У доленосних дискусіях щодо бюджетної політики у США, що відбуваються в нас на очах (без прикрас), дві політичні партії захищають два принципово різні підходи. Республіканці кажуть, що бюджетна дисципліна є підґрунтям сталого економічного зростання, і для цього пропонують протягом 10 років звести бюджетний дефіцит до нуля. Демократи не бачать у дефіциті проблеми і пропонують здійснити ще одну програму бюджетного стимулювання економіки, для чого хочуть підвищити податки.
Корені цих дискусій добре описані у книжці Боба Вудворда «Ціна політики» (Bob Woodward. The Price of Politics), яка на початку зими завдяки синові потрапила мені до рук. Автор, відомий у США журналіст, докладно розповідає про події 2009-2011 рр.., коли США опинилися на порозі дефолту через досягнення ліміту держборгу. Книжка побудована на численних інтерв'ю та спогадах, ретельній реконструкції подій.
Книжку я читав відразу після другої перемоги Барака Обами, коли з'явилися численні аналітичні статті про технології виборчої боротьби, про різні підходи до стратегії і тактики виборчих кампаній. Як наслідок, я прийшов до дивної тези: Путін і Обама — політично майже брати-близнюки! У низці важливих питань і принципах політичної поведінки їхні позиції на диво схожі. Дивіться.
По-перше, і той, і інший є відвертими політичними прагматиками, для яких головне — підтримка більшості. Різниця між ними полягає у тому, що Обамі більшість потрібна для перемоги на чесних виборах, а Путіну — для виправдання своїх вчинків: мовляв, народ мене підтримує. І той, і інший політик ретельно препарують електорат і чітко орієнтують свої дії і послання на ту сукупність виборців, яка у цей момент може становити більшість. І той, і інший будують свою більшість за рахунок агресивної роботи з монолітними блоками, які схильні голосувати однаково. Для Путіна це пенсіонери, вільні чи невільні бюджетники, армія і ВПК; для Обами — афро- та іспаномовні американці і ті самі пенсіонери та незаможні верстви населення, підтримувані за рахунок Medicaid і Medicare. По-друге, дивовижна гнучкість у спілкуванні з електоратом для вибудовування більшості дивним чином поєднується в них обох з політичною негнучкістю, коли йдеться про угоди або переговорах з політичною опозицією. Як Путін готовий ламати будь-яку опозицію через коліно, так і Обама, отримавши одночасно зі своєю першою перемогою у 2008 р. демократичну більшість у Конгресі, гаряче підтримав принцип «F...ck them all!», проголошений головою його адміністрації.
Проте, вже через два роки Обама позбувся підтримки більшості у Палаті представників. А ось політичним позиціям Путіна нічого не загрожує — адже їхня стабільність забезпечується не політичним діалогом, а головою Центрвиборчкому, головами Верховного та Конституційного судів і генеральним прокурором.
По-третє, і Путін, і Обама, схоже, не розуміють і, що гірше, ігнорують інтереси бізнесу. Втративши у 2010 р. більшість у Палаті представників (це багато в чому стало наслідком відмови дослухатися до рекомендацій підприємців), Обама став активно консультуватися з підприємцями з приводу імміграційної реформи — головної реформи свого другого терміну, можливо, він зрозумів свою помилку і зробив висновки. Але ставлення американського бізнесу до нього поки залишається прохолодним.
Звичайно, у сучасній Росії таке — відверта підтримка бізнесом опозиції та відмова правлячій партії у фінансовій підтримці, прохолодні стосунки з Путіним — неможливо уявити. Але те, що для Путіна стогони російського бізнесу (і про ставки страхових внесків, та про рекет силовиків, і про всюдисущу корупцію, і про безглуздий бюрократичний тиск) так само «по барабану», як і для Обами, — це факт. Так, Путін готовий (як, втім, і Обама) їздити по містах і селах, відкриваючи прокатні стани і запускаючи складальні лінії (начебто це він їх збудував), але єдині бізнесмени, інтереси яких йому зрозумілі і близькі і які (інтереси) він буде захищати, схоже, до кінця свого перебування на вершині вертикалі, — це інтереси членів кооперативу «Озеро», держслужбовців-корупціонерів та силовиків-рекетирів (тому що і корупція, і рекет давно стали у Росії бізнесом).
Лише не питайте, чому за такої схожості у принципах політичної поведінки Путін та Обама настільки несхожі один на одного у політиці, яку вони проводять. Відповідь проста: в Америці діє створена колись система стримувань і противаг, міцність якої гарантується свободою слова і ретельно оберігається державою; у Росії ж закладена в Конституції, загалом, аналогічна система стримувань і противаг була зруйнована Путіним, а судова система не знайшла у собі сил (мужності, бажання) цьому протистояти. Іншими словами, інституції держави є запорукою її стабільності. І саме тому їх доведеться рано чи пізно створювати. Можливо, це захоче зробити Путін. І тоді він увійде в історію. А якщо не захоче, то це зробить хтось інший. І той інший увійде в історію.
P. S. А мої особисті симпатії у бюджетній дискусії радше на боці республіканців: я добре пам'ятаю, чим у 1998 р. Росія заплатила за відсутність бюджетної дисципліни. Якщо бюджетна криза у США буде розвиватися за російсько-грецько-іспанським сценарієм, то ... мало не видасться нікому.
Сєрґєй Алєксашенко — директор з макроекономічніх досліджень Вищої школи економіки (Москва)
Сергей Алексашенко
Путин и Обама – близнецы-братья
Ведомости, 20.03.2013
Зреферував Омелян Радимський