Ростислав Держипільський став керівником Івано-Франківського обласного академічного музично-драматичного театру імені Івана Франка у 2008 році. За ці сім років театру присвоєно статус академічного, глядачі отримали багато якісних театральних постановок, а в театр ходити стало модно. Він став популярним місцем проведення вечірнього дозвілля, і не лише у вихідні. Відбулися перші в історії театру заокеанські гастролі (Канада, США, 2011 р.).
Про зміни в театрі, суспільстві, глядачі та амбітні плани – у розмові із керівником драмтеатру Ростиславом Держипільським.
– До Вашого приходу театр був зовсім іншим. Пам'ятаєте той час? Якими були перші зміни, чому доводилося вчитися, з чого почали?
– Я очолив театр, коли він перебував у дуже складному становищі, і творчому, і фінансовому, до того ж, тривала реконструкція. Я сам тут працював, тож знав його славну історію. Був час, коли наш театр гудів на весь Радянський Союз. У 2008 році я викладав в Інституті мистецтв, вів випускний курс. Але не хотів, щоби вони приходили у той театр, яким він став, не для такого я їх готував. Треба було щось змінювати. Коли я був актором, то мав своє бачення змін, але адміністративного досвіду не було. Виникла думка, як не я, то хто, з'явилося бажання брати відповідальність на себе і робити. Разом з актором, а нині помічником директора Олексієм Гнатковським ми розробили меседж, що в театр ходити модно і пустили його в люди. Але слоган треба було підкріплювати справами. Набрав молодь, десяток молодих акторів, потім ще. До нас почали йти глядачі.
На початку ми проводили масовану піар-кампанію, де могли, там були, проводили прес-конференції, прелюдії, їх було багато, адже ми їх придумували самі. За перший рік випустили вісім прем'єр. Це дуже багато. Для порівняння – до того було дві. Через пів року добився для театру статусу академічного. Це був потужний стимул, не тільки моральний, ми змогли підвищити зарплати акторам. Мені довелося закрутити маховик по-новому, адже до того цехи, актори і інші служби приходили на роботу, щоб відсидіти необхідний час. А тут постійний рух. Це стало позитивним чинником і для творчого складу – через деякий час люди почали отримувати задоволення від своєї роботи, того, що ми були постійно на слуху. До нас ходили глядачі, здебільшого молодь, ця тенденція зберігається й досі.
Дуже велику увагу приділяв і досі приділяю репертуарній політиці. Адже це має бути дуже планова палітра, бо в нашому місті лише один театр для дорослого глядача. В нас є музичні вистави, казки, комедії, драми, працює мала сцена, це простір для експериментів. Я завжди вважав, що ми не можемо ставити вистави одного жанру: на сцені має бути комедія, трагедія, драма. До того ж, слідкую, щоби це були зразки світової класики, драматургії, української класичної і сучасної літератури. Тішуся, адже сьогодні нашій афіші може позаздрити будь-який колектив: на сцені театру Котляревський, Гоголь, Шмітт, Чехов, Шекспір і багато інших.
– А як вплинула криза, зміна курсів валют, зубожіння населення, негативні події в країні на відвідуваність театру?
– Коли в країні розпочалася Революція Гідності: смерті, анексія Криму, війна на Сході, важко було пристосуватися до цих обставин. І матеріально, і морально. Ми змінювали репертуар, прем'єри, відміняли вистави. І для нас, і для суспільства це все було шоком, викликом. Було важко зрозуміти, як же в таких умовах існувати, зокрема нашому колективу. Був страх. В певний період у людей виникла паніка, а гіршого немає. Це я й по собі розумію: за таких обставин людина починає робити неправильні кроки, адже паніка диктує неконструктивні речі, не діє тверезий розум. На певному етапі я зрозумів, що не можна входити у ступор і жити лише тими подіями. Ми сидимо перед екранами телевізорів, постійно дивитись новини. І все... Це стало загальною тенденцією нації. От в цій ситуації на перше місце має виходити мистецтво, і такий термін, як арт-терапія, дуже правильний. Після певних коливань глядач знову почав іти до театру. Мені приємно констатувати, що кількість глядачів не зменшилася, а люди в театр приходять як за ковтком свіжої води, чистого повітря, в очікуванні чогось хорошого. І нині наш колектив може їм це дати.
– Сучасний театр, який він?
– Я багато над цим думаю. У сучасному європейському театрі багато такого, що для нашого суспільства не завжди прийнятне. Може, лише для певної категорії. Зрештою, кожен керівник формує театр під себе, під свій світогляд. І це нормально. Я вважаю себе режисером перехідного періоду: намагаюсь взяти краще з минулого, певні національні аспекти, і подати це в сучасній інтерпретації. Успіх нашого Івано-Франківського театру і українського загалом в контексті європейського в тому, що наразі захід є таким раціональним, урбанізованим, комп’ютеризованим. Раціо, раціо, раціо... А ми все таки нація емоційна, чуттєва, ми добрі, любимо, сміємось. З одного боку, це нам дуже шкодить, часто інші цим користаються. І з цього нам треба робити «свій коньок». Я за те, щоби нашу емоційну чуттєвість поєднати із західною формою. І у своїх виставах намагаюся це робити.
– Попри талант і вміння перевтілюватися, що для Вас важливе в акторах? Як підбираєте театральний склад?
– В людині дуже важлива харизма. Коли актор виходить на сцену, має бути цікаво за ним слідкувати. Це щось таке, чого немає в інших. Російською скажу «обаяние», наразі українського аналога цьому слову знайти не можу. От актор виходить на сцену, і ти отримуєш задоволення. А харизма або є, або її немає. Дуже важлива школа і рівень підготовки, вміння володіти законами гри: голосом, пластикою, мовою. Загалом це все в комплексі. Багато важить і зовнішність, ми про це не говоримо, але кожен розуміє, що глядач хоче бачити красивих, стильних акторів. Та бувають моменти, що в житті людина така собі, посередня, невиразна, а на сцені неймовірно вживається в сценічний образ. Буває і навпаки. Тут дуже різні речі спрацьовують. А ще для мене залишається важливим відданість театру. Це надзвичайно складна професія, що лише ззовні виглядає привабливо: слава, оплески, квіти... Але це і постійний сумнів в собі, чи зможеш ти справитися з тією чи іншою роллю чи ні? Водночас сумнів – це добре. Бо коли актор безапеляційно впевнений, що він все може – це кінець. До таланту треба додати ще й працьовитість, тоді можна говорити про результат.
– Опишіть нинішнього глядача вашого драмтеатру: вік, звички, інтереси?
– Глядач у нас дуже різний. Це пов'язане з репертуаром. Але нині я спостерігаю тенденцію, як люди «підсідають» на театр. Не хочу порівнювати це з наркотичною чи алкогольною залежністю, це інше. Театр – це круто. До нас приходять різні глядачі, молодь. Для них є відповідні вистави, здебільшого, комедії. І починають ходити постійно. Далі вибирають щось серйозніше. Публіка у нас дуже різнопланова. Звичайно я хочу, і думаю, що ми до цього йдемо, залучити до театру глядача думаючого, інтелектуального, який не лише їсть те, що йому дають, а який перебирає, зважує, чи це корисно, цікаво? Як на мене, це людина десь 30 років, яка вже чогось досягла, розумна, стильно вбрана, вихована, яка розуміє, чого хоче.
– Мабуть, стартом для Вас, як для режисера і керівника, була прем'єра твору Марії Матіос «Солодка Даруся». Як відбувався вибір твору, адже це доволі складна річ, драма? Як велися перемовини з автором?
– Це вже так давно було, що й не пам'ятаю (жартує). Тоді у мене був випускний курс. Студенти хотіли щось експериментальне, я переконував, що необхідно освоїти класичні речі, основу, як і у школі – алфавіт, цифровий ряд, додавання, таблицю множення. В той час потрапила мені до рук книга Матіос «Солодка Даруся», і вона мене надзвичайно вразила. Я родом з Косівського району Івано-Франківської області, мені бабуся змалечку розказувала про події часів УПА. Давно визрівала думка подати цю тему, але хотілося без штампів, наші хороші, москалі погані. Трагедію того часу хотілося подати на іншому рівні, щоб її змогли збагнути всі. Матіос це зробила геніально у своїй книзі – на прикладі однієї родини показала трагедію цілого народу. Не через гучні слова і лозунги, а через людину. І тоді це проникає в душу, ти розумієш весь біль того, що відбувалося. Тоді в мене почали виринати картинки, асоціації. Запропонував студентам, сказав, що це буде або наш найбільший успіх, або найбільша невдача. Це була дипломна робота, молодь почала працювати над постановкою. А коли я прийшов в театр директором, поставили її на сцені. Люди дуже швидко розкуповували квитки на всі вистави. Тоді відбулася розмова з автором, я пояснив, що це була дипломна робота. Марію Матіос запросили на виставу, дуже хвилювалися, як вона відреагує. Їй сподобалося, відтоді вона почала підтримувати наш театр.
– У кого з сучасних режисерів, акторів, постановників можна і варто вчитися? Хто є прикладом особисто для Вас?
– Акторську майстерність вивчав у народного артиста України Богдана Козака. Це унікальний чоловік, послідовник Курбасівської школи. За те, ким я є, вдячний саме цій людині. Наступним етапом в моєму житті став театр «Вільна сцена» у Києві. Там тоді був Дмитро Богомазов, я в нього працював три роки. Вважаю це своїм другим університетом, це мій творчий вчитель, номер один в режисурі. А ще є молодий режисер, бачив три його постановки, це один з найцікавіших молодих режисерів, надзвичайно талановитий хлопець, у якого варто вчитися – Стас Жирков.
– Багато вистав театру відбувається на камерній сцені. Це такий сучасний експеримент чи вибір відбувається відповідно до конкретного твору?
– Формат камерної сцені в Європі надзвичайно популярний. Особисто я дуже люблю такий формат. Наш театр дуже великий, а на камерній сцені видно очі актора, він не збреше, тут треба бути максимально відвертим з глядачем, органічним, правдивим. Актор усвідомлює, за метр від тебе сидить глядач, він все бачить і розуміє. Подібно як у кіно крупні плани. Це хороша школа для самих акторів, до того ж, дає простір для експериментів.
– Нещодавно в Івано-Франківську відбувався «Час театру». Ваші висновки, зауваження після проведення фестивалю? Що для себе взяли від інших?
– Цього року ми свідомо змінили форму проведення фестивалю. Попри недостатнє фінансування і не зовсім доречний час для проведення фестивалів, ми зробили правильну основу для майбутнього театрального життя Івано-Франківська. Ми назвали його фестивалем сценічних мистецтв у Франківську. Тож у майбутньому сюди можуть приїжджати із вуличними дійствами, пластичними, вокальними, хореографічними постановками. Хочемо зробити новий крок для того, щоби Франківськ став театральною Меккою України, театральною столицею України і Європи. Щоби наш глядач мав можливість бачити найкращі постановки світового рівня. Таким чином ми вивищуємо нашого глядача.
– Плани доволі амбітні. Позмагаєтесь з Києвом і Львовом?
– Звичайно. Не хочу, щоби вони боялися чи ревнували, але вважаю, що наше місто унікальне, одним словом – Станіславський феномен. І ми теж є частиною цього феномену. До нас вже приїжджають на вистави з Києва і Львова. Так, це амбітні плани, але ми працюємо над їхньою реалізацією. І я вірю, що так воно і буде.
06.07.2015