Очевидно, що книга лауреата Нобелівської премії з фізики Стівена Вайнберґа «Пояснити світ» (To Explain the World) змусить численних істориків науки поворушити перами. «Пояснити світ» – це збірка лекцій з історії науки, які Вайнберґ читав студентам Техаського університету в Остіні. Вже з самого початку автор стверджує: «Я фізик, а не історик». Без жодних виправдань він трактує минулу науку з погляду сучасності й полемізує з тими дослідниками, які розглядають наукові здобутки минулого лише як історичні або культурні артефакти. У фокусі автора майже виключно західна наука, хоча він розглядає й науку середньовічного ісламу. За його словами, незважаючи на те, що інші цивілізації породили чимало наукових знань, науковий метод – спеціальна техніка, яка дає змогу «отримувати достовірне знання про світ» – був відкритий й набув поширення спершу на Заході.
Його книга – провокативна: уявіть собі історію архітектури, яка аналізує споруди минулого з погляду задоволення ними потреб сучасних людей й законів сучасної архітектури. У своїй книзі Вайнберґ «скидає з п’єдесталу» багатьох визнаних наукових світил, таких як Рене Декарт чи емпірик Френсіс Бекон. Натомість він звеличує інших, таких як астроном Аристарха Самоського, який ще в античні часи обґрунтовував геліоцентричну модель світобудови, та ранньомодерного хіміка Роберта Бойля, представника «нового агресивного стилю в експериментальній науці».
Сильним місцем книги Вайнберґа є її глибока та вдумлива оцінка оцінка астрономічних та механічних систем, таких як системи Коперника та Ньютона. Крім того, вона вміщує понад 100 сторінок опису еволюції механічних, оптичних та астрономічних проблем класичної, середньовічної та ранньомодерної науки, таких як закон заломлення світла й математика руху планет.
Про письменницький хист Вайнберґа, його спроможність викладати складні наукові проблеми доступною мовою, свідчить його книга про походження Всесвіту «Перші три хвилини». У «Пояснити світ» він розглядає, як заперечення категорій Аристотеля в Паризькому університеті у ХІІІ ст. врятувало науку від догматичного аристотелізму, а повернення до них, своєю чергою, від релігійних догм. На його думку, геліоцентрична модель Коперника свідчить про те, що «проста і елегантна теорія, яка досить непогано узгоджується з емпіричними даними, часто набагато ближча до істини, ніж складна, потворна теорія, яка з ними узгоджується набагато краще». З погляду сучасних наукових знань Вайнбербґ аналізує й дослідження персидського астронома аль-Біруні, який жив в ХІ р. Неправильні обчислення аль-Біруні надовго повело науку хибним шляхом.
Його підхід, однак, має і слабкі місця. Бекон і Декарт часто помилялись в своїх наукових судженнях, проте вони захищали науку ще тоді, коли вона була в пелюшках, й створили культурну нішу для майбутньої професії Вайнберга. Недооцінювати їх досягнення можна лише з дуже вузького погляду на історію науки.
С. Вайнберґ признається, що почувається комфортно лише з наукою XVII ст. й наступних епох, коли науковий метод вже був визначений. Його дискомфорт з попередніми періодами часто виявляється в тому, що він не може правильно оцінити історичний контекст того чи іншого наукового твердження. Прикметною в цьому контексті є його інтерпретація діалогу Платона «Федон», у якому його головний персонаж Сократ ствержує, що зумів осягнути концепцію Всесвіту свого попередника Анаксагора, яким керує божественний розум, однак відкинув її, бо Анаксагор не зумів пояснити, чому божественний розум волів бачити саме такий Всесвіт, а не інакший. Тому Сократ створив свій власний метод пошуку моделі Всесвіту, який починався з гіпотези, що первинно здавалась найсильнішою, а далі тестував цю гіпотезу за допомогою ланцюжка запитань.
Вайнберґ звертає увагу на те, що Сократ відмовився від продуктивної з погляду пізнішої науки космологічної моделі Анаксагора. Однак він не зміг збагнути, що метод, який при цьому обґрунтував Сократ, дуже схожий на майбутній науковий метод. Адже філософ відкинув концепцію, яка догматично засновувалось на божественному знанні, заради методу пошуку наукової істини.
Свою книгу Вайнберґ розпочинає уривком з поеми Джона Донна «Розповідь про тінь». У ній йдеться про закохану пару, яка зустрілась зранку, а їхня тінь протягом дня скорочується, поки ополудні не зникає взагалі. В останньому рядку, який цитує автор, сказано: «до чудової ясності усі речі зведені» (to brave clearness all things are reduced). Свою книгу Вайнберґ завершує безапеляційною хвалою редукціонізму, як єдиному правильному шляху в науці, що відкриває «світ нам таким, яким він є».
Справді, редукціоністський підхід є цікавим та сміливим поглядом у минуле, що дає змогу побачити, де наші предки помилялися й з правильного шляху збивалися на манівці. «Ми навчаємось науці, - пише автор, - не виводячи правила про науку, а з самого досвіду заняття наукою, в основі якого лежить бажання насолоди, яку ми отримуємо, коли наші методи успішно пояснюють дійсність». Тим не менше, щоб усвідомити історію науки, слід збагнути, що інколи ключові наукові ідеї були саме «тінями».
Роберт Кріс – професор філософії Університету штату Нью-Йорк у м. Стоуні-Брук.
Nature, 19/02/2015
Зреферував Євген Ланюк
25.02.2015