Biн, Горобчик, вибачайте, поет.
Горобчик, бо безжурний, як горобчик, та й живе Бог-зна яким чудом, та побитом.
Звання поета, признаєте самі, зокрема тепер, абсолютно непотрібне, не кваліфікує сердешного Горобчика до ніякої поважної, бюрової, бухгальтерійної праці.
Так що він, просто, без звання.
Ясно, що коли воно так, ти міг би він бути тройгендером.
Але й тут заковика.
Саме поет виняток, тільки й він не може бути тройгендером. Хіба тройгендером у країні фантазії, скажемо, тройгендером доброго гумору. Та й це зайве, бо в Горобчика й без цього завсіди добрий гумор.
Він — оптиміст. Ще виразніше можна сказати, що Горобчик живе, удержується з оптимізму.
Розкопичив якісь старі ходаки, якісь розчалапані "берґштайґери".
— Бачите? — вже трубить скрізь. — Справжня, передвоєнна шкіра! Оріґіналь! Пріма! Та що ви знаєте, де ви розумієтесь на цьому!
У кімнаті в нього само-собою, ледівня. Верхоянськ.
— Як ти живеш тут у цій холодільні? — дивуєтесь. — Чоловіче!
А він приплющить таємно одно око й підморгне.
— Ге, ге! — відріже. — А чи ти знаєш, що якби не цей холод, то я був би такою самою кволою, миршавою, плютократичною креатурою, як ти?
— Як то?! — розсердитесь. — Як то?! Хто плютократична апретура... те креатура...
— А ось, — перебє вам, — подивись, нікчемний, бюрократичний крабе!
І гоп — уже стоїть гориніж, на долонях, то знову перегнеться взад аж до землі наче акробат, а там метелицею застрибає, завертиться в стихійному гопаку.
— А нуко, секретар, а нуко референт, покажи ти, що вмієш такого?! — заглумиться з вас. — І... й канцелярне кодло... А може навкулачки?
Max і вже ви раптом бачите три свічки воскові й уже ви раптом лежите на ліжечку і пробуєте шоку.
— Де снідаєш, влюбленче Муз? — спитати в нього, то тільки губи зневажливо скривить.
— Скажу тобі, — вияснить, — що сніданок, це власне анахронізм, залишок завміраючої епохи. Одначе, знаєш, я вже надто вріс у традицію й мушу таки поснідати... До чого бик привик.
— Чай? Кава?
— Ні, паста до зубів, — вияснює зичливо Горобчик. Почистиш уранці зуби пастою й за одним махом потрійна користь: заспокоїш голод, маєш чисті зуби й відсвіжиш їдунку. А такий чай що? Вода — водою. Воду пий, воду їдж, і т. д.
Якось то похвалився мені, що продав сорочку.
— Було їх у мене три, — довірявся мені. — Дві ще-ще, а ця третя, то просто, годі було мені видержати з нею. Колір, уважаєш, непідхожий, і довжелезна страшенне й мало продувна... Хоч сідай та плач. Ну, й що скажеш, найшов таки дурня, що купив. Далебі! Аж лекше тепер чоловікові. Завсіди можна добрий тиждень теє...
Вчора стрічаюсь з ним, ого! — вже без капелюха... Тільки в лещетарському наушнику.
— Де капелюх? — питаю. — Що ти...
— Тихо! — гримнув Горобчик. — І мала дитина знає, що в капелюсі негіґієнічно. По-друге, ця шабатурка була за тісна. По-третє, ти хіба не хочеш, щоб твій друг ходив у немодному циліндрі. По-четверте я одержав за нього цей наушник і ще пять "квітів" удобавку. По-пяте мені тепер уже ніхто не підміняє капелюха. По-шосте я знав одного, шо зприводу капелюха розлучився з дівчиною. По-сьоме, я можу тепер три дні довше...
— Доволі! — спиняв я цю літанію. — Що ж тепер робитимеш? Адже зима ще довга.
— Варіят?! — зареготав Горобчик. — А ти хіба не бачиш? Та ж є ще в мене плащ. За нього добрих два місяці можна тягнути. Врешті — зима вже довго не буде. Іде до весни!
— Гм... — замислився я й покрадьки глипнув на свій плащ. Ще досить добрий... Можна буде... теє...
Шум.
