Кожна справа має свою — як сказав старий Бен Акіба — "ліхт і шаттензайту". Не можна наприклад твердити, щоби війна була дуже приємною, особливо, коли хтось лежить собі в теплій хаті після помірковано доброго одно-глечикового обіду та солодко дрімає, раптом чує, як на місті гудуть всі сирени, та поки схопиться і збіжить три поверхи до пивниці — сиплеться йому на голову скло й тинк і земля вгинається під ногами. Ні, рішуче бувають вже у світі більші приємності.
А все ж і війна має свої добрі сторінки. Коли прийшов такий момент, що Ваш покірний слуга взяв дрючок у руки та поманджав знад берегів Полтви на Захід, потішав себе у свому невтішному стані одною злорадною думкою:
"Тепер мене бодай вже напевне ніхто з земляків не буде питати "що чувати?"!"
Бо до того запиту мав я здавна вроджену нехіть. Бувало, навіть відмова грошевого зачету на платню, ані адвокатське упімнення за незаплачений довг не виводили мене так з рівноваги, як добросердечний землячий запит "що чувати". Та ще й засади доброго тону, власне громадське становище й особа розмовця не дозволяли відповісти так, щоб полегшало на душі, лише треба було здебільша шкірити пожовклі зуби у квасній усмішці та відсилати чемно земляка до найавторитетнішого джерела всіх інформацій у моцарствовій Польщі — краківського "ікаца". І не був я у цій своїй абомінації єдиний. Знаю напр. одного святоюрського достойника, який отверто признавався, чому воліє щороку їздити до Карльсбаду, ніж до Черча (стадія Черче-Потік на Рогатин): Щоб не слухати, пане добродію, щоденно сто тисяч разів "що чувати".
Так ось, думав я собі, шкандибаючи шляхом на Городок, Перемишль, Ряшів, Тарнів аж до міста, де — як впевняє приятель Льоньо — наші козаки вже в XVІ. столітті були першими українськими тройгендерами, — тепер, коли ніхто нічого не тільки не знає, але й не може знати, напевне вже мене, бідного еміґранта, ніхто не буде вважати за джерело якихось інформацій. І радий я був, що події, які змітають держави зі світа, зметуть традиційну звичку питати кожного зустрічного земляка, треба чи не треба, от так собі, щоб тільки щось сказати: "що чувати?".
Але є речі, яких ніяка сила у світі викорінити не може. Не вірите — просимо недискретно підслухувати недільні розмови під церквою у Kpaкові. Кожна з них мусить зачатиси від слів "що чувати". І ви не всилі вийти на вулицю у Кракові, Люблині, Холмі, Сяноці чи Криниці, щоб не почути від кожного зустрічного земляка (-чки): "що чувати?".
Гей, друзі милі, браття й сестри у Христі! Може б ви умовились, щоб бодай що другий з вас питав "що чувати", а не кожний? І може б ви направду не дискредитували такої великої справи, як "бліцкріґ" у 1939/40 році, що ваша звичка сильніша від лінії Мажіно, та що вона вічна й безсмертна! Дайте себе поконати і піддайте бодай частину своїх фортів у твердині "Що чувати"!
***
"Чого він вчепився того нашого милого звичаю?" — може мене спитає який патріот, привязаний до традиції. Правда ваша. Був у нас раз такий дипльомат-фільософ, який мав велике зрозуміння для слабостей земляків. Він звик був гордо казати: українська нація така велика, що має право мати серед себе й деяку погань. Українська вдача має стільки гарних прикмет, що попри них може й причепитись погана звичка денервувати земляків питанням "що чувати?".
Пантелеймон Ґузик.
