[ЛНВ, 1908, т. 41, кн. 3, с.449–453]

 

Неначе ві снї виринають перед моєю душею забуті тїни давньої минувшини, рисують ся виразними сілуетами на тлї крайобразу мойого рідного села і промовляють до мене давно нечутими, простими, тихими словами. І ворушать моє серце і витискають сльози на очи. Чи маю вас ловити, тїни, сїтю слова? Чи маю виводити на денне світло те, що примерещило ся мінї в сонній уяві?

 

Новенька селянська хата з білими стїнами, з ясними вікнами, збудована в дві половини, під насупленою стріхою, в віночку розлогих верб і яблунь, що хилять ся над нею, осяяна блиском лїтнього, південного сонця. Відчинені сїнешнї двері, в хатї рух і стукіт і веселий гамір. Хто від жнив, хто з косовицї, господарь і слуги прибігли на часок до дому, щоб пополуднувати. Поле близенько, широким вінцем розкидане довкола хаток невеличкої, десятихатої слободи, то йдуть на полуденок до дому, бо нїкому носити його в десять ріжних місць, де рівночасно йде робота.

 

—  Води! Води! Ой яка шкода, що нема свіжої води! — чути голоси при столї. На подвірю і загалом у слободї нема криницї; в річцї, що з двох сторін обливає сугорб, на якім стоїть слобода, вода тепла. Треба йти за річку, левадою, потім нивами аж під лїс до лїсової криницї, що має чудову холодну воду.

 

Але хто піде? Нїкому не хочеть ся йти серед полуденку. Все з'їдять робучі роти, а йому не лишать, ще й насміють ся.

 

—  Іди невісточко! — лагідно промовляє баба, господарева мати, що вже три роки не злазить з печи, та доси ще держить у повній власти всю хату. Невісточка, висока, статна і гарна молодиця, анї слова не мовить, кладе ложку, хапає коновки й коромисло і весело, мов пташка, співаючи біжить через подвірє, у садок, на леваду за річкою. Баба з печи слїдить за нею очима, як вона мов метелик з червоними крилами — се її від поспіху зфалдована червона спідниця — летить далї й далї на край обрію, який видно крізь вікно. Ще момент, і вона вибігла по за той обрій і щезла з очий баби.

 

В хатї полуднують поспішаючи, голосно калатають деревляні ложки о посуду, гомонить весела розмова.

 

—  А лишіть там їй, — рішучо говорить баба, — вона більше робить від вас усїх.

 

—  Уже лишено, бабуню, — озиваєть ся старша служниця Остина.

 

—  А вона винесе вам води на ниву, то йдїть так. Адже до криницї не близько.

 

І всї пополуднувавши ще раз стукнули ложками та посудою, повставали з сиджень, і повагом, як люди, що знають свою міру і свій час, виходили з хати і йшли до свойого дїла. Господарь вийшов останнїй.

 

—  А пильнуй там, Мироне, щоб не поставкували! — сказала баба.

 

—  Ну, а від чогож я ? — запитав хазяїн і якось байдужно вийшов із хати.

 

—  Нездара ти! От іще нездара! — буркнула собі під носом баба. — Старий удовець, а замануло ся молодої жінки. Щож, маєш її! Тїш ся нею, як квіткою, що якимось птахом занесена зацвіла в твоїм городї! Тїш ся, як я тїшу ся.

 

І стара не говорячи нїчого більше і шевелячи своїми посинїлими від старости губами взяла ся за куделю й веретено, що все стояли біля неї „щоб не тратити часу марно". Се була девіза всього її житя і вона хотїла бути вірною їй аж до смерти.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

А невістка біжить по воду.

 

Весела як пташка, що з клїтки випурхнула на волю. Її палкі очи впивають ся красою природи і сонячним блиском, її дївочі ще груди підносять ся і хвилюють мов у якімось зворушеню, її румяні, калинові уста мимоволї розхиляють ся і з них дзвінким, альтовим голосом вилїтає відома дївоча пісенька :

 

            Ти не знаєш, мій миленький,

            Як мене любити?

            Правов ручков за пазушку,

            Лївов обіймити.

 

            Правов ручков за пазушку

            Тай полоскотати,

            Лївов ручков обіймити

            Тай поцїлувати.

 

І в тій хвилї неначе сонний привид від землї виринула висока парубоча постать. Се був високий, вродливий парубок з високим чолом отїненим золотистими кучерями, з простим мов із слонової кости виточеним носом, з роскішними губами, крізь які проглядали білі, рівні зуби — ідеал сїльського красеня, принада для дївчат і молодиць. Він був не тутешнїй, мандрований дяк, і нїхто не знав, якого він роду. Всї кликали його Нестором. Він служив у попа і разом з тим був за дяка при церкві та радував людські душі своїм чудовим голосом. Тепер ішов з косою на плечі косити попову леваду за слободою.

 

Його стежка, що вила ся від села, перехрещувала ся на левадї з тою стежкою, що вела в лїсок до криницї. На тім перехрестю Нестор зупинив ся, поки дійде до нього молодиця.

 

—  Здорова, Марисю! — мовив до неї.

 

—  Здоров, Несторе. Куди йдеш?

 

—  Адже бачиш, що косити. А ти по воду ?

 

—  По воду.

 

—  Баба післала?

 

—  Баба.

 

—  Гаразд.

 

І він пішов із нею, свищучи якусь мельодію. А коли дійшла до ниви покритої буйним житом, він збочив до неї і сказав до Марисї лиш одно слівце:

 

—  Сюди!

 

Вона пішла за ним і за хвилинку обоє щезли в роскішнім морі сїрозолотих стебел жита, а над ними щасливо шуміли недоспілі ще колосочки, колисані ледви чутним подухом горячої, полуденної лїтньої години.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Марися прибігла до дому з водою і застала бабу біля вікна. Не мала часу здивувати ся сему незвичайному фактови, бо баба мала ноги безвладні і порушити ся з місця стоїло їй великого труду. Баба не дала їй отямити ся, і коли почула, що Марися вже в сїнях, окликнула її:

 

—  Марисю!

 

—  Чого вам, бабусю?

 

— А заглянь но до комори! Чую, що там щось недобре робить ся.

 

Марися поставила коновцї з водою і побігла до комори. Крізь отворені двері впало скісним стовпом блїдозолоте денне світло до темної комори і в тім світлї Марися побачила картину, що наповнила її господарське серце правдивим жахом.

 

На низенькій дубовій лавцї стояли там рядом здорові горшки свіжо видоєного молока. І о диво: молоко в горшках немов би кипіло, клекотїло, шуміло і клубило ся і почало мов кипяток утїкати з горшків, заливаючи лавку і поміст холодною піною.

 

—  Йой, бабуню! — скрикнула Марися заламуючи руки, — а се що за диво творить ся?

 

—  Насланє, моя дитино, я вже чула серцем, що маєш якогось ворога.

 

—  Та щож його робити? — в розпуцї питала Марися дивлячись на нївеченє її добра.

 

—  Тиж хиба не знаєш ? — питає баба.

 

—  Не знаю, бабуню! Я й нечувала такого.

 

—  Перехрести горшки і поплещи кождий навхрест долонями та плюнь три рази на лївий бік! — навчала її баба.

 

Марися зробила се і молоко зараз заспокоїло ся в горшках, хоч утрата його була досить значна.

 

А коли Марися по тій пригодї війшла до хати, баба, сидячи при вікнї, з незмірним уподобанєм вдивила ся в її лице і простираючи свої губи до усмішки промовила:

 

—  Марисю, ходи до мене!

 

Марися наблизила ся до баби і глядїла їй просто в очи.

 

—  Ти була з ним?

 

—  Була.

 

—  Добре.

 

І стара простягла свою велику, костляву руку, обняла нею Марисю за шию, притягла близько свого лиця і поцїлувала її. Марися не мало здивувала ся тій нїжности, бо баба була дуже строга і нїколи не цїлувала нїкого.

 

—  Ти моя доненько! — шептала баба тремтючим шептом. — Ти моя квіточко! Ти моя радість! Шкода тебе для такого нездари, як твій муж. Я знала, що ти відчуєш се й сама. Та про те будь благословенна в Бога, що прийшла звеселити нашу хату. І приведи мінї внука, щоб був гідний тебе і мав таку золоту головку, як він. А про всякі насланя не турбуй ся. Я навчу тебе всього, що сама знаю. А тепер іди до свого дїла, неси їм воду.

 

Марися мала сльози на очах і не мовлячи анї слова вийшла з хати.