш. Бодлера, авторка не схожа на них, і це важливий крок. Десь між сторінками чується джаз, бі-боп, хвилі узбережжя Сан‑Франциско, вдихається запах сигаретного диму в «The Six Gallery»; тягнуться вуличкою Нотр-Дам-де-Віктуар, в безіменний готель Парижу ненормативні рядки графа Лотреамона. Все це має відношення до контекстів, що цілком природно, адже абсолютна культурна герметичність неможлива у відкритому суспільстві. Музикальність несе знакову навантаженість для Христини, що втілилось не лише в словах, віршах, а й у формі збірки, яка нагадує платівку із записами класичних блюзів.
Серед купи літературного сміття, що регулярно видається в Україні, «Навігатори…» (наряду з небагатьма іншими поетичними добірками 2015 р.), є прикладом якісної літератури, для якої контексти відіграють провідну роль: вчитися потрібно в найкращих. Не копіювати, не імітувати, не симулювати, не приміряти на себе образ знеможеної пані в неповні 18 років, бо копіює, імітує, симулює той, хто сам є підробкою. Звичайно, відчутні допінги, відчутні певні магістральні лінії, котрі пронизують, пробивають тексти, занурюючи читача в jouissance, а коли ти надумав випірнути, то на тебе накидаються означені (фр. signifié), закритися від них в якому-небудь тихому просторі не вийде. Немає демаркаційної лінії між текстами і авторкою, вона не вдає із себе скриптора за розкладом, через те не працюють навігатори, бо коли одне за одним починають наступати уявне, символічне і реальне – це загрожує фізичному існуванню: «На автопілоті, широко заплющивши очі, / із загостреною свідомістю / спускатися в ніч, у степінь десять в мінус / п’ятнадцятій» (ці рядки є знаковими для збірки). Навігатори не просто не працюють в темряві чи при ілюзорному зовнішньому освітленні, вони в принципі є ілюзією, пасткою. Навігатори вичерпали себе, темрява, освітлення (природне, штучне) – байдуже; навігатори – це дискурс минулого: минулих традицій, минулого письма. Того минулого і почасти сьогодення, в якому «фахівці» від літератури не здатні диференціювати постмодерн, постмодернізм, постструктуралізм. Я би не став вкладати авторку в одну з цих (тим паче відносити її творчість до модернізму) ніш. В текстах Христини стикаємось з постійним коливанням, осциляцією – не чиста іронія, не відмова від раціо, не тяжіння до містики, не золота середина: «Я – не з плоті, безкровний, безрідний, / бездомний, коливаюсь, мов маятник, / від ударів сердечних, без словесної мішури». Тому і міфологема шляху, метафора подорожі є пунктиром, тлом, як і перехід від жіночого голосу до чоловічого.
Для Христини Дрогомирецької є принциповою формула Ж.-П. Сартра: «існування передує сутності», яка утворює своєрідний симптом: її тексти – не дівчаче письмо, а письмо жіноче (в розумінні Е. Сіксу), і в цьому справжній кайф. Дівчаче, хлопчаче – минає, ми не отримуємо jouissance, жіноче (чоловіче) лишається: «Плівку на сонці з латентним зображенням / labios оскурують, вену від основи потім розходиться / заширмовують, еякулюють, A ESPECIALізують». З цієї причини великого значення набуває культурний бекграунд авторки. Христина не обмежує власне письмо художніми текстами, її есеї нагадують певні замітки на полях, не академізм, не диктат редактора, а вільний рух історіями, ідеями, образами, складання ниток в текст.
При поверховому ознайомленні з текстами авторки «Навігаторів…» може скластися враження, що вона експлуатує давно відомі, шаблонні теми. Що нового можна сказати про місто, про самотність, про емоційні зриви? Та справа в тім, що Христина не актуалізує чужі голоси, не посилається на досвід інших. Йдеться про екзистенцію, збірка дає можливість підслухати, підгледіти: якщо місто, то не стереотипне місто; якщо самотність, то власна самотність; якщо емоційні зриви, то зриви особистісного характеру.
Тексти Христини Дрогомирецької достатньо натуралістичні, біологічні, тілесні («від твоїх оргазмічних рухів», «Вагіна – орхідея з пелюстками», «Я знаю твій запах, його зберігає спинний мозок», «Рот твій – шафа з горища, зберігав легенди минулого», «Моя слина має смак полуничної жуйки»), що наближає їх до в’язкої тілесності М. Віттіг та рваного соматизму Ж. Батая. Христина створює справжнє письмо-перверсію, в якому розкривається лаканівське jouissance. Наближає, але не робить тотожною, що вкрай важливо для зберігання дистанції.
З усієї збірки важко виділити хіт-сингл, сингл – це відсилка до центризму, побудови ієрархії, зрозумілої шкали цінностей. Осциляція протидіє центризму. Напевно «Навігатори…» не є концептуальною фразою, радше являють собою уривки, сентенції, джазові імпровізації. Народжені тут-і-зараз, особливі сексуальні ігри без попередньої підготовки у вигляді побачення, без засобів захисту: ти або станеш іншим, або залишишся ніким.
24.03.2016