Поряд з сучасними радянськими п'єсами столичний театр ім. Івана Франка поширює свій репертуар найціннішими творами української класичної спадщини. Так вже протягом кількох років зі сцени театру не сходить п'єса І. Тобілевича "Суєта". Цілком правильно, що "Суєта" ввійшла в репертуар ювілейних гастролів театру, і як одна з кращих вистав, показана львівському глядачеві.
Українські театри дуже охоче ставили і ставлять п'єси Івана Тобілевича. Інтерес до творчості Тобілевича не зменшується і в наші часи. Це — зрозуміло.
Тобілевич один з найталановитіших українських драматургів минулого сторіччя, що створив значний соціально-побутовий репертуар. Кращі п'єси його відрізняються яскравістю, свіжістю, реалістичністю змальованих ним людей тієї епохи, в якій жив і творив драматург.
Звичайно Тобілевич не був демократичним письменником, співцем обездолених селян, наймитів. Він, здебільше, ідеалізував патріархальність відношень, хуторський образ життя.
Але там, де перемагав художник-реаліст, там в наявності не лише правдивий показ життя сільських багатіїв, але і гостра критика всього негативного, що помічав драматург. Ось саме ці п'єси і мають високу цінність для радянських театрів.
П'єса "Суєта" не належить до кращих творів Івана Тобілевича, і поступається перед багатьма його п'єсами.
Тобілевич в "Суєті" гостро критикує синів багатого хлібороба Барильченка, що ставши чиновниками відірвались від рідного села, почали соромитись своїх батьків "простих мужиків", своєї мови, побуту. Симпатії радянського глядача весь час на боці батьків, які бідкаються, що їх діти стають чужими. Тобілевич устами одного зі своїх героїв констатує, що замість підносити село економічно і культурно, освічені, мужицькі діти кидають село у повній темряві.
— Забрали все, що можна від землі, виснажили гречкосія і покинули. Ані лікаря, ані вченого хазяїна, ані доброго адвоката. Нікого немає на селі...
Цей гострий засуд тих, що від "мужиків відстали, а до панів не пристали", справляє на сучасного глядача особливо глибоке враження.
Але Тобілевич далі йде на неправильний шлях. Він гарячо захищає патріархально-ідеалістичне життя на селі, серед зелених хуторських гаїв і садків, намагаючись довести, що таке життя "рай для всіх". Хибність ідейних тенденцій "Суєти" і зменшує цінність п'єси.
Чому ж все ж таки театр ім. Ів. Франка поставив саме "Суєту", а не будьяку іншу п'єсу Тобілевича? Очевидно театр привабила наявність в п'єсі блискучих художніх образів, яскравої, насиченої мови, а також теплий гумор, яким пройняті окремі сцени і нарешті високі драматургійні якості п'єси.
Спектакль свідчить про те, що постановщик народний артист республіки орденоносець Г. П. Юра працював над "Суєтою" з особливою обережністю і вдумливістю.
Основний акцент зроблений на максимальному виявленні соціального змісту п'єси, на правильному реалістично-чіткому розкриттю образів. Водночас режисерові пощастило послабити зайве прикрашування сільської патріархальності, зменшити непотрібну романтичність народолюбства.
П'єса стала зрозумілішою для радянського глядача, в той же час зберегла аромат творчості талановитого драматурга.
На рідкість вдалий добір більшості виконавців в усій реальності і силі доносить до глядача характеристику яскравих персонажів, а також епоху.
Оцінюючи виконання п'єси перш за все треба згадати артиста О. П. Юра-Юрського, що грає Макара Барильченка. Макар разом зі своїм сином Карпом є виразник, авторського протесту проти відриву від землі, від народу української чиновної інтелігенції. О. Юра-Юрський показав нові сторони своїх виконавських даних надзвичайно м'яко, витримано, подаючи фігуру міцного сільського хазяїна.
Теплий, привабливий образ Карпа, роботящого селянина, що мусить тримати на своїй шиї запанілих братів і сестер, створив артист І. Беневельський.
Багатого хлібороба Терешка Сурму, який знає ціну освіти і який намагається підняти свій рід до "панів", мріє, що його матюша буде важним чиновником в городі, блискуче грає народний артист УРСР орденоносець Г. П. Юра. Простота і щирість тут зливаються з м'яким теплим гумором. Сцена з участю Терешка Сурми одна з найкращих сцен в спектаклі.
В простих комедійних тонах веде заслужений діяч мистецтв О. Ватуля роль учителя гімназії, що через шлюб з дворянкою прилучився до "вищого світу", соромлячись свого мужицького походження. Артистка В. Чайка, що виконує роль Тетяни Барильченко глибоко і переконливо передала безпосередність материнських почуттів, переживання гострої образи матері, якої цураються діти.
Хороше грає артист В. Дуклер "невдаху" в сім'ї Барильченків — Івана, що довго тинявся по світі, але знайшов своє покликання в мистецтві. Артист вміло підкреслює душевну щирість, сміливі поривання Івана, його безпосередність. Акторові П. Шкрьобі пощастило створити цікавий, гострий малюнок малокультурного, самовпевненого унтерофіцера — Гупаленка, людини, яка зіпсована солдатчиною. З властивою їй тонкою майстерністю грає чванливу пустотливу дворянську жінку Наташу — заслужена артистка УРСР Ф. Барвінська.
Прекрасне враження справляє заслужений артист Т. Юра в ролі генерала Сорокатисячникова і заслужений артист УРСР М. Пилипенко в суто комедійній ролі Акіла Акіловича.
Оформлення п'єси художником В. Борисовцем просте, зручне і відповідає реалістичному стилеві постановки.
Вся поставка "Суєти" має на собі відбиток вдумливого підходу до критичного опанування класичної спадщини українського театру. "Суєта" — значна творча перемога франківців.
Л. Любомирський
