Посеред грудня у Львівській опері відбувся концерт, на який чи не цілий рік чекали любителі джазу. Концерт під простою, але промовистою назвою: «Сінатра: 100-річчя легенди».
Афіші по Львову можна було згортати вже за місяць до концерту, адже на 19 листопада майже усі квитки були розпродані. Звідки мені про це відомо? Бо саме того листопадового дня мені вдалося придбати останні два квитки на цей концерт. Звісно, поодинокі місця у побічних ложах чи на третьому балконі ще були, але в партері це були таки останні два вільні суміжні місця, до того ж у шостому ряді по центру, звідки можна й візуально контактувати зі сценою (не вигинаючи шиї, не використовуючи льорнетки!), й насолоджуватися усіма акустичними перевагами оперного театру.
Свого часу Олег Лишега написав «Пісню 212», у якій естрадний виконавець з Великої Британії Том Джонс співав про зелену-зелену траву («Green Green Grass of Home»), а перша леді джазу – Елла Джейн Фіцджеральд – робила макіяж із голубої глини, щоб співати для тих, хто в мандрах, або для тих, хто не спить... Для цих суперзірок були відкриті найбільші оперні театри, від їхнього співу місячними ночами водили хороводи опеньки, притрушені цинамоном... Це невловимий смуток. Це ледь іронічний усміх. Адже перед тим легендарний (справді легендарний!) Орфей своїм співом зводив величні мури щойно посталих міст, і тим же співом упокорював звірів... А що написав би Лишега про Сінатру? Шкода, що не знаємо. Тільки відчуваємо гострий біль гострої розпуки.
А тим часом у Львівській опері був організований знаменитий концерт до 100-річчя від дня народження легенди американського джазового співу. Організатори показали, що у Львові можуть співати і грати якісний джаз.
Можливо, хтось прийшов, щоб послухати, як виконує пісні Сінатри Віталій Костенко. Мені, хоч я не музичний критик, його виконання заімпонувало, до того ж саме він під час концерту виконав мою улюблену пісню «Strangers in the Night». І вигляд його був підкреслено, як у Сінатри, і манера виконання – така ж наспівна, аж в’язка, як у Сінатри. Можливо, хтось прийшов, щоб послухати солоспіви Оксани Караїм, але вона співала тільки в дуеті з чоловічим голосом, додаючи до ведучої партії свої свінґові вкраплення. Можливо, хтось прийшов, щоб послухати пісні Луї Армстронґа. Не важко було здогадатися, що під час концерту можуть звучати пісні не лише з репертуару Сінатри, але також пісні з репертуару його найближчих друзів – чи того ж Армстронґа, чи Бенні Ґудмена. І той, хто заради цього прийшов, не був розчарований. Адже співак і трубач Богдан Стасишин, перша труба оркестру «Leoband», знаменито виконав «Let My People Go» (очевидно, найвідомішу композицію Армстронґа). Мені, коли я раніше слухав цю пісню в записі, завжди ніби бракувало духу – хотілося його приберегти, щоб передати виконавцю, щоб той поперемінно чи то співав своїм гортанним голосом, чи то могутньо грав на трубі. А під час виконання цієї пісні наживо мені здавалося, що я взагалі не дихаю – бо ніби співаю і граю на трубі разом з виконавцем. Браво!
Можливо, хтось прийшов, щоб послухати черговий раз оркестрову гру в такій чудовій акустичній будівлі, як Львівський оперний театр імені Соломії Крушельницької. І той не помилився. Оркестр «Leoband» під орудою Миколи Орача та Олексія Баженова знову ж таки знаменито награвав співакам, та й сам виконував інструментальні композиції, зокрема, «Memories of You» Бенні Ґудмена. Треба сказати, що я (несподівано для себе самого) був приємно вражений організацією концерту: його продуманим поділом на дві частини, його порядком зміни вокалістів та інструментальних композицій, навіть його репризами.
Але особисто я прийшов на цей концерт, щоб послухати, як виконує джазові пісні Павло Ільницький. Я був зачудований. Це той голос, який варто почути й запам’ятати. Я раніше знав Павла в іншій іпостасі: він був моїм студентом, ще коли навчався на першому курсі Львівського національного університету імені Івана Франка (на театрознавчому відділенні факультету культури і мистецтв). Звісно, я не скажу, що студент і співак – це цілковито дві різні особи. Я просто скажу, що Павло Ільницький знайшов своє істинне, відповідне своїй суті, покликання. Так, Бог наділив його унікальним голосом, я навіть не знаю, як його називати. Цей голос – ніби оксамит на дотик (якщо можна використати таке порівняння, щоб воно було зрозумілим). Так, Павло співає пісні Сінатри й інших джазменів, як свої власні. Так, він поки що наслідує великих майстрів, але в цьому вже навіть тепер можна вчувати не просто наслідування, а пошуки власного звучання. А синерґетика з оркестром у Павла взагалі феноменальна. Навіть сидячи в залі можна було її відчути. А пластика руху – нібито з тієї далекої епохи, коли Великий Німий тільки-но почав перетворюватись на звукове кіно. Гадаю, глядачі запам’ятали вихід Павла під час другої частини концерту. На сцену він вийшов – як Френк Сінатра, але сказав:
– Я – Ільницький! Павло!
Коли я слухав композицію «New York, New York» у виконанні Павла, мені чомусь пригадалися Скелясті гори в канадській Альберті. І я розумію чому. Адже тоді, споглядаючи ці чорні базальтові скелі, я подумав собі, що вони – нібито переламані зазубрини часу. А за цією думкою надбігла й інша – про коріння каменя. Стоячи біля підніжжя нетанучих у Скелястих горах льодовиків, я також подумав, чи людина тут почуває себе комахою, чи ближче до Бога? Візуально ці два відчуття зливалися в одне. А тепер, перебуваючи в оперному театрі й чуючи оксамитовий голос, я мав тільки одне відчуття – присутність чогось неземного, щоб не сказати – присутність Бога! Так чи інак, але якась радість, охота до життя, любов до людей наповнювала в ту хвилю мою душу. І найдивовижніше, що це не порожні слова, а реальні відчуття. Живий джаз, виконання джазових пісень має свою маґію.
Як відомо, Френк Сінатра народився 12 грудня (1915 року). Тут важливий не так рік, як місяць, тобто співак народився за два тижні до Різдва. Тому-то й зрозуміло, чому на концертах, присвячених йому, зазвичай звучать також різдвяні пісні. Львівський концерт – теж не виняток. До різдвяних джазових «колядок», які на концерті звучали українською та англійською мовою (наприклад, пісенька «Най сніжить» – «Let It Snow» у виконанні – відповідно – Юрія Гнатковського та Павла Ільницького), я хочу долучити один поетичний текст. Річ у тім, що колись давно, ще до народження Френка Сінатри, один поет у переддень Різдва написав собі вірша під назвою «Іммануель», що в перекладі по-нашому значить: «З нами Бог». Цей текст довго чекав на свою публікацію. Нарешті час настав:
Давно вже тьма віків ту ніч покрила,
Коли, втомившись од земних тривог,
Земля в обіймах неба опочила
І в тиші народився з-нами-Бог.
Те збулося, що вже незбутне нині:
Царі на небо більше не глядять,
І пастирі не чують у пустині,
Що ангели про Бога гомонять.
Та вічне, що тоді в ту ніч одкрилось,
Триваліше, ніж час увесь воно,
І Слово знов в душі твоїй вповилось,
Народжене під яслами давно.
Так! з нами Бог, а не в шатрі надземнім,
Не поза межами невидимих світів,
Не в злім огні, не в пóриві буремнім,
І не в забутій пам’яті віків.
Він тут, тепер, де суєта щоденна,
Де в каламуті життьових тривог
Тобі одкрилась таїна блаженна:
Безсиле зло; ми вічні; з нами Бог!
Отож, і я бажаю усім веселого Різдва та щасливого Нового року! Вже третій рік поспіль це просте, традиційне побажання лунає як мантра, адже веселість і щастя таки має прийти в Україну. Різними голосами – на різні лади! – промовляємо одну і ту ж прославу. А цього року різдвяні свята до мене приходять не тільки з колядками та щедрівками, а й джазовими піснями Френка Сінатри у виконанні Павла Ільницького (бо я вже тиждень слухаю компакт-диск «Pavlo Ilnytskyy», що його придбав після концерту). Це особисто для мене блискуче відкриття. Щасливі й радісні люди, яким одкрилась таїна блаженна, швидше здобудуть перемогу.
Фото: Руслан Литвин
28.12.2015