Якось видатний тайський режисер Апічатпонг Вірасетакул на запитання: навіщо він знімає кіно – відповів: «Це форма терапії для самого себе. Це мій спосіб зв’язку з людьми та світом. Якби я не зміг знімати кіно, я би дозволив собі зникнути, нічого не утримавши у пам’яті». Можливо, у цьому ж дусі відповів би і французький кінодокументаліст Бруно Монсенжон. Не маючи жодної кінематографічної освіти, Монсенжон зняв близько 90 фільмів зі світовими музичними зірками. Але всі вони – здебільшого фільми про друзів, про пам'ять і про свободу, що дарує мистецтво. Монсенжон став єдиним в світі режисером, якому епохальний піаніст Святослав Ріхтер довірив власну біографію. Нещодавно Бруно Монсенжон завітав до Одеси.
Так склалось, що в Україні про режисера досі відомо небагато – прізвище Монсенжона переважно знають в музичному середовищі. Як документаліст, він зміг зберегти та опрацювати велику кількість унікального біографічного матеріалу. Власне, візит Монсенжона до Одеси був присвячений століттю з Дня народження Святослава Ріхтера. З цієї нагоди за ініціативою культурного центру «Баварський Дім, Одеса» та Німецького форуму східноєвропейської культури Монсенжон приїхав особисто представити свою невелику ретроспективу. Біографіям щонайменше двох визначних музикантів, чиє життя пов’язано з Україною – Святослава Ріхтера та Давида Ойстраха – режисер присвятив свої стрічки.
Але парадокс Монсенжона полягає у тому, що він знімає фільми про свободу, яка завжди виходить за межі будь-якої окремої історії та біографії. Його фільми – це особистий спосіб спілкуватися із друзями про те, що найбільше цікавить: про безмежність музики, про плин часу, про життя і смерть. Причому здебільшого довгі режисерські інтерв’ю з музикантами перетворювалися просто у регулярні дружні зустрічі, підчас яких камера ставала чимось зовсім необов’язковим. На творчому вечорі в Одесі Монсенжон згадав, як одного разу Святослав Ріхтер підчас прогулянки почав розповідати неймовірну історію про власні походеньки до Генріха Нейгауза. Як на зло режисер не мав при собі камеру, але наступного дня, вже приготувавшись до зйомок, попросив Святослава Теофіловича ще раз розповісти цю історію: «Ріхтер на мене тоді глянув, як на повного ідіота, що втратив пам'ять, і каже: “Так я ж це вчора розповідав”».
Але, зрештою, біографії славетних музикантів в об'єктиві Монсенжона стають, скоріше, мовою, якою можна говорити про свободу. У кожній стрічці режисер ніби навмисне уникає тих подробиць та деталей, які могли би перетворити фільм лишень у набір згадок легендарного музиканта. Картини Монсенжона – не тільки і не стільки біографічні роботи, скільки певні спроби проявити безмежність мистецтва.
Ще у 1970 році іспанський режисер Пере Портабелла зняв маленький короткометражний фільм «Playback», в якому експериментував із музикою та можливостями сприйняття. Ця 8-хвилинна стрічка – запис репетиції хору Великого оперного театру Лісео перед записом музичного супроводу до фільму про Ґауді іншого режисера Карлеса Сантоса. Під керівництвом хормейстеру співаки починають виконувати свої партії. Але попервах здається, що це просто якісь буквосполучення та незв’язні звуки. Насправді ж – це уривки з ваґнерівських «Танґейзеру», «Лоенгріна» та «Валькірії». Згодом поступово починає здаватися, що віднаходиш у цих виконаннях певну логіку, але раптом диригент просить хор додати руху. Співаки починають хаотично блукати швидкими кроками по сцені, продовжуючи виконувати свої партії – і миттєво уся знайдена структура розсипається, перетворюючись у чарівну поліфонію звуків. Хор ніби стає живим дифузуючим організмом. Здається, що саме тоді перед об’єктивом камери з’явилась сама природа музики – свобода, що виходить далеко за межі структур, що в одну мить руйнує усі умовності.
У певному сенсі чогось подібного досягає у своїх фільмах Бруно Монсенжон. Але, на відміну від Портабелла, він звертається до самих біографій музикантів, аби перетворити їх в об’єктиві своєї камери на таку саму поліфонію, на мову, якою можна говорити та проявляти безмежну свободу, як природу музики та мистецтва взагалі. Святослав Ріхтер, Давид Ойстрах, Геннадій Рождественський – їх біографії переплітаються між собою від фільму до фільму в якийсь невловимий візерунок. Але замість піддатливої єдиної історії, фільмографія Монсенжона стає, скоріше, неоднорідним і навіть суперечливим розмірковуванням про свободу. Ті, хто, як Ріхтер, вважали себе цілком незалежними від зовнішніх соціальних та політичних умов; ті, хто як Ростропович, Менухін або Рождественський, вели посильну боротьбу з ідеологічним режимом; ті, хто, як Баршай, обрали для себе життя в еміграції; або ті, хто, як Ойстрах, змушені були коритися тоталітарній державі. Героїв фільмів Монсенжона, що мали такі різні долі, об’єднує у дивну поліфонію одне – свобода, яку вони відшукували у музиці.
Сам Монсенжон розповідає, що його стрічки народилися із бажання ще одним способом представити людям музику. Власне, так він прийшов до кінематографу – будучи молодим скрипалем, Монсенжон просто став шукати нові способи вираження. На початку ’70-х років він потрапив на телевізійні зйомки, після чого народилася ідея розробити концепцію невеликої музичної телепрограми. Дебютний проект Монсенжона швидко знайшов підтримку телеканалів, і в такий спосіб режисер зняв свій перший фільм, що був присвячений Ієгуді Менухіну. Здається, що із такою ж легкістю Монсенжону і надалі давався кожен його новий задум. Наприклад, Ґлен Ґульд, який припинив вже до ’70-х років давати концерти, несподівано відповів на лист Монсенжона запрошенням у гості, що продовжилося зйомками фільму. Годі вже й казати про роботу із Ріхтером – одним з найбільш замкнених і відчужених музикантів, який взагалі рідко кого до себе підпускав.
Безперечний режисерський magnum opus – «Ріхтер Нескорений» (1998), що відкривав ретроспективу Монсенжона в Одесі, починається зі старого чорно-білого запису прогулянки Святослава Ріхтера по засніженій алеї. Останні кадри фільму – інтерв’ю музиканта, зняте за кілька місяців до його смерті. Проте між ними немає прямої сюжетної лінії, немає суворого життєпису. Хоча фільм складається із рідкісних архівних кадрів, записів концертів і, власне, унікального інтерв’ю – в кадрі Ріхтер прямо перед камерою читає та коментує власні щоденники. Але деталі особистого життя музиканта Монсенжон здебільшого тактично залишає щоденниковим записам та книзі, яку окремо спеціально видав. Наприклад, горезвісна історія про зламаний палець згадується лише побіжно – у зв’язку із пасажем про диригентську практику музиканта. А вся історія про бійку, в якій Ріхтер і отримав перелом, та про лікарську помилку, що могла коштувати музиканту кар’єри, режисера не цікавить. Його увага сконцентрована на інших речах – на здатності музики та мистецтва взагалі ставати для людини безмежним світом навіть тоді, коли зовнішні умови мало чим відрізняються від в’язниці.
Саме музиці, як шляху особистої свободи, присвячені фільмі Монсенжона. Наприклад, в картині «Давид Ойстрах: народний артист?» (1994) Мстислав Ростропович згадує своє знайомство зі славетним скрипалем. Тоді Ойстрах висловив своє захоплення талантом віолончеліста, але додав до цього розповідь про тиск із боку радянських держслужб, через що він, мовляв, не може гарантувати, що ніколи не зможе підписати якусь розгромну статтю про Ростроповича. Політичний режим та соціальні умови ніби лише ненадовго висмикували музикантів із їх вільного світу, в якому для самої музики немає жодних обмежень. Мистецтво ставало справжнім діалогом, який вівся в обхід хворобливої дійсності. Музика була для героїв Монсенжона головним притулком, що рятував від Другої світової війни, від ідеологічних заборон, від залізної завіси.
Невеликий фільм «Заборонені ноти. Сцени із музичного життя радянської Росії» (2004), який також увійшов до короткої одеської ретроспективи, режисер прямо присвячує тому, як музиканти та мистецтво в цілому виживали в умовах тотальної ідеологізації за радянських часів. Від студентів, які перед неочікуваним візитом парт-працівників панічно витирали зі своїх нотних зошитів неугодні режиму твори, до легендарних музикантів, яким забороняли або спілкуватися із публікою та пресою під час закордонних гастролей, або, зазвичай, взагалі виїжджати за межі союзу. Цей 50-хвилинний фільм здається найбільш лаконічним та проникливим режисерським есеєм про природу мистецтва. Чергуючи між собою інтерв’ю з Рудольфом Баршай, Вікторією Постніковою та Геннадієм Рождественським, Монсенжону вдається говорити не стільки про параною тоталітаризму, скільки про свободу, яку народжує музика. Подібно до того, як в «Playback» Портабелла у поліфонії виконань музика руйнувала усі умовності, в «Заборонених нотах» у переплетінні різних біографій, різних доль народжується сама безмежність музики.
Фільми Монсенжона набагато ширші за звичайні життєписи. Одночасно, вони стали й для самого режисера способом спілкування і, очевидно, певним зв’язком зі світом. У простій розмові з Монсенжоном стає зрозумілим, що режисер не надто цікавиться чимось, що не має стосунку до класичної музики. Своїми стрічками він створює певний живий світ, в якому його друзі – видатні музиканти – завжди можуть спілкуватися один з одним. Світ, в якому сам Монсенжон поринає у свободу, що дарує мистецтво. Така свобода не залежить від комфорту або оточуючої ідеології, не знає меж та формальностей. Радше сказати, що біографічні фільми Монсенжона – це сам спосіб представити таку свободу і не дозволити їй зникнути.
Фото Катерини Бакурової
08.06.2015