Технологічна революція мала також порочний ефект – вона дала в руки інтелектуального та політичного негідника зброю, яка дозволяє йому оскверняти і маніпулювати тим, що досі здавалося останнім святилищем індивіда: його тожсамістю
У тижневику «Нью-Йоркер» за 7 вересня цього року опубліковано «Відкритий лист до Вікіпедії» американського романіста Філіпа Рота, який є надзвичайно повчальним. У ньому описано, як Рот, виявивши неправильний опис свого роману The Human Stain («Людське тавро»), зроблений Вікіпедією, листовно звернувся до адміністратора цієї віртуальної енциклопедії з проханням виправити помилки. Відповідь, яку він отримав, була дивовижною: попри те, що даний інтернет-проект визнавав, що автор є «безперечним авторитетом щодо власного твору», лише його слова є недостатньо для того, аби Вікіпедія визнала, що помилилася. Окрім нього, їй потрібні були «інші додаткові джерела», які б рекомендували внести виправлення.
У своєму відкритому листі Філіп Рот скрупульозно і переконливо доводить, що його роман не є навіяний – як це стверджує Вікіпедія - життям критика та есеїста Анатоля Броярда, з яким він був заледве знайомий і про чиє приватне життя не знав анічогісінько, а долею його друга Мелвіна Туміна, соціолога і професора Прінстонського університету, який, використавши на одному з занять слово, яке потрактували як зневажливе по відношенню до афроамериканців, був утягнутий у справжнісінький кошмар нападок та санкцій, які мало не зруйнували його життя, незважаючи на те, що впродовж багатьох років він як інтелектуал і науковець боровся проти расової дискримінації та упередженості в Сполучених Штатах. Філіп Рот опублікував цього відкритого листа в «Нью-Йоркері» для того, аби спробувати в якийсь спосіб спростувати той обман стосовно його твору, що його масова Вікіпедія поширила по усьому світу.
Це вже не вперше великий американський новеліст розпочинає донкіхотську битву на захист правди. Кілька років тому він виявив, прочитавши «Нью-Йорк Таймс», що йому приписують заяву, якої він – наскільки пам’ятає - не робив. Після численних заходів та зусиль йому вдалося виявити джерело, яке газета використала для цитування: інтерв’ю в італійській газеті, підписане Томмасо Дебенедетті. Якого він ніколи не давав. Завдяки цьому розслідуванню були виявлені шахрайські діяння Дебенедетті, який вже не один рік публікував у пресі Італії та інших країн вигадані від початку до кінця репортажі про людей різних професій та занять (я мав честь бути однією з його жертв, а іншою став сам Бенедикт XVI). Залишається тільки сказати, що 79 фальшивих репортажів цього діяча не удостоїлися жодної санкції, й історія його шахрайства перетворила симпатичного Томмасо Дебенедетті на справжнього героя цивілізації видовищ.
Зараз я хотів би увести в цю статтю себе і розповісти два епізоди з мого нещодавнього життя, які є напрочуд схожими на те, що сталося в Філіпом Ротом. Коли я був у Буенос-Айресі, одна пані спинила мене на вулиці, аби висловити свій захват моїм «Похвальним словом жінці», яке вона щойно прочитала в Інтернеті. Я подумав, що вона мене з кимось переплутала, та кілька днів по тому, вже після мого повернення в Перу, ще двоє людей запевнили мене, що читали вищезгаданий текст, який був підписаний моїм ім’ям. Урешті-решт, одна добра чи зла душа надіслала його мені. Він виявився коротким, дурним і крикливо вульгарним («Справжня краса - це зморшки від щастя», «Усі вродливі жінки, яких я бачив, ходять вулицями у довгих плащах та міні-спідницях, вони пахнуть чистотою і усміхаються, коли на них дивляться» і навіть дещо гірше). Я запитав у фанатичних друзів мережі, чи існує якийсь спосіб виявити фальсифікатора, який сфабрикував цю пустопорожню бульку, скориставшись моїм ім’ям, і мені сказали, що теоретично це можливо, але на практиці – ні. Тому що нема нічого легшого, аніж стерти сліди риторичного шахрайства, вкидаючи підробки та фальшивки такого ж ґатунку. Ясна річ, я міг спробувати, але на це пішло би багато часу і без сумніву чимало грошей. Найкраще забути про цю справу. Що я, звісно, і зробив.
Аж доки рік чи два по тому мені не зателефонував з Буенос-Айресу журналіст із «Насьйон», газети, яка публікує в Аргентині мої статті. Він здивовано запитував, чи справді я є автором підписаного моїм ім’ям тексту під назвою «Так, я плачу по тобі, Аргентино» - злостивої діатриби супроти аргентинців, яка циркулювала Інтернетом. Цього разу приписуваний мені текст був підлим, але не дурним. Фальсифікатор скомпонував його зі старанною підступністю, підбираючи речення, які я колись використовував, - наприклад, критикуючи політику президента Крістіни Фернандес де Кіршнер чи президента Венесуели Уго Чавеса, - і присмачивши їх смердючими паскудствами і вульгарностями власного урожаю («халамидник, парія, троглодит з дорогої небіжки Венесуели», «Перонізм є угрупуванням невдоволених найгіршого штибу – сповнених ненависті, тваринної люті, фанатиків, фашистів, хворих на непоясненну злість» та інші схожі красоти).
Я порадився з адвокатом. Він мені пояснив, що тема авторського права, копірайту, у цифровому світі усе ще є темним лісом, предметом численних та складних переговорів, у яких ніхто ще не дійшов згоди, і що попри те, що в принципі шляхом тривалого й дорогого розслідування можна вийти на джерело, звідки з самого початку було взято сфальшований текст, ймовірно, це зусилля виявиться марним, оскільки фальсифікатор чи фальсифікатори вжили усіх необхідних застережних заходів для того, аби стерти сліди, поширивши наклепницьку статтю не з власного комп’ютера, а з одного з тих, якими можна скористатися в інтернет-кафе. Отже, нічого не можна вдіяти? Насправді, ні. Чи радше можна: сприйняти це як жарт і забути.
І тут ми дійшли до найсерйознішої та найважливішої частини цієї справи. Аудіовізуальна технологічна революція, яка інтенсифікувала, як ніколи раніше в історії, засоби зв’язку і яка обдарувала сучасне суспільство інструментами, які дозволяють йому спритно обійти усі системи цензури, мала також порочний, хоч і неумисний ефект – вона дала в руки інтелектуального та політичного негідника, когось ображеного, заздрісного, стурбованого, ідіота чи попросту того, кому нема що робити, зброю, яка дозволяє йому оскверняти і маніпулювати тим, що досі здавалося останнім святилищем індивіда: його тожсамістю. На сьогоднішній день технічно можливо перекрутити справжнє життя людини: ким вона є, якою вона є, що робить, що говорить, що думає, що пише – і потроху його спотворювати, доки не перекрутиш повністю, подекуди завдаючи цим непоправної шкоди. Ймовірно найгіршим у цьому є те, що ці злочинні дії навіть не є наслідком політичної, бізнесової чи культурної змови, а є – і це найгірше - діяннями невдах, які у такий спосіб намагаються боротися з нудьгою чи жахливою прісністю власного життя. Їм потрібно якось розважатися, а хіба принизити, виставити на посміховисько чи помістити у центр скандалу когось іншого не є веселим спортом, якщо до того ж це можна зробити абсолютно безкарно?
Через це відважні зусилля Філіпа Рота, спрямовані на захист його ідентичності як письменника та громадянина, на те, аби йому дозволили залишатися тим, ким він є, а не перетворюватися на карикатуру на самого себе, хоча й варті захоплення, але ймовірно є цілком марними. Ми живемо в епоху, коли те, що ми вважали останнім редутом свободи – особиста посутність, – тобто те, чим ми стаємо внаслідок наших дій, рішень, переконань, те, у чому кристалізовано нашу життєву траєкторію, вже нам не належить, хіба що тимчасово. Так само, як політичну і культурну свободу, нашу тожсамість тепер можуть у нас відібрати, але у цьому випадку це буде зроблено невидимими тиранами й диктаторами, які замість батогів, мечів чи гармат використовують клавіатуру та екрани і послуговуються ефіром, чимось нематеріальним, неявним, ледь помітним, але потужним, що може вторгнутися в наш найпотаємніший внутрішній світ і видозмінити його так, як цього комусь захочеться.
Впродовж історії людина змушена була протистояти різного роду ворогам свободи і ціною величезних втрат, залишаючи поле бою усіяним незчисленними жертвами, завжди їх перемагала. Гадаю, що з часом ми здолаємо і цього останнього ворога. Однак боюся, що ця перемога настане ще не скоро, і ні Філіп Рот, ні я не зможемо її відсвяткувати.
Маріо Варґас Льйоса (Mario Vargas Llosa), перуанський прозаїк, один із провідних письменників-новаторів сучасної латиноамериканської літератури, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат.
La identidad perdida
El País, 21.10. 2012
Зреферувала Галина Грабовська
08.03.2013